В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.
Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись на купу подушок, напівлежала випещена, гордовита Маніке.
Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.
— Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,— заговорив він.— Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.
— Ну, а ми при чому? — буркнув Ісхак.
Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:
— Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.
Але в душі Жумира ще жевріла надія:
— Думав, згадають працю старого, виручать з біди.
— Яка ж праця? — холодно сказала Маніке.— За віщо тебе виручати?
— Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! — сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.
— Хіба я мало даю за твою працю?
— Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?
— А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?
— Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.
— Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?
— Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!
І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.
У Жумира — двоє синів. Старший — той, що прийшов з ним, другий — ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар![25] —лютувала вона і тут же заявила: — А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший — Корер[26], як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»
І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.
Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому — чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» — схлипуючи, думала вона.
І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.
У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.
До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»
Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не одержує будь-якої плати — його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.
Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.
Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:
— Хіба її юрту не викреслили із списку податків?
Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:
— А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?
Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт — корівчина, відберуть її — зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана, щоб не насмілилась і думати про життя далеко від неї. Тоді вона ще старанніше сукатиме аркани.
Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.
— Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.
Азимбай грізно прикрикнув на стару:
— Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!
Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.
Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:
— Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!
І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.
— Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? — Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.
Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.
В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара — як вимовляли вони прізвище начальника — вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.
— Мекапар сам сказав!
— Мекапар сьогодні сердитий!
— Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!
Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком[27]. Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).