Зелена рівнина незабаром почала міняти свій вигляд. Вершники під’їжджали до Керегетасу — дикого горба, що утворився з кам’яних пластів, які нагромадились один на одному. Ще біля підніжжя його почали зустрічатися голі горби, а за ними стовбичили похилі довгі брили з гострими гранями і ребрами. В ущелинах їх зеленіє ялівець, низький і чіпкий, неначе прилиплий до каміння. Іноді величезні скелі геть усі вкриті ним, і тоді їх можна прийняти за зелені сопки. Он там майнув архар, пригнувши до спини круті роги, і одразу кинувся в гущавину, Он між камінням з’явилася червона лисиця, Абіш швидко підносить до очей великий артилерійський бінокль, якого він захопив з собою, і всі граціозні і спритні рухи обережного й хитрого звіра йому добре видно. Довгохвоста відьма, швидко плазуючи, неначе вогняна ящірка, гасає в камінні, риючись під коренями ялівцю в пошуках мишей. Ось вона завмерла, піднявши в небо голову і тривожно стежачи за ворогом, що загрожує з висоти: це злетів над скелями голодний беркут, переслідуючи зайця, який поспішає сховатися в каменях. Лисиця ривком кидається вперед, зникає і потім знову маячить в кущах…

Якийсь час дорога йде повз каміння. Потім прохолодний вітерець, пробігаючи по схилу, доносить до подорожан дужі й свіжі пахощі суниць. Перед ними у м’якій оксамитовій зелені відкривається гірська галявина. До пахощів суниць додаються пахощі квітів. Рідний запашний край радісно вітає повернення свого сина, який знудьгувався в чужині.

Тут стоїть Великий аул Улжан, власницею якого стала тепер Оспанова дружина — Єркежан. Сама Єркежан разом з Великою юртою відкочувала на Шакпак. Туди ж рушила і Дільда. Вони спинилися біля Великої юрти, з якої чувся тужливий спів жоктау — поминального плачу. Сльози навернулися на очі юнакові. Жоктау співали обидві невістки — і Єркежан, і Дільда. Зайшовши в юрту, Абіш мовчки обняв спочатку Єркежан, яка сиділа ближче до входу, а потім підсів до матері. Та міцно обняла його, продовжуючи голосити.

Абіш не став стримувати сліз. Смерть старої бабусі була для нього тяжким горем. Але прислухаючись до тихого голосіння Дільди, Абіш вчув у ньому, крім туги по померлій, скаргу на власну долю, на те, що мучило її все життя. Дільда завжди була обійдена й ображена. Про це ніхто не говорив відверто, але сам Абіш не раз задумувався над долею своєї рідної матері, ці важкі думки хвилювали його і в Петербурзі. Тепер він слухав тужіння матері, цілком розуміючи горе, яке вона хотіла висловити.

Певно, розуміли це й інші, і передусім Дармен. З властивою йому чуйністю він нахилився до Дільди і стиха сказав їй:

— Заспокойтеся, женеше… Хіба може лякати вас яке-небудь горе, коли у вас виріс такий син? Гляньте на нього і порадуйтеся…

Плач поступово стих.

Єркежан обернулася до Абіша і почала розповідати про останні хвилини життя Улжан. Вона померла минулої осені, як тільки аули прикочували на зимовище. Єркежан говорила спокійно, неквапливо, намагаючись якомога точніше передати слова Улжан, що стосуються його.

— Твоя бабуся, любий Абіш, багато про тебе думала. Раз у раз говорила: «Один він далеко від нас. А раптом трапиться щось, раптом захворіє! Всі наші діти й онуки тут, а вш там один, неначе гілочка, що одірвалась від дерева». І ще вона казала: «Хоч мені і тяжко, що я його не побачу, але нехай він вчиться там. Я й сама хотіла цього не менше, ніж його батько». Ось що говорила твоя бабуся, Абіш. Я вважала за свій обов’язок передати тобі її слова.

І Єркежан надовго спинила на Абіші погляд лагідних, розумних очей. Обличчя її було спокійне і привабливе, й Абіш відчував до неї прихильність.

Дільда і Єркежан по черзі розповідали йому про останні дні Улжан. Дуже постаріла за останній рік, виснажена тривалою хворобою. Улжан померла спокійно, неначе заснула. Останнім часом вона вже не втручалася ні в справи своїх дітей і невісток, ні в їхні розмови, цураючись життєвих турбот і тривог. Тільки зрідка вона розмовляла з Абаєм та Оспаном.

Виховуючись у Дільди, в іншому аулі, Абіш у дитинстві не часто бачив Улжан. Але він добре пам’ятав, як ласкаво вона розкривала йому при зустрічах свої обійми, як ніжно пестила, яким теплом віяло від неї. Все це воскресло тепер у пам’яті Абіша, серце йому защеміло. Так, забути її не можна. Спустіла Велика юрта, де пройшло все її життя, примушувала з сумом думати про її чистий і світлий образ. Як колись Зере, вона справді була матір’ю роду, його совістю і душею.

Магаш пригадав її останні слова. Вона вмирала при повній свідомості, за годину до її смерті ще не можна було сказати, що це станеться. Останні її хвилини були отруєні Майбасаром. Зайшовши до неї, він ляпнув із притаманною йому грубістю:

— Ну що, мабуть, покидаєш нас? До чоловіка вирушаєш? Ти нас усе життя повчала, тож розкажи нам тепер, що таке смерть?

Улжан ледь помітно посміхнулась і спокійно відповіла.

— Е-е, мій дівере, так ти й дожив до старості, ні про що не думаючи. Подумай хоч тепер — хіба я вже померла? Коли вмиратимеш, дорогий мій, сам довідаєшся, що таке смерть… Навіщо квапишся?

Більше вона вже ні про що не говорила. Все своє життя вона відзначалася світлою і ясною думкою і навіть перед самісінькою смертю не втратила здібності розсудливо мислити. Всі довгі роки свого підневільного і тяжкого життя вона вміла дивитися на горе і злигодні спокійно. Так і тепер вона не боялася смерті, не тремтіліа, жахаючись її. Повна самовладання, вона пішла з життя, причинивши його двері тихо і беззвучно.

Дільда два дні тримала біля себе Абіша, доглядаючи його як почесного гостя. Третього дня, коли він зібрався їхати, вона висловила йому те, що, видно, давно непокоїло її. Вона підкликала і Магаша, знаком показавши йому, щоб прислухався і він.

— Серденько моє,— почала Дільда, поклавши долоню на тонкі пальці Абіша,— твоя покійна бабуся не раз казала мені мудрі слова. Ще давно, коли ти був дитиною, Абай зібрався їхати в місто вчитися. Мені було важко й сумно, але бабуся тоді сказала мені: «Не затримуй його, проведи з добрими побажаннями. Підтримай душею його, він їде по знання, їде, щоб стати людиною. Якщо здійсниться його мрія, тобі ж і твоїм пташенятам у житті буде краще». Всі ці роки, коли ти був далеко від мене, я казала собі ці самі слова. Так і зараз я дивлюся на твоє життя в чужих краях. Нехай буде щасливим твій шлях! — І вона прикрила хусткою обличчя, стримуючи сльози.

Абіш зрозумів, що вона ледве мириться з розлукою.

Дільда відкрила обличчя і глянула синові просто у вічі.

— У мене є до тебе одним однісіньке прохання. Ти не відмовиш мені? Виконаєш? — І вона обняла сина.

Благання, що прозвучало в голосі матері, схвилювало його.

— Кажи, апа[23], я все виконаю.

— У мене одне бажання: щоб ти, знову від’їжджаючи від нас, залишив тут своє гніздо. Я хотіла б бачити біля себе людину, яка дорога твоєму серцеві… Посватай собі дівчину!

Абдрахман, що не вмів ховати свої почуття, щиро здивувався:

— Ой-бай-ау! Що ти говориш, апа?

І, неначе шукаючи підтримки, він, посміхаючись, обернувся до Магаша:

— Що я можу відповісти? Адже я начебто дорослий жигіт… Про це мені треба думати самому…

Магаш посміхнувся:

— Твоя правда, Абіш-ага. Але тебе ніхто й не силує. Апа просить тебе тільки подумати. А, правду кажучи,— час!

Братова відповідь теж здивувала Абдрахмана. Він кинув заперечувати, але більше вже не сміявся, розгублено замовкнувши.

Дільда знову заговорила:

— Він правду каже, ніхто тебе не силує, серце моє. Я й не сподіваюсь, що ти одружишся в цей приїзд. Але, якщо мені судилося мати невістку, назви мені дівчину, яка тобі до душі. Засватай її і їдь вчитися. Сама думка, що в тебе вже є наречена, заспокоїть мене і підтримає всю довгу зиму. Твоя наречена буде моєю радістю і надією в розлуці з тобою.

Абіш все ще вагався, але не став і відмовлятися.

— Подумай, подивись сам,— продовжувала Дільда.— Хтось сподобається — засватаєш. Сама я нікого не хочу тобі нав’язувати. Але от в аулі татарина Махмуда є Магріфа, дівчина на виданні. Чисте золото. Подивись її, серденько моє. Поглянь — і скажи мені, нічого більше я й не прошу. Обіцяєш?