Волею історії ми поки що темний народ. Навколо нас густий туман, пітьма невігластва, злигодні наші незліченні. Що потрібне нам перш за все? Світло знання! Якщо самі ми прожили вік свій у темряві, то поспішимо дати світло дітям і онукам нашим, розкрити хоча б їм очі на широкий світ. Ми відстали, там треба поспішати! І тут, тільки захочеш, казахський народе, щедро поділяться з тобою світлом російської науки, справжні друзі наші, передові люди російського суспільства…

Далі — про родинний наш побут… На наших жінках дуже тяжко позначиться скорення муфтію. І без того в несправедливому приниженні живуть дружини й дочки наші. А подумайте про ті народи, де вкоренилося «істинне» мусульманство, де лютує шаріат! Там жінка ще в більшій біді, ніж у нас; життя її схоже на темну могилу. Невже мало ще знедолені казахські жінки! Адже вони ціле своє життя на припоні, як худоба на базарі! Невже повинні ми ще надіти на них чадру і чачван, дати їм паранджу і покривало, зовсім відгородити їх від білого світу?..

…Ми повинні боротися з застарілими і несправедливими звичаями темних наших предків. А муфтіят означає торжество проклятої старовини, неуцтво, сваволю і жорстокість. Ідея всемусульманського об’єднання — помилка, а якщо сказати цілком одверто — ворожа, шкідлива для народу справа. Не піддавайся улесливим словам і брехливим умовлянням, казахський народе! Опам’ятайся, народе мій, і не давай себе скривдити! Ось і все, що хотів я сказати.

Тільки-но Абай замовк, як біднота в залі зашуміла могутнім прибоєм голосів:

— Абай правду каже!

— Оце слово так слово, спасибі Абаю!

— Від усього народу сказав Абай!

— Не треба нам муфтія, без нього проживемо!

Ватажки зборів, мулли, імами та баї, злякано мовчали, не наважуючись виступити проти Абая, щоб не дратувати і без того збуджений народ. Тільки студент Сакпаєв хизувався серед купки зіялів, намагаючись заперечити Абаю.

— Що ж це ви кажете? — вигукував він, сидячи навпочіпки і дивлячись на Абая знизу вгору.— Поет, а звичайнісіньких речей не знаєте! Народу без релігії не буває, Всі порядні народи мають свою релігію! Адже і знання, і наука — все, все від релігії. Гляньте на католиків або на ваших росіян, у них теж є свої князі, дворяни, вчені, поети, і релігія у них є!

— Годі базікати! — різко обірвав студента Абай.— Недарма каже народ: «У горластого дзвона всередині порожньо!» Навіщо обдурюєш ти людей? Передове людство досягло справжнього знання тільки у боротьбі з релігійними мракобісами. А що несеш ти своєму темному народові, захищаючи фанатичне об’єднання мусульман? Я сподіваюся, що ви, казахські інтелігенти, поведете молоде покоління шляхом правди і добра, прокладете йому нові шляхи, а ви стаєте бичем його, суєтні, своєкорисливі чиновники! О, як тяжко розчарувався я у вас! Скільки разів ти ще обдуриш свій народ, скільки разів зрадиш його і продаси! То йди собі, і хай ідуть геть такі самі, як ти! Будь обережний з таким тюре, як цей, запам’ятай його вдачу, казахський народе!

Як бойовий клич, прозвучали слова Абая, і люди підвелись йому назустріч, ладні зім’яти жалюгідну купку переляканих чиновників, імамів та баїв.

— А чого цей адвокатик став другом імамів? — вів далі, уже сміючись, Абай.-— Слово «Шейх-уль-Іслам» вимовити не може, а пнеться в «ревнителі істинної віри». Вже самим цим своїм гріхом він заробив собі прокляття отців духовних. І якщо вони мене назвуть купіром[Купір — грішник.], а тебе — капіром[Капір — невірний.], то ми з тобою обидва чесно заробили свої імена…

Народ з реготом розходився. Абай здобув цілковиту перемогу.

Того ж вечора, за розпорядженням семипалатинського поліцмейстера, Федора Івановича Павлова заарештували, а вночі в домі Абая зробили ретельний обшук. Кілька жандармів протягом трьох годин перевертали догори дном житло ні в чому не винного Кумаша. Вони шукали якийсь папір, що зберігався чи то у Абая, чи то у Павлова. Принаймні так запевняв донос, поданий поліцмейстерові трьома баями і складений майбутнім адвокатом Сакпаєвим. У цьому доносі було сказано, що Абай підбурює казахський народ до бунту за намовленням засланця — російського революціонера Павлова. А насправді таємничий папір, на якому було записано думи Абая, зберігався у Бектогая, до того ж у такому надійному місці, що його б не відшукала і тисяча жандармів.

ОЖЕЛЕДЬ

1

Коли настали холоди, Абай оселився на Арал-Тобе — у віддаленому зимовищі, яке він збудував для себе і для Айгерім приблизно на півдорозі між Семипалатинськом і Акшоки. Верхи на доброму коні можна було за день дістатися до міста. Верст на вісім довкола розмістилися численні зимові аули родичів. Будинок Айгерім тут зовсім такий, як в Акшоки: просторі кімнати з великими вікнами і дерев’яними підлогами. По сусідству влаштувалися Дармен та Макен і тихий, ввічливий Хасен-мулла, який навчав онуків Абая й інших хлопчиків селища.

Перший місяць зими 1904 року пройшов у аулі Абая спокійно і мирно. Абай щодня подовгу сидів за книжками, а потім, стомившись, посилав по домочадців і жваво, з усіма подробицями, розповідав їм прочитане. Але вже з середини грудня по всій окрузі стало тривожно; люди страхалися небувало сурового початку зими: якось раптово вдарили міцні морози з сніговими буранами і міцними вітрами.

Пагориста, пересічена яругами місцевість Бауир багата на сіножаті і щедро зрошується численними струмками; достатньо було тут і доброї землі, придатної для оранки. Проте для зимівлі худоби ці місця малопридатні: сніги тут випадають глибокі, особливо під час суворої зими, яка настає звичайно за жарким, посушливим літом з поганим травостоєм. Ожеледь — страшний джут — також часто-густо завдає великого лиха жителям Бауира…

Хлібороби завжди охоче селилися на Бауирі. Проте, пам’ятаючи про тутешні люті зими, кожне господарство погожої літньої пори старалося заготувати якнайбільше сіна. В добрі роки біля зимовища Абая на Арал-Тобе, у його сина Акилбая на Талдибулаку, а також у інших його родичів, що жили поблизу, височіли великі стоги. Тут зберігалося тоді більше сіна, ніж у казахів усього Чингісу.

Про зимовий запас кормів тутешні жителі дбають насамперед, проте вони вживають і інших заходів, якщо передбачається джут. Уже з самого початку холодів зимівники починають уважно стежити за погодою, за станом снігів. І якщо грудень, як цього року, дуже суворий, то на Бауирі залишають тільки найкволішу, виснажену худобу, а всіх корів і овець, придатних на вигін, а також коней відправляють на прикриті від вітрів, далекі пасовища Чингісу, Жидебаю і Акшоки. Нескінченною низкою тягнуться тоді в бік гірських ущелин череди, отари і табуни, що їх оберігають пастухи і хазяї. Ось і зараз, зібравшись у домі Айгерім, жителі чотирьох-п’яти сусідніх зимовищ радились і вирішили негайно вживати заходів проти загрози джуту.

І справді, початок зими не обіцяв нічого доброго. Літо було сухе, кормів усі запасли мало. Якщо, не дай боже, зима затягнеться, вся худоба може загинути. Доки вівці і корови ще в тілі, треба гнати їх на Акшоки, до Жидебаю, Чингісу…

І ось навколишні аули, кожен із своїми стадами, вирішили знятись і вирушити в дорогу одночасно. Сніг лежав глибокий, і, щоб прокласти шлях для худоби, треба всім разом пробиватися крізь замети. Супроводили худобу і чоловіки, і тепло закутані молоді, дужі жінки. Попереду кожного аулу йшли сани з сіном і харчами, а за ними довгою строкатою стрічкою тяглися отари і гурти.

Абай цього року зовсім не втручався в господарство, переклавши все на плечі Айгерім. Він тільки дослухався щоранку, як вона розпоряджалась або радилась із сусідами, і з радістю відзначав, скільки було в неї передбачливості, вміння, наполегливості.

Айгерім вела господарство розумно, обачливо і разом з тим душевно піклувалася про людей. Виряджаючи худобу свого аулу на Акшоки, вона вміло дібрала пастухів із своїх родичів Мамай-Байтори, що стали тепер її сусідами. На допомогу досвідченому, статечному Наймантаю, на якого можна було покластися, як на самого себе, вона найняла ще трьох дужих хлопців.