Ворушачи рудими вусами і широко відкриваючи в посмішці великі білі зуби, Бектогай кивнув:

— Ви наказали, Абай-мірза, ваші слова тримати в голові, а свої казати людям. Добре, згодний. Хоч і є у казахів, приказка: «Поганий бій користується чужим»,—я завжди вважав за краще що-небудь винести від вас у кишені, а не в голові.

Бектогай натякав на нові вірші Абая, яких він ще не знав, але хотів би, за своєю звичкою, переписати, щоб потім вивчити напам’ять і пустити в хід на потвердження своїх слів і думок. Абай привітно дивився на жваве, дружелюбне обличчя свого співрозмовника і думав про те, що цій тямущій і добропорядній людині можна довірити навіть найважчу справу.

— Папір цей, видно, важливий,— вів далі Бектогай,— думаю, що він мені дуже знадобиться! І ви не турбуйтесь, його не тільки не побачить чуже око, ніхто й не знатиме, що він існує.

З цією обіцянкою Бектогай поїхав.

До Абая приходили також Сеїт з Абеиом, побував у нього і Калі Акбасов, з яким поет раніше зустрічався у різних справах. І хоч Калі поділяв не всі чисто погляди Абая, за одне він ухопився міцно: за протест проти призначення муфтія. «Піддайся тільки цьому муфтію, і все наше, кревне, прахом піде. Все життя народу під владою мечеті опиниться. Казії будуть по-своєму вершити справи. Завжди — чи то доведеться свататися, чи то невістку приймати, чи то нареченого зустрічати, чи то небіжчика ховати — все муситиме казах робити за шаріатом, а не за своїми дідівськими звичаями. Народові шаріат ні до чого». Саме тому Калі був готовий підтримати Абая.

Окрему позицію зайняли в ці дні торговці-перекупники. Звичайно вони не наважувалися й слова проти своїх «благодійників» мовити. Хоч би як вони бідкалися, скаржилися та буркотіли в себе вдома на своїх хазяїв-баїв, нестатки гнали їх до воріт високих будинків під зеленими дахами. Тепер вони прагнули хоч трохи поквитатися з своїми гнобителями. Від імені тридцяти-сорока перекупників до Абая прийшов Есперген з заявою, що вони одностайно вирішили не йти слідом за баями.

— На якого дідька нам усе це здалося? Якщо всякі там Сейсеке знюхалися з муллами, то у них один дастар-хан, це одна шатія. Коли вони бенкетують, ми навіть крізь шпаринку подивитися не сміємо; з якої ж речі в цих справах ми повинні з ними заодно бути? Хоч би хто покликав — хазрет чи наші баї, однаково не підемо за ними, та й годі! — бушував Есперген.

Звісно, цих порад слухалися не всі торговці. Їхнє рішення залежало від суми кредиту, одержуваного у великого бая. Якщо в найвдаліший для них рік дрібним перекупникам вдавалося позичити у бая тисячу карбованців, то в місті була жменька перекупників, таких як Конирбай або Ходига: вони вже збудували собі будиночки під тесовою покрівлею і заслужили довір’я кредиторів. Такі брали товари наборг на три або й на всі п’ять тисяч. Такі згорда кепкували з Еспергенів і навіть знати не хотіли їхніх порад. Коротко кажучи, настав момент, коли городяни і жителі приміських аулів та слобідок, різко поділившись на два табори, мали винести рішення з приводу об’єднання правовірних мусульман під орудою отця духовного — муфтія.

Великі люди, про яких так шанобливо розглагольствував Кокпай,— імами-хазрети, баї-мірзи й освічені інтелігенти,— страшенно тривожились. Усі їхні багатоденні клопоти і праця не дали бажаних наслідків. Рішення не надходили. Від тисячі родин віруючих казахів і татар їх назбиралося не більше сотні. Обурені і засмучені байдужістю своєї пастви, хазрети і хальфе всіх дев’яти мечетей знову вирядили в місто посланців. У мечетях вирішено було провести сходини, присвячені питанню про муфтія. Про це повідомляли парафіян скрізь і всюди, навіть на базарах. Проте хазретів та баїв і тут спіткала прикра невдача: казахське населення вперто не з’являлося на ці сходини. Мало того, звідусіль доходили до ревнителів ісламу всілякі безбожні висловлювання правовірних: «Не будемо коритися муфтію!», «Нехай святі хазрети заберуть це добро подалі!», «Казахам муфтіят ні до чого!»

Нарешті занепокоєні баї і хазрети ухвалили скликати останні вирішальні сходини, щоб у відкритому бою зіткнутися з супротивниками божої справи, якщо такі знайдуться. Сходини було призначено у медресе Головної мечеті.

Довідавшись про це, Абай через своїх знайомих порадив міським казахам йти на сходини і сам прийшов туди.

У залі, розрахованому на кількасот чоловік, лежали килими і стьобані ковдри — курпе. Почесні місця займали настоятелі мечетей, хазрети і такі великі багатії, як Блеубай-хаджі. Обабіч їх посідали казахські чиновники — одні у фраках і сюртуках, з крохмальними комірцями, інші — в чиновницьких мундирах з золотими гудзиками. Татарські й казахські купці красувалися у коштовних хутряних шубах, критих синім, зеленим і чорним сукном. Переважали модні на той час шуби на лисячому хутрі.

Із зворушливим словом до «істинно віруючих мусульман ісламської громади» звернувся промовистий Ахметжан-хазрет. Він говорив химерною мовою, що складалася з книжних арабських висловів та казахських прислів’їв і приказок. Після Ахметжана від імені татарських купців довго і плутано розпатякував Ісхак, доводячи необхідність муфтіяту. Бай Сейсеке, раз у раз підкреслюючи, що він, мовляв, простий, неосвічений казах, говорив навмисне неоковирно: «Ми, казахи, все одно думаємо, як аллах зволів. Підтримаємо, значить, муфтія, сини казахів!»

Абай шукав поглядом вожака казахських чиновників, знатного тюре Азимхана Жабайханова, про якого так багато наслухався, але з яким йому не доводилося зустрічатися. Виявляється, Азимхан тільки вчора виїхав до Петербурга. Казали, що він вирушив клопотатися про завершення справи з муфтіятом, впевнений в успіхові тутешніх чиновників і мулл, яким доручив зібрані петиції надіслати слідом за ним до столиці.

Абай шкодував, що Жабайханова немає. Поетові хотілося зійтись у герці і випробувати на ньому силу свого правдивого слова. Після перепису дев’яносто сьомого року в Абая склалася про Азимхана дуже невигідна думка. Тепер ця людина, із своїм прагненням підкорити казахів чужій і ворожій їм владі муфтія, знову стає йому поперек дороги.

За встановленим тут порядком, треба було спочатку вислухати всіх прихильників об’єднання мусульман. Виступивши від імені міської інтелігенції, студент Сакпаєв намагався висловити своє беззастережне співчуття цій, очевидно, не цілком ясній для нього справі. Попервах він вдавався переважно до жестів: то стискав кулаки, то розкривав долоні, то хапався за широкий приплюснутий ніс.

Усім своїм бундючним виглядом, пухнастими вусами, подвійним підборіддям він прагнув справити враження людини, яка знає ціну собі і своїм словам. Потім він перейшов до живої мови. Рвучко і голосно починаючи фразу, він одразу бентежився, мимрив, ковтав слова. Його плутаної промови майже не було чутно, зрозуміти його думку, якщо вона взагалі була у нього, ніхто не міг. Але одне не викликало сумніву: він цілком і повністю «за»…

Створювалося враження, що Сакпаєв ніколи не вчився по-мусульманськи: замість слова «муфтій» вимовляв «мупті», жодної фрази з книжки процитувати не міг. Не зумівши вимовити арабське «Шейх-уль-Іслам», він мляво покрутив рукою в повітрі і сказав: «Ну, цей самий, як його там, іслам».

Після короткої перерви взяв слово Абай. Він почав з доказів, що казахам нема ніякої потреби коритися муфтію.

— Нам кажуть, що результатом створення муфтіяту буде братська громада, що об’єднує в одну сім’ю послідовників ісламу по всіх країнах. Але ті, що хочуть зблизити нас з мусульманами інших країн, наприклад, Турецького халіфату, прагнуть перш за все віддалити нас від нашого сусіда, російського народу. Хоч про це й не говориться, але це й так цілком зрозуміло. А як же будеш ти існувати, відійшовши від росіян, казанський народе? Залишимо осторонь правовірних з далеких країн, поговорімо про вас, семипалатинські казахи. Ось тече перед вами російська ріка Іртиш… Навіть вода, яку ми п’ємо, зв’язує нас з російським народом! Ти, семипалатинський казах, хліба не сієш, на полі не працюєш. Значить, і хліб, який ти їси, виростив на своїх полях, зібрав, обмолотив і змолов на борошно для тебе російський селянин. Одяг, який ти носиш, посуд у твоєму житлі, будинок, де ти живеш,— у все це вкладено частку російського знання, досвіду і праці. А тобі пропонують відокремитися від цього російського світу!..