— Чую. Добре, що вітер дме назустріч нам, табунники і не помітять, як ми підберемося.

Все ближче й ближче під’їздили вершники до табунів. Спинивши своє «військо», Безпесбай поділив його на шість загонів, щоб напасти на ворога одночасно з кількох боків.

Кокенці жили майже поряд з тобиктинцями-скотарями, але кочували вони рідко, віддаючи перевагу хліборобству та ремеслам. Юрти їхні різко відрізнялися від юрт сусідів своїм зовнішнім виглядом і впорядкованістю. Оселялися вони на маленьких пасовищах і, на відміну від сусідів-скотарів, великими аулами. За назвою аулу можна було визначити, чим займаються його жителі.

Наприклад, урочище Балта-Орак, де жило понад сто родин, дістало свою назву від слів «балта» — сокира, і «орак» — серп; ясно, що жителі заробляли собі на хліб землеробством і теслярством. Назва аулу Жалпак[Жалпак — простір.] свідчила про те, що тут живуть косарі, власники великих сіножатей. В цих аулах разом з уаками жила біднота з багатьох родів і навіть із самого роду Тобикти.

Всі ці люди — скотарі, хлібороби і ремісники — потребували миру, без якого праця неможлива. Але цієї весни спокій у степу було порушено. Життя у кокенців і без того було важке, орної землі не вистачало, вони давно вже бідували, лишившись без родючих пасовищ, бо їх привласнили собі тобиктинці. Скільки можна було б зібрати хліба, якби зорати оцю широку, що розкинулася на багато верст, рівнину, порослу густою ковилою і запашними травами! Але як зореш, коли на ній пасуться багатотисячні табуни, які належать Уразбаю та іншим багатіям! Щоправда, тобиктинські табуни залишаються тут тільки до середини зими, але, починаючи з грудня, благодатна рівнина вкривається глибоким снігом, і це зайвий раз нагадує кокенцям, яка гарна для хліборобства ця напоєна вологою земля.

І ось навесні цього року кокенці вирішили неодмінно повернути свої землі, загарбані тобиктинцями. В цій справі допомогла їм людина благородної душі, Серке: він домігся того, що прислали землеміра. Але не встиг ще землемір взятися до переділу, як пройшла чутка про злі наміри вожаків Тобикти. Не закінчивши сіяти, кокенські аули з’їхалися до озера Тущи-коль, де вирішили зустріти насильників і дати їм відсіч. Приїхав сюди і Серке, за вказівкою якого розрізнені аули оселилися разом на березі озера і об’єднали свої табуни для спільного пасовища. Тут Серке дібрав найсміливіших і найсильніших жигітів і з ранку до вечора готував їх до бою.

— Благанням і слізьми від ворогів не відіб’єшся! — казав Серке.— Нехай ваші руки, звиклі вивертати плугом важкі скиби землі, піднімуть тепер соїли, молоти, сокири! Якщо ворог пустить в хід дерев’яний шокпар, зустріньте його залізним болтом! Якщо він, сподіваючись на свою чорну силу, захоче пограбувати вас і знедолити, поставте його навколішки!

Пристрасні промови Серке передавалися із вуст в уста, вони запалювали серця навіть стариків і дітей. Всі кокенці, здатні тримати в руках зброю, озброїлися дрючками та сокирами і ладні були в першу-ліпшу хвилину спрямувати їх на ворога.

Не злазячи з коней, зірко оберігали величезний табун молоді жигіти, які вже зажили слави вмілих і відважних кінних бійців. Поблизу від них перебували ще два десятки добре озброєних кокенців, які вправно володіли шокпарами. Були тут Бостан з аулу Хандар, Конай з аулу Балта-Орак, а також уславлені бійці з інших великих аулів — Єнсебай, Марка, Кулжатай. На відміну від тобиктинських баримтачів, то були чесні трударі: табунники, пастухи, хлібороби, косарі. Самі вони ніколи не нападали на чужі табуни, зате вміли пильно охороняти свої власні від тобиктинських конокрадів, які постійно нишпорили поблизу кокенських аулів. Вони вивчили всі хитрощі і викрутаси грабіжників і сміливо захищали від них свою худобу. Недарма люди дали їм горді прізвиська: «Смерть конокрадам», «Сміливий табунник», «Приборкувач коней», «Хвацький верхівець».

На чолі кокенських жигітів стояв Бостан, котрий славився по всій окрузі як непереможний борець. Про незвичайну хоробрість цього носатого, густобрового чоловіка з короткою шиєю і рідкою борідкою ходили легенди, а силу його порівнювали з силою верблюда. Не одному тобиктинському конокрадові проламав він у бійці череп; уздрівши його, баримтачі завжди тікали.

До пари Бостану був широкоплечий, високий Єнсебай, рудуватий жигіт, неначе зітканий з самого сухожилля. У нічній темряві, коли довгов’язий Єнсебай сидів на своєму високому вороному коні, здавалося, що він сидить на верблюді.

Особливо войовничо був настроєний сьогодні кремезний чорнобородий жигіт Кулжатай, що сидів на буланому жеребці і тримав поперек сідла березовий шокпар, обструганий у вигляді восьмигранника.

Вітер, що дув з Семейтауських гір, був на руку ворогові, і Бостан сказав:

— Якщо тобиктинці, ховаючись у горах Кокена, помітили, що наші табуни відійшли на захід, то вони підуть з підвітряного боку. Їм добре буде чути тупотіння наших коней, а до нас ніякий шум з їхнього боку не долине. Тож я й сказав аксакалам, що надвечір пущу табуни до Семейтауських гір, а як смеркне, жигіти швидкою риссю переженуть їх униз в напрямку Темір-казик на підвітряний бік аулу. А ми постараємося загодя вистежити, звідки суне на нас ворог, і влаштуємо йому гідну зустріч. Отже, розділимося по двоє і вирушимо в розвідку…

— Добре задумано! — схвалив Кулжатай.

— Так і зробимо,— підтримав Марка.

А Конай з Балта-Орака сказав:

— Наші люди розуміють небезпеку і зробили так, як їм наказано. Ось гляньте: всі аули погасили багаття, нібито всі міцно сплять. Ні іскорки ніде, ні шелесту. А біля кожної юрти кінь прив’язаний, у кожного кокенця зброя напоготові.

— Гнів переповнив людські серця, і вони чекають часу розплати,— озвався Бостан.— Ну, за діло!

На знак Бостана двадцять молодих жигітів повернули великий табун коней і риссю погнали у підвітряний бік аулу. П’ятеро, що залишилися, розділилися: Бостан з Конаєм поскакали для розвідки в один бік рівнини, що простяглася між горами Кокену і Семейтау, а Кулжатай, Марка і Єнсебай — в інший.

Кулжатай перший помітив великий загін вершників, який швидко перетинав рівнину навскоси до гори Семейтау, назустріч вітрові.

— Стій! — приглушено гукнув він своїм супутникам.

Кулжатай був хоробрий жигіт, але, побачивши такий великий загін, мимоволі злякався.

— Та це справжній наскок,— проказав він тихо.— Пропаде сьогодні Уак!..

Єбнсебай цілий день палав злісною рішучістю, ні з ким не говорив, лише зрідка цідив крізь зуби: «Ну, хай попадеться мені Тобикти у відкритому бою!» Почувши зляканий вигук Кулжатая, Єнсебай дуже розгнівався:

— Що плетеш? Ковіньку тобі в бородатий рот! Це ж і є ворог, якого треба розбити! А ти що думав: він до тебе з обіймами з’явиться, радість тобі принесе! Аякже!.. Треба швидше потрапити їм на очі і повести за собою погоню. Мого чалого і твого буланого не одразу помітять. Ти, Марка, покажись їм на своєму білому коні і чекай тут. Як почуєш паші голоси, мчи з криком «аттан!»[Аттан! —На коней (бойовий клич).] в бік аулу і зчини тривогу!

Єнсебай закусив зав’язку від триуха і тицьнув камчею Кулжатая в бік.

— Зачекаймо трохи,— нерішуче замимрив Кулжатай.— Може, за ними ще скачуть…

Єнсебай обпік нагаєм його коня і поскакав просто в бік низки вершників. Тоді і Кулжатай стьобнув свого буланого і легко, немов очеретинку, вихопив з-під коліна восьмигранний шокпар. Наздогнавши тобиктинців, вони врізались у самісіньку гущу загону.

— Бий їх! — заревів Єнсебай, розмахуючи шокпаром.

— Бий! — підхопив його окрик Кулжатай.

Потім, не давши ворогові опам’ятатися, вони так само раптово повернули коней і помчали вперед. Тоді вожак загону, Кулайгир, закричав на все горло:

— В погоню!

Він перший кинувся слідом за Єнсебаєм і Кулжатаєм і потягнув за собою з десяток жигітів.

Обернувшись і побачивши переслідувачів, Кулжатай та Єнсебай зрозуміли, що хитрість їм вдалася. Втекти від погоні було легко, але треба було дати знати Марці, щоб він зчинив тривогу в аулах. І Єнсебай з Кулжатаєм щосили гукнули: