В середині травня в аулі Акшоки народ з глибоким сумом зустрів дроги, на яких стояла дубова труна з дорогим прахом. На відстані випасу ягнят від зимовища Акшоки була могила матері Абая — Улжан. Абіша вирішили поховати поряд з бабусею.

Перед самим похороном, до початку жанази, небіжчика треба було вийняти з труни і витягти з шкіряного мішка, в який, за порадою досвідчених алма-атинськцх стариків, Майкан і Утегельди обережно зашили його, перш ніж повезти в останню путь. На чужині Абіш нудьгував за рідним аулом. Тепер, коли він повернувся до свого Акшоки, де вперше розкрив очі на світ, треба було, щоб хоч одна людина побачила його обличчя.

Так сказала Дільда Абаю, він, погоджуючись, кивнув головою і промовив глухим голосом:

— Нехай мати і дружина подивляться на обличчя Абіша і востаннє попрощаються з ним.

Дільда і Магіш увійшли під холоднувате похмуре склепіння мазара і повагом наблизилися до кістяного ложа, на якому покоїлись останки Абіша. Мати в розпачі голосила: «Рідний мій!» Підтримуючи Магіш правою рукою, вона підвела її до печального ложа, а лівою зняла з голови небіжчика саван. Ноги Магіш підломилися, вона знепритомніла, і обличчя її, наче ознаками смерті, взялося синіми плямами.

Тіло навдивовижу збереглося: Абіш наче спав міцним сном, обличчя його майже не торкнувся тлін.

Майкан і Утегельди, які сиділи навпочіпки біля ложа смерті, підвелися, підхопили під руки Магіш і Дільду і повели їх до дверей. І тут Магіш раптом знову заголосила, і крик її горя було чути у всьому залі. Вона вся тремтіла від ридань і кричала в розпачі:

— Абіш мій! Душа моя! Перед лицем твоїм зрікаюся життя… Нема мені без тебе світу… Скоро, скоро прийду до тебе, рідний мій…

І, знову знепритомнівши, вона впала на руки Утегельди.

ВОРОЖНЕЧА

1

Абай, не роздягаючись, ліг відпочивати у великій юрті і непомітно _задрімав. Прокинувся він від надзвичайного галасу, що долинав крізь цупку повсть. Підвів голову з подушки і почав прислухатися. Вухо вловило глухий стукіт соїлів, що їх скидали на землю, брязкіт стремен. Мабуть, одразу під’їхало багато вершників, і коні, тиснучись біля припону, подзенькували кільцями вуздечок.

Абаю здалася дивною ця раптова поява жигітів в аулі, біля його юрти. Підвівшись на лікті, він обернувся до високого ліжка, де звичайно сиділа Айгерім.

— Хто там приїхав?

Але Айгерім не почула чоловікових слів: вона вже стояла біля виходу з юрти і, висунувши голову в прочинені низькі двері, з цікавістю розглядала прибулих вершників.

А до юрти, дзвінко вигукуючи: «Аке! Аке!» — бігла Рахіля, маленька Абішева дочка. Прослизнувши повз Айгерім, вона кинулася до діда, який одразу ж розкрив їй широкі обійми. Айгерім пройшла слідом за дівчинкою і сіла, як завжди, на краєчку ліжка.

— Ой-бай, аке! — забелькотіла Рахіля, випручуючись з рук Абая.— Скільки понаїхало розбійників, всі з соїлами! З ким вони будуть битися, аке?

Абай глянув на Айгерім.

— То хто ж приїхав?

— Ширак[Ширак — голубчик. Казахські жінки звичайно не називали на ймення родичів чоловіка, а давали їм вигадані імена на знак особливої поваги.], — прикидаючись цілком спокійною, сказала Айгерім.

Абай наморщив лоба; він не міг одразу пригадати, кого з діверів вона називала цим ім’ям.

— Який Ширак?

— Ну, син Айнекема з Малого Каска-Булака! — ласкаво посміхнулася Айгерім, намагаючись заспокоїти чоловіка.

Почувши назву місцевості, Абай згадав, що дружина дала Такежану прізвисько Айнеке. Значить, приїхав його син Азимбай.

В ту ж хвилину на дверях юрти показалося широке, з запаленими повіками, грубе червоне обличчя, обрамлене густою чорною бородою. Нежданий гість переступив поріг, холодно привітався з господарями і попрямував до почесного місця. За ним низкою пройшли чоловік з десять молодих жигітів у драних чоботях і в старих зношених сіряках, чапанах та тимаках. Видно, це були бідні Азимбаєві сусіди, пастухи. Високі на зріст, жилаві, широкоплечі, вони здатні були битися хоч з ким. Однаково підстрижені маленькі борідки й вусики робили їх на диво схожими один на одного.

Коли гості посідали, Абай звів очі на Азимбая і, не приховуючи подиву, спитав:

— Куди прямуєш?

Азимбай криво посміхнувся:

— Справа у нас важлива… Батько наказав заїхати до вас, поговорити…

В голосі гостя забриніли тривожні нотки.

— Про що?

— Хіба ви не чули, яке лихо сталося?

— Що за лихо?

— Одні б’ються, інші допомагають!

— Хто б’ється? Хто допомагає?

Абай сердився, його дратувало широке, усміхливе обличчя Азимбая, його манера говорити загадками. Помовчавши, ніби бажаючи позлити Абая, той перейшов нарешті до справи:

— Уаки[Уаки — назва роду.] Кокенської волості, а з ними набрід з сорока родів затіяли проти нас ворожнечу. Кажуть, їм допомагає якийсь кляузник, Серке, у нього в місті скрізь свої люди. Цей проноза домігся розпорядження відмежувати на їхню користь пасовища від Тобикти. Приїхав «жентемир» чи «земтимир», не знаю, .як там його називають, і вже відрізав землю в Бугулинській волості і у родів Есполат, Тасболат, Карамірза і Дузбембет. Тепер він з довгою смугастою жердиною приїхав у Сактогалак. Міряє землі на межі з Кокенською волостю, де колодязі і пасовища нашого роду Олжай…

Абай уже чув цю новину.

— Які колодязі від Олжая і які землі від Есполатів відрізають?

— Від нас відрізають Верхнє Жимба, Нижнє Жимба, Караган-Копсакау, Шолак-еспе, до самого Більде,— сказав Азимбай.— Потім загарбають Обали, Когали, Кара-кудук, Турекудук і вийдуть до Шагану, до самісінького підніжжя Семейтау. Як бачите, збираються відібрати всі наші пасовища. Вони нападають не на якогось одного старшину, не на одного волосного, не на один аул чи рід, а на весь Тобикти…

Абай уявив собі дальший хід подій: Такежан, Азимбай і їхні спільники зберуть усіх тобиктинців і почнуть битися з уаками.

— А що збирається робити народ? — спитав він.

— Народ — це Тобикти, а Тобикти очолює Уразекен! — сказав Азимбай, добре розуміючи, що зачіпав Абая за живе, і даючи зрозуміти, що боротьба передбачається не на життя, а на смерть.— Недарма кажуть: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна». Уразекен послав кокенцям привіт і від імені Тобикти запропонував їм миритися. Але уаки не захотіли миру, вони вирішили пограбувати нас за законом. Тоді Уразбай розгнівався і звернувся до тобиктинців з закликом: «Нехай сядуть на коней всі, кому дорога честь Тобикти». І правильно зробив: невже ми будемо терпіти образу від візників, від хліборобів-жатаків, від голодранців Уака! Тепер Уразбай озброює жигітів, він звернувся по допомогу і до мого батька: «Пришли своїх жигітів, здатних тримати зброю! Мужчина вмирає в бою, заєць — в очереті! Особисто я життя не пожалію за честь Тобикти!» От ми й їдемо тепер у стан Уразбая!

Закінчивши свою розповідь, Азимбай почав пити кумис, поданий йому гостинною Айгерім. Весною доїлися тільки жеребні кобилиці, кумису в Айгерім було небагато, але вона щедро наливала його гостям із срібної миски.

— Рот — ворота, слова — вітер! — сказав Абай.— Надто багато базікаєш ти, тобиктинський задирако.

Азимбай промовчав. Адже він приїхав у Акшоки з батькового доручення, щоб з’ясувати, як ставиться Абай до назріваючих подій. Уразбай уже при першій зустрічі з ним, Азимбаєм, неодмінно спитає: «Що каже Абай?»

— Ну, Абай-ага, ви чули, куди ми їдемо,— сказав він вкрадливо.— Родичі ваші осідлали коней, підняли меч. Що скажете ви, коли нас очолить Уразбай?

Абай вважав, що вимоги трудівників Кокену справедливі і що тобиктинські багатії затіяли несправедливе, чорне діло. Він ладен був сказати це кому завгодно, навіть самому Уразбаю в вічі, нехай би той луснув від люті…

І він відповів спокійно:

— Не розумію, чого Уразбай так далеко шукає ворогів, та ще на конях, зі зброєю в руках. Справжні вороги його перебувають зовсім близько, вони в ньому самому. Це його темрява, дикість, неуцтво. Ось з якими ворогами йому слід боротися передусім.