— З деякого часу ти, Павелеку, починаєш говорити зовсім розсудливо, — зітхнув Трепка. — Справді, ми не повинні позбавляти себе цього шансу. А все-таки я неспокійний. Боюся відповідальності, друже. Це надто велика ставка. Надто велика, — пробурмотів він.

— То що ж?

— Думаю, що нам треба було б зміцнити ряди, не розкриваючи в той же час свого інкогніто. Що б ти сказав, наприклад, якби ми викликали сюди нашого приятеля Журку в мундирі? Офіціально буде оголошено, що професор Містраль з такого й такого часу перебуває під охороною міліції.

Я слухав здивований. Журка з Трепкою жили, як собака з котом.

— Журку? Чому саме його?

— Зараз, друже, свято, і я не хочу морочити людям голову. А з Журкою — то інша справа. Цей хлопець — виняток.

— Журка у відпустці, — зауважив я.

— В тому-то й справа. Журка у відпустці і нудьгує. Крім того, не забувай, що наш друг Журка хоче відзначитися. Прибіжить, як кіт до сметани.

Я знизав плечима.

— Але ж у вас є серйозні застереження відносно методів його роботи. Недавно ви сказали навіть, якщо не помиляюся, що Журка — халтурник.

— Було таке, друже, було, — у тебе добра пам'ять. Між нами кажучи, Журка — це халтурник, але халтурник інтелігентний. Такий нам тут і потрібен. Не забувай, що, крім Журки, тут будемо й ми. Наш друг Журка має до того ж одну рису, яка може пригодитися нам: він любить лякати. Я думаю, що непогано було б привезти до «Пристані» нашого хороброго Журку.

Сказавши це, Трепка посміхнувся, немов школяр, що обмірковує якусь витівку. Але я надто добре його знав, щоб та посмішка могла ввести мене в оману. Я міг побитись об заклад, що, залучаючи Журку до справи, Трепка має на увазі щось набагато істотніше.

Ми розмовляли ще деякий час, гуляючи по алеях парку, а коли подзвонили на вечерю, я пішов не в їдальню, а до телефону і викликав Журку.

— Мій шановний колега Містраль завжди хворіє невчасно, — сказав професор Касіца, дивлячись на вільне місце за столом. — Йому справді так погано?

— У нього приступ сильного болю, — відповів Йонаш.

— Ото невдача. Зляже професорисько саме на свята, — зітхнув Касіца.

— А що, власне, за хвороба в нього? — запитав Трепка.

— Люмбаго, містер Ковальський. Просто люмбаго. Хвороба відставних полковників з Британських островів. До речі, панове, чи ви помітили, що в повістях дев'ятнадцятого століття літні люди завжди хворіють на люмбаго?

— Якщо не хворіють на подагру, — втрутилася доктор Протоклицька.

— Якщо не хворіють на подагру! — розсміявся Касіца, підсовуючи до Трепки блюдо. — Чогось тут невистачає, пані Мацьошекова. Графинчика до бігосу не буде?

— Та ж ви не любите? — Мацьошекова здивовано глянула на Касіцу.

— У нас гості, — сказав професор, — а гостей частують горілкою. Вип'єте ж, панове, по чарці? — звернувся він до нас.

— Велике спасибі. Якщо йдеться про нас, то прошу не турбуватися, — ввічливо відповів Трепка.

— Не, кажіть, пане Ковальський, ви — англійці — любите випити.

— Я ще не англієць, — посміхнувся Трепка.

— Отже, вип'єте як поляк. Жаль, що професорисько злягло, Містраль уміє заохотити навіть найстриманіших.

— Думаю, що доктор Заплон теж зуміє, — сказала Протоклицька.

— Заплон? — засміявся Касіца. — О ні! Мій енергійний асистент скоріше відстрашує серйозних людей. Він не вміє пити.

Ввійшла Мацьошекова, несучи графин вишнівки, три чарки і дві скляночки.

— Це все наше багатство, — зашарілася вона, розставляючи посуд на столі. — Треба буде колись поїхати до Варшави по ці чарки, бо аж соромно. Кого тільки я не просила, і ніяк не можу дочекатися, щоб хтось привіз. А тут, у цій глушині, навіть поганеньких чарок не можна дістати.

— Ви завжди поширюєте поразницькі настрої, — жартував професор.

— Якби вам, пане професор, треба було так за всім ганяти, то ви б не сміялися, — пробурмотіла ображена Мацьошекова.

— Дурниці, пані Мацьошекова, головне, що є графин і до того ж непорожній. Наступного разу я привезу вам цілу скриню чарок.

— Цікаво, звідки ви їх візьмете?

— У мене в клініці зараз перебуває директор центрального універмагу. На операційному столі всі добрішають.

Після вечері, коли Мацьошекова прибрала з стола, професор Касіца запропонував зіграти в бридж.

— Ви гратимете? — звернувся він до Йонаша.

— З охотою, — відповів асистент, — загляну тільки до професора Містраля.

Касіца вибачився, зійшов на хвилинку вниз і повернувся з двома колодами красивих нейлонових карт.

— Здається, цього разу у нас не буде клопоту з четвертим партнером. Ви, звичайно, граєте в бридж? — звернувся він до Трепки. — В Англії ж це народна гра.

— Тепер вона вже виходить з моди, — відповів Трепка.

— Ну, але ж ви гратимете?

— Я граю дуже погано.

— Яким способом?

— Боюся, що не зумію пояснити.

Зараз домовимось. Як ви уступаєте противникові?

Взагалі не уступаю.

— Не уступаєте? Це мені подобається! — Касіца гучно засміявся. — Ви чули хоча б про угорську конвенцію?

— Соромно признатись, але не чув.

— Отже, запам'ятайте. Якщо у нас записано щонайменше десять очок… — розумієте? — десять очок, і я запропоную чотири без козиря, то ви не можете спасувати — розумієте? — а повинні показати мені тузи.

З кімнати Містраля вийшов стурбований Йонаш.

— Ну, ви вже готові? — зиркнув на нього Касіца. — Як там професор?

— Болі посилюються. Панно Стор, — звернувся Йонаш до лаборантки, — в лабораторії ще є новокаїн?

— Боюся, що вже немає. Здається, з останньої ампули доктор Заплон зробив укол хлопцеві Новаковських, що живуть навпроти.

— Перевірте, — сказав Йонаш, і панна Стор пішла до лабораторії.

— А що з тим малим Новаковським? — запитав Касіца, розкладаючи карти.

— Вже брикає, — відповіла Протоклицька. — Хіба ви не бачили? Цілий день гасав у саду з дітьми Мацьошеків. Мацьошек скаржився, що йому знову потоптали редиску.

— Він же сам їх пускає, — зауважив Йонаш.

— Де там! Пролазять не знати як і коли.

— Дітлахи завжди знайдуть способи, — пробурмотів Касіца, показуючи Трепці якийсь хід.

Панна Стор повернулася з порожніми руками.

— На жаль, я нічого не знайшла.

— Хай йому чорт! — вилаявся Йонаш. — Завжди чогось невистачає. Я ж просив, щоб нічого не виносили з лабораторії.

— Так воно й буває, кажуть же, що швець без чобіт ходить, — бурмотів Касіца, втупившись у карти, — а взагалі навіщо зараз новокаїн? Уже пізно, ніч. Дайте краще професорові щось снотворне. Сон найкраще вгамовує біль.

Але Йонаш не слухав. Деякий час він схвильовано тарабанив пальцями по столу, а потім сказав:

— Мені дуже неприємно, але комусь доведеться йти в аптеку.

Панна Стор глянула за вікно. По шибці збігали великі краплі дощу.

— Препогана погода, — промимрив Йонаш, — пошліть Мацьошекову.

— Знову лютуватиме, — зітхнула панна Стор, — у неї й так сьогодні роботи до півночі. Пече тісто. Краще вже я піду сама.

Йонаш закусив губи.

— Неприємна подорож у такий вечір, панно Галінко, — сказав він і потягнувся до пальто.

— Що ви робите? — гукнув Касіца.

— Іду в аптеку.

— Ви збожеволіли! А бридж? Не хизуйтесь своїм благородством! Це дитинність. Ніби ця аптека на полюсі. Панна Стор чудово справиться сама. Правда ж?

— Ну, звичайно, пане професор, — промовила Галінка. — Ви дуже ввічливі, докторе, дякую вам, але я піду сама. Мені це зовсім не страшно, — посміхнулася вона до Йонаша.

— Чуєте, їй це зовсім не страшно, — загримів басом Касіца. — Сідайте і пишіть рецепт.

Йонаш зітхнув.

— Одягніться хоча б добре, Галінко.

— Дурниці, у мене непромокальний плащ.

Йонаш дав Галінці рецепт і сів біля столика. Потягнули жеребок на місця і почали роздавати карти.