Другий випадок мав місце в п'ятницю, назавтра після нашого приїзду. Щоправда, нічого особливого не сталось, і, як уже зазначалося, я записав цей незначний випадок лише для порядку. Отож у той день професор ще вранці, поки ми вилізли з своїх ліжок, десь зник, його не було ні в їдальні, де ми снідали, ні в лабораторії, ні в кабінеті. Ми запитали про це Мацьошека, і той сказав, що професор кудись вийшов. Трепка був дуже занепокоєний. Та поки ми вирішили, що робити, професор несподівано з'явився в чудовому настрої, хоч і в досить жалюгідному стані — весь мокрий, вимазаний якоюсь червоною глиною. Трепка намагався делікатно розпитати про мету такої ранньої прогулянки, але професор ухилився від докладних пояснень, сказавши, що він гуляв і що практикує такі прогулянки вже не один рік.

— Не знаю, чи корисна для здоров'я прогулянка в такий дощ, — зауважив Трепка.

— Дурниці, я не з цукру, — засміявся професор.

— А проте я хотів би, професоре, щоб ви на цей час відмовились від прогулянок на самоті, — сказав з притиском Трепка. — Ми завжди до ваших послуг, і наше товариство аж ніяк не повинно вас утруднювати.

— Це дуже мило з вашого боку, — відповів Містраль, хоч мені здалося, що він чомусь мало захоплений цією пропозицією.

Наступного дня професор не виходив з дому. Вранці ми чули через стіну, як він покашлював і голосно сякався. Під час сніданку Містраль сказав, що почуває себе не дуже добре — простудився трохи і тепер боїться, щоб не загострився ревматизм, на який він хворіє ще з війни. Час до обіду професор провів у лабораторії, а в другій половині дня щось писав у кабінеті. У мене склалося враження, ніби він чомусь уникає нас.

Розділ IV

Суботній вечір докорінно змінив становище, а разом з тим і мою думку про «Пристань» як про спокійний закуток. Десь о п'ятій годині з'явився доктор Йонаш. Він привіз із собою Галіну Стор — невеличку чарівну панну, яка виконувала обов'язки лаборантки, а перед самою вечерею приїхав, нарешті, машиною професор Касіца, товстий, веселий чоловік у спортивній куртці і габардинових штанях, який одразу наповнив усю «Пристань» своїм гучним басом. Асистент доктор Заплон, що прибув разом з ним, з самого початку звернув мою увагу своєю чудернацькою поведінкою. У капелюсі, насунутому на самі очі, закривши половину обличчя шарфом, він виліз із машини і, прицілившись з пістолета в Мацьошека, який стояв поблизу з найстаршим сином Томеком, крикнув:

— Руки вгору!

З пістолета цівкою бризнула вода. Побачивши наші здивовані обличчя, Заплон засміявся, вручив хлопцеві пістолет і сказав:

— Це тобі, Томеку. Поливатимеш хлопців на Великдень^[3].

У вестибюлі він раптом підійшов до мене, боляче ляснув по спині.

— А, добродію! — розсміявся. — То це ви той англієць! Що це, в дідька, у вас в усій Польщі немає родичів, що ви надумали проводити Великдень у цій глушині?

— Немає, — відповів я вражений. — Тітка, яку я хотів відвідати, померла. Я не встиг навіть на похорон.

— А в нього хто помер? — Заплон, в'їдливо посміхаючись, показав на Трепку.

Не встиг я щось відповісти, як він узяв мене під руку і відвів у куток.

— Без жартів, колего, — прижмурив око, — ви з міліції?

— Що таке? — видавив я, намагаючись приховати своє збентеження.

— Я трохи розуміюсь на цьому. Два роки різав трупи в інституті судової медицини і випадково бачив вас з підпоручиком Філіпом, моїм давнім другом… Не бійтеся, — захихикав він, — я не викажу вас. Ходімо краще вип'ємо по чарці.

— Але ж ви помиляєтесь, це якесь непорозуміння, — намагався я захищатись, — я справді до тітки…

— Байдуже, — сказав Заплон, — тоді ходімо, розважитесь після втрати тітки.

Я відмовився, вдаючи обурення, і, вирвавшись від нього, негайно повідомив про цей неприємний випадок Трепку.

Капітан був приголомшений.

— Можливо, друже, ми не дуже вдало перевтілилися., проти збігу обставин важко чимось зарадити. Не знаю навіть, що й робити. Може, краще було б підняти забрало?

— Обіцяв не розголошувати, — промимрив я.

— Я повинен поговорити з цим чоловіком, — сказав нервуючи Трепка.

Повернувся він лише за годину, несучи з собою міцний запах алкоголю.

— Цей чоловік справді розгадав нас, Павелеку, але обіцяв мовчати. Сказав, що це його бавитиме. Проте я, хлопче, в розпачі.

— Що ж ви вирішили?

— Цей тип вискочив тепер у місто відвідати якихось приятелів. На певний час ми в безпеці.

Дві молоді дівчини вийшли з кухні, і Трепка замовк. То були помічниці Мацьошекової, які прибирали в кімнатах і допомагали на кухні.

— Веселих свят вам! — пробурмотіли несміливо, проходячи біля нас.

— Веселих свят! — відповів Трепка, погладжуючи себе по лисині. — Не знаю, Павелеку, чи здійсняться ці побажання, — додав він за хвилину.

— У вас погані передчуття?

Трепка похмуро мовчав.

На кухню ввійшла доктор Протоклицька, й до нас одразу долетів відголос невеличкої суперечки.

— Як ви могли, Мацьошекова, відпустити в цей час дівчат, адже нічого не прибрано. Раковина на кухні забита. У відрі сміття. Невже це так і залишиться на свята?

— Вони хотіли обов'язково встигнути до костьолу. Як же не відпустити, — захищалася Мацьошекова. — Мій старий закінчить свої справи і винесе ввечері це сміття.

З містечка долинув постріл. Потім другий, третій.

— Хлопці стріляють карбідом, — пробурмотів Трепка. — Я колись теж стріляв. Під час великодньої служби завжди стріляють. Не знаєш, що робить професор Містраль? — раптом запитав він.

— Нещодавно був у своїй кімнаті. Хвилин п'ятнадцять тому я чув, як Мацьошекова запитувала, чи вийде він вечеряти. Професор відповів, що погано себе почуває і вечеряти не буде.

— Я хотів би його побачити, — буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

— Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

— В чому справа? — запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. — І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

— До вечері лишається півгодини, — сказав він. — Погуляймо в саду.

Надворі стояли вже густі сутінки. З тераси крізь чорну сітку голих гілок виднілися далекі вогні Пясечного. Постріли повторювались один за одним.

— Нервуючий звичай! — промовив Трепка.

Я кивнув головою. Не було нічого дивного в тому, що це його нервує. Бахкають за звичаєм, але в такій святковій стрілянині неважко зробити й справжній постріл.

— Боюся, хлопче, — почув я голос Трепки, — боюся, що він сьогодні повторить свій напад. І не перестаю думати, чи не підняти все-таки нам забрало. Як ти вважаєш, віднадило б це злочинця, якби він знав, що має справу з Каєтаном Трепкою?

— Я вважаю, що ми не повинні позбавляти себе тієї переваги, яку дає наше інкогніто.

— Якщо воно ще існує, — зітхнув Трепка. — Той п'яниця не дає мені спокою.

— Він же пішов, — нагадав я.

— Пішов, та чи надовго?

— Може, він мовчатиме. А коли розпатякає, то ми легко помітимо це з того, як поводитимуться присутні. Якщо вони знатимуть, то не зуміють приховати цього. По-моєму, нам треба лишатися замаскованими доти, доки це буде можливо. Якщо ми передчасно відкриємо свої карти, то злочинець злякається і причаїться, можливо, навіть на довгий час. А ми ж повинні не тільки захистити професора, але й знешкодити злочинця. Думаю, що нам не можна позбавляти себе цього шансу.