Яхта повільно пливла водами Червоного моря. Вітер ані дихне. Море застигло. Воно зовсім не червоне, так само, як і наше Чорне море не чорне. І все-таки ці назви не є плодом примхливої фантазії старих географів; вони досить правильно визначають характер і особливості цих морів. Чорне море, наприклад, восени і взимку дуже бурхливе. Колись, ще до винаходу парової машини, воно було під час бурі дуже небезпечним для мореплавців. Багато кораблів затонуло в його глибинах, і тому стародавні мореплавці назвали море «чорним». Та й вода в ньому досить темна, особливо взимку. А Червоне море на мілині вздовж берега і справді забарвлене в червонуватий колір, особливо в затоці Тор. Дно затоки вкрите мікроскопічними водоростями, які виділяють клейку яскраво-червону речовину.

Над морем стояла тропічна спека.

Яхта містера Сміта, мов білокрила чайка, розрізала грудьми морську гладінь. На щоглі майорів строкатий англійський прапор. Блискучі мідні поручні на борту, синій капітанський місток, пофарбовані в жовтий колір щогли, елегантно мебльовані каюти хазяїна і салон для гостей свідчили про багатство і розкіш. Яхта була схожа на невеликий плавучий палац.

В салоні яхти містилась добре впорядкована бібліотека з п'ятисот красиво оправлених томів. Тут стояли поруч книги Байрона, Вудсворта, Мільтона, Шеллі, Томаса Моора… Щоправда, для містера Сміта важливішим був паркет на яхті, застелений коштовними килимами, і меблі з червоного дерева, обтягнуті чорною шкірою. Але найслабшим місцем Сміта залишалася все-таки кухня: тут усе виблискувало чистотою.

Так, містер Сміт створив собі казкові умови. Не дивно: маючи такі гроші, можна придбати що завгодно. Одного тільки бракувало англійцеві: безсмертя, — адже його ні за які гроші не купиш. Уявляю, як почував би себе містер Сміт, коли б хтось сказав, що трапиться з ним і його яхтою всього через декілька днів. Переляканий, він схопився б і гукнув капітанові: «Назад, до Суеца!» Але Сміт спокійно сидів із сигарою в зубах на м'якому дивані або напівлежав у шезлонгу на палубі в тіні шовкової парасолі і задумливо дивився на сині хвилі моря. Тільки три чоловіки мали право заходити в покої нашого хазяїна: капітан яхти, який тричі на день інформував його про кількість пройдених миль, повар, що тричі на день приносив йому їсти, і я як домашній лікар.

Наймані раби, що душилися в трюмі, як вівці в кошарі, тричі на день виходили на палубу подихати чистим повітрям. А решту часу вони лежали в трюмі, задихаючись від смороду й випарів. Легенький вітерець, що інколи приємно освіжав нас на палубі, до них не доходив. Вони були робочою худобою плантатора і мусили терпіти все мовчки, без нарікань. Коли робітників випускали на палубу, плантатор, гидливо скривившись, поспішав замкнутися в своїй каюті…

Минувши Суец, ми попливли понад африканським берегом, на якому височіли гірські хребти і зрідка траплялися привітні арабські села, що біліли на узгір'ях. Потім ми відійшли від африканського берега й попливли понад берегами Саудівської Аравії. Тут берег низький і піщаний, ніде не побачиш ні деревця, ні травинки. Вдалині, кілометрів за сімдесят від моря, синіють високі гори, тільки де-не-де вкриті бідною рослинністю. Взагалі Аравія — пустеля і через те малонаселена. Можна проїхати сотні кілометрів, не зустрівши на своєму шляху жодного селища.

Джідда була першим містом Аравії, де Сміт побажав зупинитися. Крім сорока тисяч корінних жителів, тут можна побачити людей з усіх кінців світу, особливо мусульман-паломників, які через Джідду прямують до священного міста Мекки.

Джідду ми залишили ввечері, коли заходило сонце і промені його були не такими палючими. Залишилися позаду й інші міста, розташовані вздовж аравійського узбережжя: Ходейда, Моха, Аден.

В Адені ми востаннє поповнили свої запаси продуктів і пального на весь довгий шлях, що чекав нас попереду.

З Адена яхта взяла курс на мис Гвардафуй, де сомалійський берег круто повертає на південний захід. Ми ж повернули на південний схід, і незабаром Африка була вже за кормою. Але сині гірські вершини ще довго вимальовувались на горизонті.

І ось Індійський океан. Куди не глянеш — скрізь тільки вода. Легенький вітер брижив поверхню. Яхта повільно просувалася безмежною водною пустелею вперед, залишаючи за собою доріжку, вкриту білосніжною піною.

Капітан виявився людиною балакучою. Він годинами розповідав мені про свої пригоди в усіх кінцях земної кулі. Але старому вовкові, певно, десь добре поскубли боки. В порівнянні з великими торговельними суднами, які він водив у молоді роки, яхта містера Сміта здавалась йому жалюгідним коритом. Але тепер вона була єдиним притулком, до того ж досить зручним. Старий моряк не мав ні домівки, ні власної сім'ї, бо він не любив суші і ніколи не затримувався на одному місці більше трьох днів.

— Справжній моряк почуває себе добре тільки в морі, — говорив Стерн, посмоктуючи голландську пінкову люльку. — На суші приємно відпочити день чи два, а море ніколи не набридає. Вам, жителям суші, воно здається одноманітним і сірим, як нудьга. О нещасні! Хіба ви не бачите, як хвилі щомиті змінюють своє забарвлення? Прислухайтесь, лишень, до їхньої пісні: вона щоразу нова й незрозуміла.

Так говорив старий Стерн. Та коли б капітан знав, що з ним трапиться через кілька днів, він би, певно, змінив свою думку про сушу, а музика хвиль, якою він так палко захоплювався, здалася б йому схожою на траурний марш.

Стерн був цікавим співбесідником, і я охоче слухав його. Розповіді капітана скорочували жаркі дні, а свіжими ночами було легше дихати. Та дням і ночам не було кінця, як не було кінця і водній пустелі.

Одного разу капітан несподівано для всіх віддав матросам команду опустити паруси й кинути якір. Потім покликав повара, що, засунувши руки в кишені, тинявся по палубі, і наказав йому відкрити трюми, де сиділи в духоті найняті робітники.

— Перетинаємо екватор, — пояснив мені капітан. — За давньою морською звичкою, той, хто вперше перепливає через екватор, обов'язково повинен викупатись. У моря свої закони, сер…

Робітники один за одним виходили із своєї в'язниці і з галасом стрибали у воду. Почувши на палубі тупотіння і веселий гомін, містер Сміт піднявся наверх і суворо запитав:

— Що це за гамір, Стерн? Що означає ця біганина?

— Екватор, сер, — відповів капітан. — Будь ласка, викупайтесь і ви. Гей, Джоні! — гукнув він до юнги. — Напусти в ванну містера Сміта морської води. Та скажи й поварові, нехай іде купається, бо якщо я вже доберусь до нього, то ця бочка з лоєм полетить у море догори дном!

Містер Сміт насупився, проте, нічого не сказавши, пішов до своєї каюти. Стерн переможно посміхнувся.

Вітер знову надув паруси. Накренившись трохи на лівий борт, яхта плавно мчала вперед.

Давно вже за синьою стрічкою горизонту розтанули останні обриси Мальдівських островів. Нудно довго їхати морем, коли навкруги не видно берега. Але капітан Стерн не нудьгував. Він годинами просиджував на містку, замислено вдивляючись у водний простір. А вечорами, коли спека трохи спадала і прохолодний вітерець приємно освіжав наші спітнілі тіла, капітан повільно ходив по палубі, схиливши голову, і тільки попихкував люлькою. Про що він думав у такі хвилини? Можливо, про життя, яке непомітно відлітало, мов зірваний вітром листок?.. Багато років капітан блукав по світу. Та всьому приходить кінець. Йому вже за п'ятдесят, а для людини такого віку тільки сім'я може бути втіхою.

У капітана Стерна сім'ї не було, і сум за незвіданим щастям огортав його дедалі частіше. В ці вечірні години я уникав турбувати капітана. Я знав: журба за минулим для нього приємніша, ніж гіркота нинішнього життя.

Спершись об щоглу, я милувався заходом сонця, а потім, сказавши капітанові на добраніч, ішов спати.

Екватор ми перетинали на 73° східної довготи. До Кокосових островів лишалося ще близько двох з половиною тисяч кілометрів, і на всьому цьому шляху, як свідчила карта, не було жодного острова. Одноманітна картина океану почала вже набридати мені, але я тішив себе думкою, що на Кокосових островах з їх чудовою, розкішною тропічною рослинністю нудній одноманітності настане кінець.