Изменить стиль страницы
II

На майдані біля хатин зібралося чимало тубільців, озброєних списами й стрілами. Коли ми підійшли, деякі з них кинулися тікати до лісу, белькочучи щось своєю незрозумілою мовою, інші поховалися за хатинами і звідти несміливо стежили за нами. Але вождь гукнув до них, і всі повернулись назад. Як і в першому селі, тут не було ні жінок, ні дітей.

Ми зупинились посеред майдану. Вождь кудись зник. Сміливіші тубільці підійшли ближче й розглядали нас. Я помітив, що в тих, хто не був намазаний сажею, обличчя не здавалися страшними й потворними. Шкіра в остров'ян була темно-шоколадного кольору, волосся чорне, очі теж, носи рівні, а губи товстуваті й напіввідкриті.

Перед деякими хатинами горіли невеликі вогнища. Кілька тубільців вмостилося біля найближчого з них, повитягали з торбинок, що висіли в кожного на шиї, сухе листя, підсмажили його на вогні, потім скрутили і закурили. У капітана аж очі заграли. Звертаючись усіма мовами, які він тільки знав, Стерн почав просити й собі тютюну, але його ніхто не розумів. Тоді він витяг свою пінкову люльку і, роблено пихкаючи, попрямував до вогнища. Але тубільці вмить посхоплювались і навели на нього списи.

— Неподобство! — пробурчав Стерн, повертаючись назад. — Хоч би раз затягнутися дали!

В цей час один з тубільців приніс тліючу головешку і кілька сухих листків, поклав усе це на землю недалеко від капітана, а сам повернувся до гурту. Стерн набив люльку тютюном і смачно затягся. Чорношкірі втупились у нього широко розкритими очима, почулися здивовані вигуки. Задні підіймались навшпиньки, щоб побачити, як димить капітанова люлька. Грей підійшов до Стерна і прошепотів:

— Не подобаються мені ці люди, сер. Вони дивляться на нас, мов м'ясники на відгодованих бичків. Скажіть їм, хай відведуть нас до губернатора острова, сер…

— Як же їм сказати, коли я не розумію жодного слова з їхньої мови? — знизав плечима капітан.

Я розглядав тубільців. Коли мої очі зустрічалися з очима котрогось із них, той щось буркотів і боязко ховався за товаришів.

Острів Тамбукту doc2fb_image_0300000A.png

Пролунав чийсь вигук, тубільці розступились, і до нас підійшов вождь. Цього разу він був підперезаний трьома різноколірними поясами, оздобленими барвистими черепашками. Поруч з ним стояла темнолиця дівчина, у якої, крім пояса, висів ще й фартух з густих торочок. Більш ніякого одягу на дівчині не було. І пояс, і торочки виблискували безліччю різнобарвних черепашок. Углядівши нас, вона сплеснула руками тихо зойкнула і відступила назад.

У дівчини було гарненьке обличчя, великі чорні очі з довгими віями, а з-за напіввідкритих уст виглядали два ряди білих, рівних зубів. На шиї в неї висіло два разки намиста з гадючих та собачих зубів, а серги з черепашок були такі важкі, що у бідолашної дівчини аж вуха пообвисали. З-під плетених браслетів на руках і в пишному чорному волоссі стриміли червоні та білі квіточки, а з-за пояса виглядало барвисте листячко. Всі ці прикраси надавали дівчині якоїсь дикої чарівності.

Вождь знаком велів нам іти і сам рушив за нами. А за ним по одному простували всі інші тубільці. Їх тепер зібралося вже чимало, мабуть, більше сотні. Ми знову заглибилися в ліс. По деревах стрибали прудкі мавпочки й голосно верещали, а на сухій гілляці сиділа зелена папуга. Вона не боялась людей і спокійно стежила за нами круглими, як намистини, очима.

Попереду відкрилася галявина, серед якої стояла самітна гостроверха хатина. Її стріха з пальмового листя так само, як і в інших оселях, сягала землі, а маленькі двері були підвішені високо над землею.

Вождь подав нам знак зайти всередину, але ми відмовились.

Що б це мало означати? Чому ці люди ставляться до нас, наче до якихось злочинців? Адже їхню поведінку можна розцінювати тільки так.

Побачивши, що ми не хочемо заходити, тубільці зчинили галас і почали погрозливо вимахувати списами. І ми наважилися. Першим зайшов Грей, за ним рушили і ми з капітаном.

У хатині було прохолодно. Під стіною праворуч були зроблені широкі нари з бамбукового пруття, біля них стояли якісь довгі, грубо видовбані ночви. На сволоках лежало бамбукове пруття різної довжини. Стіни й стеля були обвішані свинячими та собачими черепами, але людського черепа я ніде не помітив. Довжина хатини становила метрів десять, а ширина і висота — метрів шість. Як тільки ми ввійшли, тубільці зачинили за нами двері, і в хатині стало зовсім темно.

III

— Здається, ми арештовані, — тихо промовив капітан, сівши на нари.

Грей, вмостившись поруч, витер рукавом спітніле обличчя й глухим голосом додав:

— Дуже погана зустріч, сер.

– І мені ця зустріч не до вподоби, — відповів Стерн. — Страшенно неприємно після катастрофи потрапити в таку нору. Але будемо сподіватися, що більше начальство незабаром визволить нас. Як тільки губернатор дізнається про нас, він негайно завітає сюди, щоб особисто попросити пробачення.

Знадвору почулися кроки, і двері несподівано розчинились. Сніп сонячного проміння розрізав темряву. В світлому чотирикутнику дверей з'явилася кудлата чорна голова. Якийсь остров'янин перехилився через поріг, поставив на долівку кошик з фруктами, три великі кокосові горіхи та глиняну тикву і, боязко зиркнувши на нас, поквапливо зачинив дверцята. В корзині були банани, варений ямс,[5] таро[6]і скибки якогось печеного плоду, певно, плоду хлібного дерева. Все це здалося дуже смачним, бо голод давно вже не давав нам спокою. Попоївши, ми враз підбадьорились. Стерн випростався і, замріяно дивлячись на пруття стелі, тихо промовив:

— На багатьох тропічних островах доводилось мені бувати, але такого кокосового вина, як на островах Кілінга, я не пив ніде. Від однієї чарки в очах спалахують іскри… А тепер доводиться заливати чудовий обід звичайнісінькою водою. Шкода…

Нахмурившись, він приклався до тикви і раптом радісно закричав:

— О, старий географ не бреше! Жителі острова Тамбукту таки гостинні. Справжній еліксир, сер. Ось нате!

І морський вовк подав мені тикву.

Напій, який Стерн назвав «справжнім еліксиром», виявився кокосовим вином. І хоч алкоголю в ньому було зовсім небагато, проте після кількох ковтків очі в мене почали злипатися, я ліг на тверді нари й заснув мертвим сном…

Проспав я всю другу половину дня і всю ніч. Прокинувся аж уранці наступного дня. Сонце ще не зійшло, і в хатині відчувалась ранкова прохолода, насичена солодкуватими пахощами тропічних квітів. У лісі верещали мавпи, сердито кричали папуги.

Трохи згодом нам принесли печеної риби. Після сніданку капітан сказав:

— Сьогодні нас повинні викликати на допит. Учора вони цього не зробили, бо знали, що ми стомлені.

— А якою ж мовою будемо говорити? — запитав я.

— Мене це не обходить, — відповів Стерн. — Якщо представники місцевих властей не знають нашої мови, вони повинні знайти перекладача. Але я знаю стільки мов, що коли навіть цей острів — патагонське володіння, ми зрозуміємо один одного.

— Найкраще було б, якби цей острів виявився англійським, сер, — обізвався Грей.

Капітан кивнув головою:

— Якщо острів англійський, то ми вдома. Та навіть коли б він належав Занзібару, до нас повинні поставитись добре, бо ми зазнали катастрофи. Не забувайте, що є міжнародний закон, який зобов'язує кожну державу надавати допомогу потерпілим від катастрофи. Що ж до мене, то я б хотів одного, — замріяно додав капітан, — щоб мені дозволили пожити на цьому острові досхочу. Ви звернули увагу, як тут чудово? Дерева гнуться від плодів, а дичини в лісах — видимо-невидимо! Я навіть звідси чую голоси різноманітних птахів. Крім того, є й тютюн, і багато інших корисних речей. Такому життю позаздри» би сам королевич Танганьїки…

вернуться

5

Ямс (dioskorea balatus) — тропічна рослина, різновидність ліан, що дає два види плодів: підземні (схожі на картоплю) і наземні, які ростуть біля ніжок листя. Наземні плоди дрібні і використовуються для насіння; підземні — досить великі (4–5 кг). Вживають їх вареними або печеними. В окремих випадках плоди ямса досягають 1,5 м завдовжки і важать до 50 кг.

вернуться

6

Таро (calocasa esculenta) — рослина з їстівними коренеплодами різної величини. Найбільші важать до 4 кг. Листя таро велике, лапате, гичка — трубчата, до 1,5 м заввишки. Коренеплоди їдять вареними і печеними. Гичку теж варять.