— Шубіна не винна в цьому вбивстві, — сказав так само неголосно Андросов.

— Не винна? — Жуков нерозуміюче швидко підняв голову. — То як же тоді… хто…

— Того шпигуна, диверсанта в її кімнаті вбила інша людина. Але не в цьому для вас суть справи. — Голос Андросова звучав значливо й суворо.

Жуков слухав, широко відкривши очі. Згадав до дрібниць останню зустріч з Клавою в майора, і холодом обдало серце. Андросов ніби читав його думки.

— Так, слідство встановило, що Шубіна замішана в злочині страшнішому, ніж убивство, — в зраді Батьківщини, в шпигунстві. І вас, комсомольця, радянського моряка, теж мало не заплутали в цю справу.

Жуков стояв нерухомо: обличчя його враз потемніло і змарніло.

— Ні в чому я такому не замішаний! І подумати про це не міг… — сказав, нарешті, важко, змочивши язиком висохлі губи.

— Їм не вдалося втягти вас у цей злочин — я знаю. Ви навіть допомогли слідству, наскільки зуміли. Але подумайте про інше. У вас була з нею не одна зустріч, ви збирались одружитися з нею, вона навіть нібито полюбила вас…

— Це точно, що полюбила! — Жуков якось по-хлоп'ячому підшморгнув носом, був сповнений обурення, бо раптом зрозумів, що любов до неї перейшла в люте презирство.

— Так, у неї міг бути до вас щирий потяг, такий самий, як у вас до неї. Звичайно, ви праві — це була не наша, не радянська любов, не глибокий, товариський зв'язок двох людей, які до кінця зрозуміли одне одного. Але хіба ви самі не могли б раніше розгадати суті цієї любові? Згадайте — про що ви говорили з Клавою, що вас головним чином приваблювало в ній?

Жуков мовчав, стискаючи мідну пряжку ременя.

— Відомо, що хлопця в дівчині приваблює… Красива, моторна. Одягалась акуратно. Завжди вміла кофточку вибрати до лиця, панчішки… Добре танцювати вміла… — Жуков замовк, зрозумів, що каже зовсім не те. З подивом помітив, що мимоволі говорить про Клаву в минулому часі. І справді — те, що було між ними, здавалося тепер страшенно далеким, таким, що назавжди одійшло в минуле.

— Ні про що особливе ми з нею не говорили. На берег сходиш: перша думка — потанцювати і таке інше… Розмови потім…

— Розмови потім! Ех, Жуков, Жуков!

Таким осудливим і водночас усе розуміючим поглядом дивився на нього Андросов, що Леонідові стало нестерпно соромно за свої слова.

— Тепер, у мирний час, на серйозну розмову щось не тягне, товаришу капітан третього рангу. Були б воєнні дні…

— Проте для нас ще не кінчилися воєнні дні! — з силою сказав Андросов. — Старий світ, чуючи свою загибель, не припиняє війни проти нас. Це таємна війна, багато хто не знає про неї, радянська людина зайнята думками про мир, але тим страшніша ця війна, тим небезпечніша. Війна світів, Жуков, ви не замислювалися над тим, що це означає? І в цій війні першу лінію оборони проти фашизму займають будівники майбутнього людства, радянські юнаки. А фашизм намагається розбити паші ряди, вибирає найменш стійких… Скажіть, є у вас який-небудь великий, найщиріший друг?

— Як не бути! — Жуков згадав Калядіна, його обличчя, що дихало спокійною. силою.

— І цього друга ви полюбили, зійшлися з ним серцями теж тому, що він меткий, красиво одягнений?

Леонід усміхнувся.

— Зрозумійте мене правильно, Жуков. Дівчина є дівчиною. Чудово, якщо вона і красива, і потанцювати вміє. Але якщо дивитися тільки на це, не узнати, що з неї за душею, — от і може вийти так, як у вас із Шубіною вийшло… Значить, так-таки ні про що серйозне з нею й не говорили?

— Більш сперечалися — йти мені з флоту чи ні. Вона до демобілізації тягла, я, звичайно, вагався, на кораблі залишитися хотів, військовим моряком.

— А чому, до речі, ви хотіли залишитися військовим моряком? Цивільні люди тепер теж великі справи вершать, комунізм будують під нашим захистом.

Жуков мовчав. Справді, чому так нестерпно жаль йому йти з флоту? «Добре тобі на кораблі? Добре! Справу свою любиш? Любиш! Морський талант!» чітко спливли в пам'яті слова Калядіна.

— Чи не тому, що у вас є покликання до військово-морської служби! — не спитав — ствердно сказав Андросов. — Любов до моря у вас є, швидкість, кмітливість, зіркість. Я бачив, як ви під час шторму працювали. А чи розвинені у вас інші якості, особливо необхідні радянському військовому морякові — статечність, бойова принциповість, вміння вибирати знайомства? Ось над чим вам слід замислитися, Жуков.

Сонце стояло в зеніті.

Легка рибальська шхуна пливла вздовж борту криголама. Вітрець вигнув парус, синій вицвілий хрест брижився на рожевому полотнищі норвезького прапора. Сидячи за рулем, кремезний юнак у широкому комбінезоні з жадібною цікавістю дивився на радянський криголам.

Рейд білів повільно ковзаючими крилами прямих ї латинських парусів. Верхівки голих високих щогл погойдувалися на рівні покрівель. Бергенські будинки спускались аж до води, палуби кораблів були ніби продовженням міських вулиць. Вода вилискувала розводами нафтових плям.

Біля дальнього причалу височів, як снігова гора, білий лайнер лінії Гамбург — Нью-Йорк.

Далі задимлений транспортер під американським прапором підносив угору над пірсом крани й пучки стріл. Навколо рейду кам'яні горби в яскравій зелені дерез були прорізані улоговинами провулків, що круто вибігали вгору. Над кронами дерев здіймалися башти готичних церков.

З тих перших хвилин, коли радянські кораблі ошвартувались у порту, біля перекинутих на пристань сходень не розходився натовп людей. «Це, звичайно, не одні й ті самі люди, — подумав черговий офіцер Ігнатьєв, — вони приходять і відходять, змінюють одне одного». Чоловіки, насунувши капелюхи на очі, замислено посмоктують люльки, діти з цікавістю просуваються вперед, вириваючись із рук матерів, що утримують їх.

— Товаришу старший механік, подивіться на хлопчину біля трапа, — сказав усміхаючись Ігнатьєв.

Хлопчик років восьми, одягнений у вицвілий від прання костюмчик, вкрадливими, боязкими рухами старався зійти на корабель. Він підходив до сходень впритул, робив кілька маленьких кроків угору, не відриваючи од чергового матроса широко відкритих, страшенно допитливих очей. Чоловік, що стояв поряд з ним, одягнений у піджачну пару, — «Певно батько», подумав Ігнатьєв, — хапав хлопчика за руку, щось суворо говорив. І знову боязкі кроки дитини. І знову різкий жест батька, що скоса поглядав на чорномундирного поліцая, який походжав недалеко.

— Цікавиться хлопчина! — нахилився над фальшбортом кочегар Кривов. — Та ви, громадянине, чи як вас там, містере, — пустіть хлопчину! Нехай підніметься. Ми його не з'їмо. Самі почастуємо, чим багаті.

Норвежець хитнув головою, нерозуміюче знизав плечима. Кочегар пошарив у кишені, щось пробурмотів, сховався в дверях надбудови.

Коли він повернувся на палубу, в його пальцях була велика цукерка у кольоровій обгортці. Батько з хлопчиком усе ще стояли в першому ряду.

— Ану, підходь, хапай. Ленінградська. З гостинців, що синові везу на Північ.

Кривов простяг до набережної довгу руку. Хлопчик посунувся назад, міцніше вхопився за батьків палець. У натовпі стримано заусміхалися. Норвежець підняв трохи капелюх, потягнув сина — подалі від гріха.

— От які вони залякані! — Кочегар випростався, озирнувся збентежено. — А хлопчикові солодке не зашкодить, он він який худий. Тут у них досі все по талонах. Ану, почекай… — Він збіг по сходнях, вклав цукерку у маленькі пальці, які відразу стисли її.

— Мангетак![4] — підняв трохи капелюх батько.

— Ясна справа — так, — сказав кочегар задоволено. Старший механік зітхнув, старанно витер ганчіркою чорні від машинного масла пальці. Він стояв біля входу в кочегарку. Велика голова механіка була трохи нахилена набік, ніби й зараз він, за багаторічною звичкою, прислухався до роботи машин.

Тихон Матвійович розв'язував, здавалось, якесь складне питання. Він сунув ганчірку в кишеню спецівки, відчинив двері в коридор правого борту, пішов до каюти помполіта.