— Я думав, ви говорите моєю рідною мовою, — сказав розчаровано Олсен.

— На жаль, ще ні, — відповів по-англійськи Сливін. — Тільки починаю вивчати мову наших норвезьких друзів. Ми хочемо знати якнайбільше про країну, народ якої так мужньо боровся з фашистами.

Норвежець слухав з байдуже-люб'язним виразом обличчя.

— Ми, радянські люди, з захопленням стежили за цією боротьбою, — продовжував Сливін. — Ми пам'ятаємо, як боролися за свободу норвезькі моряки, як під час вторгнення гітлерівців у Норвегію бергенська берегова батарея влучним вогнем пошкодила крейсер «Кенігсберг».

— Правда? Ви знаєте про це? — сказав лоцман, прислухаючись вже уважніше.

— А норвезький китобійний корабель, що патрулював у горлі Осло-фіорду, відкрив вогонь з своєї єдиної гармати по загону фашистських крейсерів і міноносців! Захоплюємося ми і героїчними діями «Олава Трігвассона».

— Ви чули про «Олава Трігвассона?» — спитав лоцман, не зводячи очей із Сливіна. Вираз дивної напруженості з'явився на його суворому обличчі.

— Звичайно, ми чули про нього, — продовжував Сливін. Він повернувся до Андросова. — Пам'ятаєте, Юхиме Овдійовичу, мінний загороджувач «Олав Трігвассон» разом з тральщиком «Раума» стояв біля військових верфей, коли до Осло підійшла ескадра фашистських загарбників? Два норвезьких кораблі, хоча були слабо озброєні, дали морський бій фашистській ескадрі, потопили своїм вогнем два десантних кораблі і міноносець «Альбатрос».

— Потім «Олав Трігвассон» віддав швартови і пішов назустріч крейсеру «Емден», — підхопив Андросов. — Звичайно, «Емден» знищив його своєю артилерією, але норвезькі моряки встигли серйозно пошкодити фашистський крейсер. Вони до останньої можливості вели вогонь.

— Вони до останньої можливості вели вогонь, — повторив норвежець. Він боровся з хвилюванням, його старечий рот скривився, волого заблищали очі з-під сивих брів. — Так, наші хлопці тримались добре.

Він попрямував було до крила містка, але знову обернувся до Сливіна.

— Пробачте, я трохи розхвилювався. На «Олаві Трігвассоні» загинув мій син Сігурд. Мій єдиний син Сігурд. Він був хорошим хлопцем… Так, він був хорошим, хоробрим хлопцем, — повторив лоцман, пильно вдивляючись у береговий рельєф.

І от він стоїть поряд з командиром експедиції — як раніше суворий, стриманий норвезький моряк.

— Фіфті дегріс! — говорить лоцман Олсен.

— П'ятдесят градусів, — перекладає Сливін…

Агєєв ходив, по палубі доку, з прикрістю розглядаючи пошкодження, заподіяні штормом.

— Так, потрібен чималий ремонт… Хвилі, мов ножем, зрізали кіпову планку там, де у воду збігають троси. Зірвало дерев'яну обшивку з бортів і понесло в море, — треба ставити нову. Розхитало дубовий поміст… Дуже попсувало буксирне хазяйство!

І то добре, що, вміло маневруючи, весь час міняючи хід, моряки «Прончищева» уникли обриву тросів… І непогано розвернулася боцманська команда на доку.

Головний боцман глянув на упорні бруси — дерев'яні стовбури, що добре прислужилися під час шторму, підпираючи докові башти… Ех, і металеві листи зірвані біля якірного ланцюга!.. Своїми силами тут не справишся, командир хоче викликати в Бергені заводську бригаду. Добре, що хоч люди всі вціліли.

Агєєв згадав, як уранці після шторму підійшов до нього Мосін. З широкого кирпатого обличчя з незвичайним виразом дивилися швидкі, завжди задерикуваті очі.

— Спасибі, товаришу мічман… Коли б ви мене за штани не вхопили, пішов би я, мабуть, Нептунові на вечерю.

Мосін сказав це з самолюбивою посмішкою, видно найбільше боявся, що мічман пригадає зараз його зухвальство, відплатить йому за все. І Сергій Микитович зрозумів настрій матроса.

— Що там говорити! Моряк ви, Мосін, добрий, авралили з душею. Тільки, знаєте, недарма наші помори кажуть: «На воді ноги рідкі».

— Ну, у вас, товаришу мічман, вони не рідкі, — сказав із захопленням Мосін. І Агєєв зрозумів, що назавжди завоював його дружбу. Був час перекуру. Вони стояли серед інших матросів. Сергій Микитович помітив, що матроси прислухаються до їхньої розмови.

— Море — сувора справа, з ним треба вміти дружити, — сказав Агєєв. Він сперся на бухту білого манільського троса, Мосін і інші матроси стояли навколо. Сергій Микитович вийняв кисет, роздав матросам тютюн, набив свою люлечку.

— Розповісти вам, як я до нього звикав? Я, друзі, з десяти років в океан виходити почав з нашими рибалками. Ще сам у човен залізти не міг, на зріст був малий — колодку підставляв до борту, або дорослі мені допомагали… Ловили ми тріску, норвезьких оселедців, морського звіра на крижинах били… Морс — рибальське поле… Одного разу вискочив я на крижину, а вона тріснула, не можу назад перескочити. Так татусь мій, силач, мене багром за комір підхопив і перетяг на головну крижину.

Агєєв розповідав, а сам раз у раз поглядав на палубу, що вже вкрилася подекуди білими й червонувато-жовтими плямами. Зовсім недавно вичистили й пофарбували її, і от знову вона стала янтарножовтою там, де вже проступила іржа на подряпаних тросами та якірними ланцюгами місцях. Подекуди вона стала білою від морської солі — сліди хвиль, що розгулялися по стапель-палубі.

— Незручно з такою палубою в порт приходити, — заклопотано сказав Агєєв Ромашкіну, що стояв поряд. — Доведеться прибираннячко влаштувати. Перекур закінчимо — свистіти всіх до великого прибирання!

— Єсть свистіти всіх до великого прибирання!

Ромашкін навіть засмутився тоді — ще відчувалася втома після безсонної ночі. І охочий же працювати головний боцман! Але, звичайно, мічман має рацію: не личить радянським кораблям входити в неохайному вигляді в іноземний порт.

А Сергій Микитович почував у ті хвилини новий приплив бадьорості, з особливим завзяттям надів брезентові, жорсткі від морської солі рукавиці…

Давно, ще на гетеборзькому рейді, відбулась у них з Тетяною Петрівною розмова, яка так засмутила мічмана. А трохи згодом Тетяна Петрівна зустрілася з ним, наче нічого й не було, як завжди, привітна, як завжди, дружньо змахнула рукою, коли «Прончищев» дав хід, почав віддалятись од Гетеборга, тягнучи за собою док до норвезьких шхер…

І тепер знову на кормі криголама мічман побачив Таню, яка вийшла з камбузної рубки і задивилася на величні, пропливаючі мимо скелі. М'який пухнастий кучерик вибився з-під Таниної косинки. Дівчина не бачила Агєєва, але мічман знав — як тільки побачить, її чорнооке миле обличчя засяє усмішкою, вона помахає рукою, подивиться якось особливо прекрасно, як уміє дивитися тільки вона. Варто їй лише обернутися, побачити…

На корму вийшов не поспішаючи Фролов, потягнувся — видно, добре виспався після вахти, зупинився біля Тані. Він глянув на берег, потім на док, дружньо кивнув Агєєву, щось мимохідь сказав Тані.

І відразу дівчина радісно озирнулася, помахала тонкою смуглявою рукою, зовсім по-дружньому, просто, але у мічмана шалено закалатало серце. Зірвав рукавицю, урочисто чітко приклав праву руку до кашкета. А Таня усміхнулася знову, ніби зніяковіла, пішла на шкафут своєю легкою ходою.

І багато часу після цього, керуючи прибиранням, сам працюючи до сьомого поту, Сергій Микитович відчував незвичайний приплив сил, усе навколо посміхалося йому: і дивовижно синя вода фіорду, і розцвічені де-не-де зеленню й барвистими будиночками гори, і дивно високе, дивно спокійне та ясне скандінавське небо…

Сидячи в своїй каюті, капітан третього рангу Андросов готував матеріали для політбесіди, проглядав виписки з книжок, журналів і газет.

«Тяжко переживав норвезький народ гітлерівське іго, — читав він один із своїх записів. — У Німеччину вивозили продовольство, худобу, залізну руду Кіркенеса і Сер-Варангера, мідь Реруса і Сулітельми, нікель Хосангера і Ев'є, молібден із Кнабехея. Три мільйони крон у день виплачував норвезький народ на утримання гітлерівських гарнізонів, розквартированих у країні».