Нарешті професор Трембовський встав, і збори затихли, чекаючи його слова.

— Що ми маємо завтра в операційних? — запитав він секретаря дирекції інституту.

Секретар поглянув у свої записи.

— Шість операцій у великій операційній, дванадцять у малій, чотири в операційній ортопедичного відділу і чотири в операційній трансплантаційного відділу. День трудний. Операцій на десять процентів більше проти норми.

— Гм… — відкашляв професор і, подумавши трохи, розпатлав волосся. — А котра зараз година?

— Дві хвилини на одинадцяту, — відгукнулася сестра-стенографістка.

— Гм… — знову кашлянув професор і замислився.

Всі мовчали. Навіть Петрова не перешіптувалася з Коломійцем. Так минула хвилина. Професор залишив своє волосся й докінчив:

— У такому разі покличте чергову хірургічну сестру, і ходімте мити руки. Операцію ми розпочинаємо через п’ятнадцять хвилин.

Ще на кілька секунд після його слів стало тихо. Тільки й чути було, як глузливо хмикнув старший асистент. Але після кількох секунд, дарма що це не був ні театр, ані у очисті збори, а звичайна робота, — вдруге за цей день і, можливо, вперше від заснування цієї установи, — враз вибухли гучні оплески. Першою заплескала, знову не стримавшися, Петрова. Сахно й Коломієць дружно підтримали її. А до них приєдналися й доктор Івановський, Думбадзе та й більшість інших учасників наради.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Я певний, дорогий читачу, що ви дужі й міцні і тілом, і духом. Я певний, що за своє життя ви ніколи не хворіли, здорові зараз і ніколи потім не занедужаєте на будь-яку з важких, загрозливих для життя хвороб. Ще ймовірніше, що вам ніколи не доводилося і не доведеться лягати на операційний стіл, щоб дати відрізати собі руку, ногу, розпороти живіт чи зробити трепанацію черепа. Отже, дуже можливо, що вам за ціле ваше довге життя ніколи й не доведеться користатися з допомоги хірурга. За цим не треба жалкувати. Медицину треба любити, медиків шанувати, але найкраще зовсім не мати з ними справи. Шкода тільки, що, отже, вам так і не доведеться побувати у хірургічній лікарні, в операційнім залі, і побачити, як виконуються ці надзвичайні, складні й майстерні науково-мистецькі акти — хірургічні операції. Хіба що ви дістанете медичну освіту і зробитеся санітаром, сестрою, фельдшером, лікарем. Бо до хірургічного операційного залу можна потрапити тільки або в ролі лікаря, або в ролі хворого, приреченого на операцію.

Тому дозвольте мені кількома словами розповісти вам про це. Просто так — для загального знання, бо ніяке знання ніколи не зайве. Та й для інформації — про всяк випадок для тих, кому, може, доведеться-таки потрапити туди в ролі хворого. Бо ж, певна річ, нема нічого неможливого і в тім, що якась тяжка недуга таки зламає вас або трапиться вам якийсь нещасний випадок — і, хочете чи не хочете, повинні ви будете простягтися на довгому й вузькому, холодасму й білому столі. Вас прив’яжуть рушниками і перед обличчям поставлять вам екран, щоб не бачили ви, як блисне нікелем хірургічний інструмент і потече з ваших жил ваша власна кров. Або, — коли операцію вам робитимуть під загальним наркозом, — вам покладуть маску з наркозом на лице і скажуть: “Дихайте”. Ви спробуєте дихнути й задихнетеся. Те, чим вам запропонують дихати, буде гидке і невдихненне. А втім, ви все ж таки мусите дихати, бо ж від цього залежить ваше дальше життя. Тим-то наважуйтесь і найкраще відразу, добре, на повні легені, потягніть у себе задушливі пари. Голова вам від того піде обертом, у вухах залящить, у грудях ударить, і з очей потечуть сльози. Але це мить. Після того ви з подивом почуєте, що дихати тією гидкою й невдихненною парою вам зовсім уже не гидко і зовсім легко. Ну й дихайте далі.

І от ви почуєте, як дивно міниться цілий світ довкола вас. Ви перестанете відчувати спиною холодну й тверду рівність столу, на якому лежите. Кімната почне поволі ніби більшати, більшати й роздаватися вшир, углиб і вгору. Її стіни та стеля немовби тікатимуть од вас, як тікає кіноекран, коли дивитися на краєвиди, зафільмовані з вікна швидкого поїзда. Так само тікатимуть од вас усі звуки — розмови лікарів, бряжчання інструментів, дзюрчання води з крана. Немовби якась велетенська спіраль, як одпущена пружина, викручуватиметься із скаженою швидкістю з вашої голови і полине, зникне кудись туди, в безвість, в безмежні неосяжні простори. Вперше в житті ви раптом збагнете, що таке нескінченність. Ви зрозумієте те, чого ніколи не могли осягнути. Ви відчуєте те, чого ніде не почували. Вас вразить дивна, надзвичайна прозорість і ясність вашої думки. Дивна виразність світу довкола. І це довкола — це не тільки все те, що в чотирьох стінах операційної, а все те, що поза нею, — цілий світ. І ви здобудете надзвичайний слух. Ви будете чути гостро і всебічно. Кожний шурхіт, кожний подих, кожний шелест. Вам здаватиметься, що ви чуєте, як рухається довкола вас повітря і як шелестять власні думки. Дивний звук наповнюватиме вашу голову — він буквально довбатиме вам мозок, в’їдатиметься в вашу свідомість, просякатиме ваше єство. Це буде чудний дзвін. Потім це буде музика. Потім ви почнете марити. Вас не буде. Але ви й будете. Ви нічого не почуватимете. Але ви й усе почуватимете. Ви будете відсутні під час вашої операції. Але ви й будете тут присутні під час неї і братимете в ній участь. Ви дивуватиметеся, як це ніхто не помічає, що ви ж — тут.

Словом, ви маритимете, а хірурги тим часом перероблятимуть вас із хворого на здорового.

І ви повинні зовсім і цілком довіритися хірургам і спокійно собі засинати, щоб прокинутися за годину здоровим чи на певнім шляху до швидкого одужання.

Медицина вміє не тільки відрізати вам пальця, ногу чи розітнути черево, може, коли треба, проникнути у ваш мозок.

Я розповів оце все виключно для тих, кому хочеш чи не хочеш, а доведеться лягати колись на операційний стіл, під скальпель хірурга. Я розповів це виключно для того, щоб підготувати і заспокоїти вас. Щоб марно не лякалися, наслухавшися, можливо, бабських пліток.

В операції, нема нічого страшного.

А втім, є страшне. Це — перед операцією. Коли ви чекаєте на неї і серце завмирає вам від почуття невідомості і неможливості далі самому відповідати за себе самого. Почуття безпомічності і несамостійності.

А проте страшне зовсім і не це. Страшне інше — це коли вас уже везуть із палати до операційної.

Ще на порозі ви починаєте чути неприродний, дивний шум. Немов десь грає водограй, біжить струмок або спадає водопад. Ви чуєте, як дзюрчить водяний струмінь. Багато водяних струменів… То хірурги та інший персонал, що торкатимуться вас під час операції, миють руки. Там з десяти кранів дзюрчить вода на десять пар рук і гучно резонує в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах.

Ви одчиняєте двері, і справді,— Є жах підгинає вам коліна. Бо ви входите один, голий, у самих шкарпетках і потрапляєте у великий білий зал у коло десятьох білих з ніг до голови людей. І ці білі люди стоять усі з обома піднесеними вгору вище голови руками. Немов чекають, щоб кинутися на вас. Щоб вас розчавити й знищити. А ви один. Сам. Голий. У самих шкарпетках. І ввесь світ — прекрасний, рідний ваш світ — залишився там позаду, по той бік білих дверей, з вашою сорочкою Л кальсонами…

Жах проймає вас, але ви опам’ятовуєтеся, берете себе в руки й соромитеся. І справді ж — соромно. Ви — один, голий, безпомічний і хворий, а вони десятеро, десятеро здорових людей, стоять проти вас із піднесеними руками, немовби ви направили на них револьвер і владно наказали: “Руки вгору!” — і вони здаються вам.

Не лякайтеся! Хірурги перед операцією миють руки милом і щіткою протягом п’ятнадцяти хвилин, а після того не торкаються нічого. Саме тому вони й тримають руки вгору.