Я вже давно ввів звичай перед кожним важливим кроком проводити спільні наради. Слід було вислухати думку хлопців — адже ми складали єдину братську сім'ю, а крім того, це довір'я до юнаків страшенно їм подобалося. Зрештою вони повністю заслуговували на нього: адже я неодноразово з успіхом використовував влучні і слушні зауваження їх, особливо Арнака.

Отож ми разом вирішили тепер, що краще відкрито показатися прибулим, перш ніж вони виявлять нашу присутність і задумають по підношенню до нас щось вороже. Здавалися нам не страшними, може навіть потребували нашої допомоги, може, й нам придалася б їх допомога — у них же було три човни.

Зібравшись виходити з густих кущів, я відклав свою легку рушницю на землю, щоб не лякати людей. Мені досить було пістолета, який, наполовину схований, стирчав за поясом.

— А ми теж підемо без рушниць? — спитав Арнак.

— Ви зовсім не підете!

— Що? Що ти говориш, Яче? Чому не підемо? — хотіли опиратися хлопці.

Я дивився на них з дещо глузливою посмішкою; це дуже збентежило і охолодило їх.

— Видно, — сказав я за хвилину, — що ви в пущі давно вже відвикли од життя… Треба сподіватись, що перед нами — приятелі, але поки що хто може ручитись за це? А що коли їм стукне в голову якась дурна думка? В лісі кожна чужа людина підозріла, і ніколи не слід відкривати всіх карт з самого початку.

— Яне, а що це означає — відкривати карти?

— Не слід показувати всіх своїх сил. Отже, вийду тільки я, — побачимо, як вони поводитимуться. Ви, моє військо, залишитесь у схованці, доки я не подам виразного знака. Краще, коли про вас вони нічого не знатимуть, хоч би це мало тривати багато годин… Зрозуміли? Ви, по суті — мій прихований резерв… Ну, іду!

Щоб не виказати схованки Арнака і Вагури, я відійшов густими кущами на добру чверть милі і тільки по тім вийшов на берег моря. Повільно, немовби прогулюючись, я йшов у напрямку табору. Спочатку переді мною були кокосові пальми, стовбури яких закривали мене від очей прибулих. Потім я вийшов на рівне відкрите місце. Але, видно, в таборі нікого з цього боку не сподівались, бо я пройшов частину дороги і був уже близько від струмка, коли нарешті мене помітили.

Зчинився переполох, якого не описати! Жінки з криком кинулися тікати. Бігли до чагарника, хапали по дорозі дітей. Чоловіки, побачивши тільки одного мене, не втекли, але кинулися до зброї. Одні схопили ножі, інші палиці, і кожен, мов остовпілий, залишався на своєму місці, пожираючи мене палаючим поглядом. Після метушні першої хвилини запанувала зловісна тиша.

Як і раніше, не прискорюючи і не уповільнюючи ходи, я йшов далі, аж поки не дійшов до гирла струмка. Від найближчих чоловіків мене відділяло не більше, ніж тридцять, сорок кроків.

День був надзвичайно тихий, безвітряний. Поверхня струмка навіть недалеко від гирла була гладенька. Я дійшов до його берега і, шукаючи, де б можна було перейти, глянув на воду; побачив свій відбиток. Неголена з минулого року борода виросла, мов буйний ліс, навколо нижньої щелепи, а довге волосся, немов у лева грива, звисало на шию. Аж злякався трохи самого себе, більш схожого на людоїда, ніж на християнина.

Зробивши приязний рух руками, я голосно привітав чоловіків:

— Welcome! Здрастуйте!

Звичайно, я говорив по-англійськи, бо знав, як відомо, тільки цю мову.

Вони навіть не ворухнулися.

— Good day! Добрий день! — сказав я і приязно, на весь рот усміхнувся, хоч дідько його знає, чи видно було цю посмішку через жахливу гущавину волосся, яким я обріс.

На моє «добрий день» — та ж сама глуха мовчанка.

— З вас ніхто не розуміє по-англійськи? — спитав я. Питання нерозумне, бо якби хтось розумів, то, напевно, уже відповів би.

Матрос Вільям навчив мене колись кількох іспанських слів. Я позбирав їх тепер у голові і крикнув:

— Buenos dias! Добрий день!

З того боку — тихо, ані мур-мур. Тільки хтось із тих, що стояли трохи далі, поворухнув рукою, а інший немов стиха зітхнув. З облич тих, які стояли найближче, я зрозумів, що ці люди знали іспанську мову.

За мить я знову розпочав:

— Amigo. Друг. Bueno amigo! Добрий друг!

При цьому я вказував на себе і бив себе в груди, щоб не було сумніву, що добрий друг — це я.

А вони ніби перетворилися на льодові бурульки. Я не чекав, що мене приймуть так недружелюбно. Невже вони так перелякалися, побачивши бородача, що зовсім остовпіли і не могли навіть язиком ворухнути?

Але я ще не здавався.

— Amigos! Друзі! — сказав я і, широко махнувши рукою, обвів у напрямку їх коло…..недвозначний рух, з якого легко було зрозуміти, що я всіх їх вважаю за своїх друзів.

В юрбі де-не-де почувся приглушений шепіт, але враз притихли, і я знову не діждався ніякої відповіді.

Мені вже невистачало ні слів, ні кмітливості. Що б його ще зробити, щоб розворушити і переконати цих людей?

Я догадувався, що в мені, зарослому волоссям, вони впізнали європейця, і саме це пройняло їх таким недовір'ям.

Лишився ще один спосіб, але дуже непевний.

— Манаурі! — вигукнув я.

Десь збоку долинув до мене вигук здивування.

Я вчепився за нього як за останню надію.

— Манаурі! — повторив я, вимовляючи ім'я якнайвиразніше.

— Го! — одізвався високий індієць, виходячи з-за пальми, за якою до цього часу стояв. Це був той самий чоловік, який недавно купався в струмку.

Хвиля радості залила мені серце. Значить, це земляк моїх хлопців, родич Вагури.

— Манаурі? — ще раз повторив я питальним тоном, щоб упевнитися.

— Si, si! Так, так! Манаурі! — відповів індієць. Величезне здивування відбивалося на його обличчі.

Я добре уявляв собі, що діялося в душі цієї людини; втік разом з іншими на безлюдний острів, а тут з'являється перед ним, мов привид, чужий, бородатий чоловік, європеєць, якого він ніколи й на очі не бачив, і гукає його по імені!

Манаурі, все ще з виразом остовпіння на обличчі, почав наближатися до мене, коли несподівано підскочив велетенський негр і затримав його. Збуджений, він щось швидко пояснював індійцеві, грізно вказуючи в моєму напрямку. Безсумнівно, остерігав його переді мною.

Манаурі був показний на зріст, але негр перевищував його ще на півголови. Це мав бути неабиякий силач; на широких плечах і випуклих грудях звивалися могутні клуби м'язів. Як я зумів оцінити на відстані, у нього були бистрі, проникливі очі, жваві рухи і владна, як у людей, що звикли наказувати, постава. Напевне, то був їх вождь.

Розмова між Манаурі і негром була дуже бурхлива. Сперечалися. Негр поривчасто, Манаурі спокійніше. Я відчував, що негр намагається затримати його, а він хотів піти до мене й поговорити.

— Манаурі amigo! — кричав я на все горло до індійця, розраховуючи на те, що він не піддається умовлянням негра. — Amigo Манаурі!

З напруженими вкрай нервами, я відчайдушно витискував з пам'яті різні іспанські слова, які будь-коли чув. Ішлося про те, щоб подолати опір завзятого негра і переконати всіх інших у моїх дружніх почуттях.

Вперті слова приходили до мене, мов полохливі птахи.

— Go… amigo… de todos! Я друг усіх вас! — ледве склеїв я і, радий, що мені це вдалося, голосно вигукував по кілька разів, немов урочисте заклинання.

Великий негр поспішно щось наказав кільком товаришам; ті бігом кинулися в зарості і почали продиратись крізь кущі, щоб одрізати мені відступ. Зрозумівши їх наміри, я голосом і рухами голови та рук виразив свій протест, а потім кинувся тікати. Я мчав за якихось сто кроків попереду погоні. Не могло бути й мови, щоб мене наздогнали: будучи колись відомим у Віргінії бігуном, я й на острові зовсім не втратив швидкості.

Обернувшись до своїх переслідувачів, я кивав їм, щоб перестали гнатися за мною, але ті мчали ще завзятіше. Їх було шестеро чи семеро. Якщо не опам'ятаються в останню хвилину, буде погано: проллється кров, їхня кров.

Біжучи до густих заростей кактусів, за якими чатували мої товариші, я вже здалеку почав кричати до них: