Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним — я перший, Вагура останній, — тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.

Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.

Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:

— Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?

Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.

— Не видно судна! — сказав. — Може, висадило їх на острові і попливло.

— Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…

— Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?

— А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!

— Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?

— Просто з острова Маргарита…

— В такому разі це іспанці?

Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось — і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.

— А може, то індійці? — вставив Вагура.

Глянули ми ще раз через підзорну трубу. Ні, не схожі були на індійців. Щоправда, з такої віддалі ми не могли розглянути їх облич, але на них був — принаймні деякий — одяг; то сорочка, то штани — ознака того, що це не індійці: тубільці в цих краях не носили такого одягу. Зрештою і три човни були виразно європейського походження.

— Ти не помітив у них рушниць чи якоїсь іншої зброї? — запитав я Арнака.

— Ще нічого не помітив, — відповів індієць.

— Невже вони без зброї?

— Так, справді, здається, Яне…

Раптом хлопець, що дивився якийсь час через підзорну трубу, здивовано скрикнув. Швидко подаючи мені трубу, пробурмотів тільки:

— Поглянь сам!

Один з тих, що до цього часу спали під пальмами, встав. Це була жінка. А біля неї з'явилося щось менше: дитина. Загадка ставала дедалі заплутанішою.

— Може, там на піску ще є жінки? — буркнув Арнак.

— Дуже можливо. Мабуть, це якась подорож сімей. У всякому разі ми повинні докопатися до суті і довідатись, чого вони сюди прибули.

Не забуваючи про обережність, ми розпочали свою подорож, крадучись, як і раніше, понад краєм заростей. Незабаром нас оточили густі колючі кущі. Росли тут велетенські кактуси. На відстані близько п'ятисот кроків од табору прибулих піднімалися збитою масою ці опуклі рослини, які були для нас надійним укриттям. Ми присіли. Звідси відкривався чудовий вид на гирло струмочка, який впадав тут у море, на високий ліс, на наш гай з папугами, який зеленів трохи далі від узбережжя, і на табір чужих людей одразу ж за гирлом струмка, з протилежного боку його.

Через підзорну трубу я уважно стежив тепер за всім, що діялось у таборі, жодна дрібниця не лишилася непоміченою. Про все побачене я одразу ж сповіщав товаришів.

— Серед лежачих є жінки й діти…

— Багато їх? — питав Арнак.

— Небагато. Три, чотири, і стільки ж дітей.

— А у чоловіків багато зброї?

— Не бачу її зовсім… Е ні, є! Один тримає довгий ніж, зараз саме зрізує ним гілля… Другий йому допомагає, у нього теж є ніж…

— А луки помітив?

— Ніякого сліду не знайшов!

— І жодної рушниці?

— Жодної!

— Може, вони сховали зброю?

— Е, хлопче! Навіщо ж би їм ховати і перед ким? На безлюдному острові? Зброю в таких випадках тримають під рукою, якщо тільки не мають наміру обдурити когось, щоб підготувати засідку. Тут же ніякого «когось» немає!

— Я б їм не довіряв! — вставив Вагура.

Він сказав це таким серйозним, таким поважним тоном, що я ледве не розсміявся. Але стримався, щоб не бентежити хлопця зайвою насмішкою.

— Запевняю тебе, — сказав я, — що ми весь час уважно стежитимемо за ними. Але ж не треба пересолювати в своїй підозріливості…

Дивлячись далі через підзорну трубу, я все більше дивувався:

— Чекайте! Це щось дивне! Ну що то за незвичайне товариство! Там немає жодного іспанця! Жодного білого!

— Як так?

— Ну немає! Там тільки індійці та негри.

— Негри?!

— Так, негри!

Я передав Арнакові підзорну трубу, щоб сам переконався. І він підтвердив моє спостереження.

— Що їх сюди пригнало? — міркував хлопець.

— У всякому разі вони припливли сюди з тих місць, де живуть білі люди, — сказав я.

— Чому ти так думаєш?

— Хіба не бачиш? У них поганий одяг, який носять звичайно раби на плантаціях, а до того ж ці негри. Вільних негрів тут немає!

— Це правда.

Те, що серед людей, які висадились на острові, було кільканадцять індійців, викликало в моїх товаришів зрозуміле збудження. То могли бути свої люди, але вони могли належати і до ворожого племені. Ненависть між деякими племенами так глибоко западала в душі тубільців, що часом навіть жорстока неволя у чужих не могла ні викоренити, ні придушити цих ворожих почуттів. Звідси неспокій хлопців.

Придивившись уважніше до табору, я переконався, що ці люди прибули сюди не з агресивними намірами. Вони були вкрай змучені, пригноблені і часто стурбованим поглядом обводили північний горизонт, звідки, безсумнівно, прибули. Побоювались, немовби звідти їм щось загрожувало.

— Бояться погоні! — сказав Арнак.

У мене теж склалося таке враження.

Один з чоловіків — високий на зріст, з розвиненою мускулатурою — підійшов до струмка. Ковтнув із жмені води, потім зняв сорочку і почав купатись. Арнак, який через підзорну трубу стежив за його рухами, в раптовому збудженні потряс Вагуру за плече і звелів йому дивитися через трубу. Обидва обмінювалися уривчастими, пройнятими чимсь важливим, аравакськими словами, то підтверджуючи щось незвичайне, то виражаючи сумніви, то сперечаючись між собою; потім знову хапали підзорну трубу, щоб ще раз впевнитись. Я тільки зрозумів, що вони часто повторювали слово: Манаурі. Незвичайне їх збудження зацікавило мене.

— Що з тим Манаурі, чи як там його? — запитав я їх.

— Ах, Яне! — відповів Арнак. — Той, що купається, дуже схожий на Манаурі.

— А хто такий Манаурі?

— Манаурі — це брат матері Вагури, один з вождів нашого племені.

— Значить, ваш близький родич!

— Ми не впевнені, чи це він. Мені здається, що він, але Вагура сумнівається… Чотири роки ми не бачили його. Міг змінитися, сам розумієш!..

— То не Манаурі! — рішуче запевнив Вагура.

— А я думаю, що Манаурі! Певно, що Манаурі! — наполягав Арнак.

Я звелів їм втихомиритись і сказав:

— Дуже важливо впевнитись у цьому. Сховайтесь у хащі і підійдіть до нього ще на сто кроків, он туди, до густих кущів! Може, тоді впізнаєте.

Кинулися з підзорною трубою в нетрі і якомога швидше попрямували до струмка. Жваво мчали, але допомогло це мало. Не встигли відбігти, як індієць вийшов із води, повернувшись до нас спиною, надів сорочку і підійшов до своїх.

Коли я добрався до хлопців, вони все ще були схвильовані і не знали, що думати про людину, яка купалась.

У гущавині кактусів ми нахилились один до одного і, пильно стежачи за чужим табором, почали радитися, що робити далі. Треба було вжити якихось рішучих заходів, бо прибулі, як про те свідчила їх поведінка, не мали наміру найближчим часом залишити острів.