Течія несла нас у напрямі великого острова. Ми всі веслували, мов несамовиті, щоб вибратися з неї. І це вдалося нам. Після величезного півгодинного зусилля ми помітили, що вир навколо уже не такий поривчастий і пробиватись навскіс через нього тепер легше. Ще кількасот напружених ударів — і нас оточила тиха вода. Течія залишилася десь за нами. Ми аж закричали від радості.

До Острова Робінзона було ще близько двох миль. Море тут було спокійне. Веслуючи неквапливо, ми добилися надвечір до північно-західного берега острова. За день ми обігнули його велетенським багатомильним півколом. Були стомлені, мов собаки, пригнічені поразкою, якої зазнали, а проте відчули справжню радість, коли пліт із скреготом врізався в берег острова і пісок мирно заскрипів під нашими ногами.

Ніч ми проспали на тому місці, де причалили. Наступного дня пліт перетягнули берегом на східний бік острова, до гирла нашої річки, і повернулися до старої оселі.

Біля печери приручені папуги, — вони ще не втекли, — привітали нас радісним верещанням, яке аж у серці відгукнулося, бо на хвилину нам здалося, що ми повернулися під рідну стріху.

МОРСЬКИЙ БІЙ

— Ми зробили дві помилки, — сказав я індійцям, коли всі, сидячи біля вогнища, міркували про те, що було і що буде. — Ми зробили дві помилки, і тому наш виїзд не вдався!

— Знаю! — вигукнув Вагура. — Пліт кепський!

— Ти вгадав. Треба збудувати інший пліт — легший і вужчий, щоб був більш повороткий.

— Але як — легший? — запитав Арнак. — Ми ж узяли сухі стовбури.

— А тепер візьмемо тільки бамбук. Біля Озера Достатку росте його безліч. Бамбук дуже легкий і при тому міцний.

Арнак мав щодо цього певні сумніви, але потім ми домовилася, що пліт зробимо з бамбука, але по краях зміцнимо його не дуже товстими сухими колодами.

— А друга помилка? — нагадав Арнак.

— Течія понесла нас надто швидко… В майбутньому необхідно обійти вири на заході. Отже, спокійним морем вийдемо якнайдалі на схід і вже там почнемо пробиватися крізь течію до материка.

В цю мить з шумом почалася злива, і нам треба було сховатися до печери. Останніми днями над островом по кілька разів на добу знімалися бурі, навальні, хоч і короткочасні, і ці бурі нагадували про наближення періоду дощів.

Злива швидко минула, знову засяяло сонце. Виходячи надвір, я заговорив про кукурудзу.

— Як ви думаєте, чи варто засіяти нове поле? — запитав я товаришів. — Трохи кукурудзяного зерна залишилось у нас на посів.

— То ти вважаєш, Яне, що ми ще стільки місяці з тут пробудемо?

— Не знаю, що й думати. Вас питаю, ви й радьте.

— Шкода праці! — напався Вагура. — Кукурудза дозріє, коли ми вже будемо в рідному селищі.

— А якщо знову щось стане нам на дорозі, якась непередбачена перешкода?

Нарешті ми вирішили спільно обробити поле і, скориставшись із дощової пори, засіяти його кукурудзою.

Наступні тижні минали, заповнені завзятою роботою. Ми полювали, збирали плоди і коріння, будували новий пліт і одночасно розчищали від кущів та бур'янів клапоть землі для посіву. М'яса тепер у нас було досить, бо, як і минулого року, в чагарник на північному боці злетілося безліч папуг (вони виводили там своїх дітей), а з західної частини острова ми привезли на старому плоті кільканадцять чималих черепах, яких держали живими.

Одного погожого дня ми засівали кукурудзяне поле; раптом усі троє, забувши про роботу, схопилися, мов ошпарені. Напружуючи слух, ловили незвичні звуки, які линули десь здалеку. Саме в цей період над островом часто гримів грім, але те, що ми почули, не було звичайним громом. Сонце світило, а все ж частий гуркіт розривав повітря.

— Це не буря! — вигукнув Арнак.

— З моря йде! — зауважив Вагура.

Ми кинули лопати і помчали до гори. Коли ми вилізли на схил гори і опинилися понад верхів'ями дерев, перед нами відкрилася приголомшлива картина: два кораблі виднілися на морі не далі, ніж за милю від острова. На віддалі чверті милі вони обстрілювали один одного. Видно було спалахи гарматних пострілів. Клуби диму від спаленого пороху оточували обидва кораблі. Напруживши зір, ми бачили навіть удари ядер, які, падаючи, розбризкували воду поблизу кораблів.

Затамувавши подих, ми стежили за битвою. По щоглах я пізнав, що то були двощоглові бригантини, добре озброєні гарматами. Канонада була пекельна.

— Ну й завзяті собаки! — сказав я.

Кораблі весь час змінювали своє положення, намагаючись, очевидно, так повернутися до противника, щоб якомога влучніше вести вогонь по ворогу. Деякі ядра влучали в палубу і канати, розриваючи ванти і частини парусів, але, якщо не зважати на ці, мабуть, не дуже серйозні ушкодження, боротьба точилася без особливих змін.

— Хто вони, Яне? — запитали мої товариші. — Може, це пірати?

На головній щоглі ближчої до острова бригантини висів корабельний флаг, і хоч дим, який стелився навкруги, обмежував видимість, але я розпізнав, що то іспанський флаг. На другому, дальшому кораблі я нічого не міг роздивитися і, мабуть, флага там зовсім не було.

— Ручаюсь головою, що той другий корабель — піратський! — сказав я. — А цей, ближчий, — іспанський.

Кораблі, весь час маневруючи, просунулися трохи на північ, в район п'яти невеликих скель, які стирчали з води менше ніж за півмилі від берега. Діялося це близько від узбережжя, і ми з гори виразно бачили всі деталі боротьби.

Це був завзятий, надзвичайно напружений бій. Піратський — якщо вже так його називати — корабель намагався підійти до борту противника і, мабуть, взяти його на абордаж, але іспанці береглися і хитро уникали зближення. Та як тільки їхній корабель трохи відходив, противник ще навальніше нападав. Була в іспанців хвилина тріумфу, коли вони влучним пострілом збили на кораблі противника передню щоглу і дуже зменшили його повороткість. Але через кілька хвилин на їх палубі з страшенною силою вибухнув порох, і весь корабель охопило полум'я. Це вирішило битву на користь піратів. Гармати замовкли.

Люди з палаючої бригантини рятувалися, стрибаючи в море. На воду спустили дві шлюпки. Моряки, поспішно веслуючи, відходили од місця пожежі. Прямували в сторону нашого узбережжя.

Арнак судорожно вхопив мене за плече, вказуючи на човни, застогнав:

— Нещастя! Це лихі люди!

— Тікаймо звідси! — крикнув Вагура і хотів бігти.

— Спокійно, друзі, спокійно! — стримував я їх. — Поки що нам не загрожує нічого поганого!

— Тобі може й ні! — зауважив Арнак, нахмуривши лоб. — А нам загрожує!

Виведений з терпіння, я гримнув на нього:

— Не говоріть дурниць! Між вами і мною немає різниці! Наша доля спільна! Що б не сталось, я не покину вас і не допущу ніякої кривди над вами. Живемо разом і захищаємось разом! Ваші вороги — то й мої вороги!

В очах Арнака щось блиснуло, немовби вогник вдячності. Індієць запитав мене:

— А ті, що в шлюпках, — це твої вороги?

— Мої вороги! — відповів я.

Ми не зводили погляду з човнів, які наближалися до узбережжя острова. В них сиділо близько двадцяти п'яти моряків. Жваво веслували і, видно, поспішали, бо поставили сторч якісь дрючки, мов щогли, розпинаючи на них паруси.

Не минуло й півгодини, як вони дісталися до суші майже за милю від нашої гори. Висадились усі, одну, більшу шлюпку поставили на якорі трохи далі від берега. Ми боялися, що вони захочуть піти в глиб острова, але прибулі розташувалися табором над самим морем, не сходячи з прибережного піску.

Здалеку ми бачили, що всі вони напружено стежать за тим, що діялось на морі. Там усе ще палав їх корабель. Друга бригантина підійшла до нього на відстань мушкетного пострілу, після чого від її борту відчалила шлюпка з озброєними людьми.

Бачачи це, люди, що прибули на острів, дуже занепокоїлись, мабуть, думаючи, що то погоня за ними. Бігаючи туди й сюди вздовж берега, вони шукали зручних для оборони позицій і готували зброю до боротьби. Ми помітили, що майже кожний другий моряк мав рушницю. Але побоювання їх не підтвердились. Шлюпка з піратського корабля залишилась біля палаючої бригантини і обпливала її довкола. Встановивши, що пробратись через полум'я на палубу не можна, шлюпка повернула до свого корабля, який незабаром підняв усі неушкоджені паруси і відійшов у східному напрямі. Надвечір він уже зник з очей за горизонтом.