Їжі у нас було досить, незважаючи на те, що один тільки Вагура ходив до лісу. Природа в необмеженій кількості давала нам фрукти, горіхи, овочі і корені. Зайчиків, правда, ставало все менше; здається, в нашій частині острова ми виловили їх. Взагалі з м'ясом у нас було сутужно, але ми якось обходилися без нього. Іти по черепах на західну сторону острова було далеко, а багате колись місце виведення їх на півночі було все ще пусте — Вагура переконався в цьому. Мабуть, ще не настав період парування.

Коли я отак цілими тижнями спочивав, змушений до бездіяльності, в голові моїй спливали дивні думки. Дивлячись на заклопотаного Вагуру, без допомоги якого я загинув би з голоду, часто розмовляючи з Арнаком про його рідне плем'я, я переживав у собі великі зміни. Тануло в мені колишнє недоречне упередження до індійців.

Тепер я починав розуміти правду: як же я помилявся! Помилялися віргінці і помилялись пуритани Нової Англії, коли ганебно виганяли тубільців з їх земель, обливали їх брудом презирства і ненависті для фальшивого спокою власного сумління. Лежачи поранений на цьому безлюдному острові, я ясно, немовби у світлі блискавки, побачив правду далеких речей. Побачив заплутаний зв'язок між ненажерливістю грабіжників і їх несправедливими судженнями про пограбованих.

Вже багато тижнів тому я помітив, що обидва мої товариші — це зовсім не бездумні істоти. Докладніше і ближче приглядаючись до них, я відкрив у них ті самі риси, які характерні для нас, європейців. Молоді індійці переживали так само, як і я, у них були такі самі клопоти і втіхи, вони здатні були ненавидіти неправду і любити ті позитивні риси, які і в нас вважаються ознаками, гідними пошани.

Колись я хотів зробити з них своїх П'ятниць, щоб вони мені вірно служили. Яка ж то з мого боку була помилка! Вони повстали проти моїх спроб, не хотіли бути слугами, не підкорялись, але коли настала година тяжких випробувань, без роздуму, немов найкращі друзі, рятували мені життя, самі наражаючись на небезпеку. Мені ставало соромно, що до цього часу в житті я так несправедливо оцінював індійців, і огортав жаль до моїх англійських земляків там, на півночі. З кожним днем я все виразніше розумів, яку кривду несли колонізатори тубільцям. Твердо вирішив, що, повернувшись колись до цивілізованих людей, я відкриватиму їм очі і намагатимусь зворушити їх сумління трагічною і незаслуженою долею індійців. Я вирішив у майбутньому поглибити свої знання, оволодіти письменницькою майстерністю для того, щоб описати всі мої теперішні переживання і показати моїх коричньових товаришів у світлі правди, якої вони заслуговували.

Арнак одужав значно швидше, ніж я. Часто ходив тепер з Вагурою добувати їжу, але при цьому не забував і про найневідкладнішу справу: про пліт. Ще так багато треба було зробити! І весла, і парус, і корму, і вилоподібні кочети до весел, не кажучи вже про сам пліт. Отже, невідкладної роботи була сила-силенна.

Одна турбота не виходила мені з голови. Зазнавши біди з ягуаром, я волів тепер готувати сани з літа. Одного дня, почувши себе краще, я покликав хлопців і розпочав розмову на тему, якої ми вже торкалися колись під час пригоди з ягуаром.

— Якби на час нападу ягуара у нас були отруйні стріли, — сказав я, — то як легко ми могли б подолати звіра!

— Це правда, пане! — підтвердили індійці.

— А ще невідомо, що нас чекає! — вів я далі. — Доберемося на материк. А там нас підстерігатиме не одна небезпека. Мусимо зробити отруйні стріли! Чим швидше, тим краще!

— То інші роботи відкласти? — спитав Арнак.

— Може навіть відкласти. Ви казали, що отруту треба варити протягом кількох днів, доки вона набере сили. Можна варити і при цьому робити щось інше.

— Можна, пане.

Збиралися йти. Я затримав їх. Мав до них ще одну справу. Глянув щиро їм в очі. Спільна доля, спільні злигодні і особливо недавня боротьба з ягуаром дуже зблизили нас між собою.

— Послухайте! Чому ви до мене говорите завжди так: «Можна, пане; ні, пане; так, пане». Не кажіть так. Ми ж товариші, і перестаньте ви з цим «паном».

Для них це була несподіванка. Арнак, збентежений, не знав, що робити з руками, в яких тримав незакінчене весло. Обличчя його почервоніло.

— То що, згода? — спитав я.

— Так… пане! — відповів несміливо і, помітивши свою помилку, засміявся.

— Яне, Яне! — вигукнув я, погрожуючи жартома пальцем.

Вагура став поміж нами і, вказуючи по черзі на нас пальцем, немовби представляючи, називав імена:

— Вагура, Арнак, Ян!.. Ян, Арнак, Вагура!..

На отруйних ліанах саме були плоди, і хлопці дуже обережно зібрали кошик цих плодів, схожих на наш терен. Спочатку варили їх у глечику, а коли відвар став густіший, перелили його у видовбану в камені заглибину, прикрили плитою з панцира черепахи і знову підігрівали на однаковому вогні. Потім у густий уже кип'яток бруднозеленого кольору опустили на кілька годин вістрями стріли. Висушені стріли були готові до вжиття.

Результати випробування перевершили всі сподівання. Птах з породи куриних, схожий на індика, пробіг поранений ще кільканадцять кроків і впав. Хвилину подригав ногами і вже був мертвий.

— Та це ж б'є, мов грім! — здивувався я. — І довго отрута зберігатиме в стрілах свою силу?

— На протязі багатьох місяців, — відповів задоволений Арнак.

Вістря стріл, так само небезпечні для нас, як і для тварин, хлопці тримали зав'язаними в мішечках із заячих шкурок.

В цей час я почав уже поволі вставати і, хоч знесилений, пробував допомагати в деяких легших роботах. Ще місяць, і не тільки загоїлись рани, а й сили майже повністю повернулися до мене. На грудях і на лівому плечі залишились тільки глибокі шрами.

Після листопада, який часто дарував нам зливи, настав більш погожий грудень. На початку січня погода усталилась. Сонце пішло на південь і хоч і дуже пригрівало, але не пекло так, як у попередні місяці, коли воно проходило понад нами.

Підготовка до виїзду була закінчена. Для верхнього помосту ми використали не дошки, а бамбукові тички, досить міцні і багато легші. Бамбук ріс за Озером Достатку. За кілька недалеких мандрівок на море ми випробували свою споруду — результат багатотижневої праці. Пліт добре тримався на воді.

— Він кращий від того, на якому вам не вдалось переплисти через протоку? — спитав я індійців.

— О, Яне! — відповів Арнак. — Навіть порівнювати не можна!

Настали останні хвилини перебування під нашою горою. Майже цілий рік я провів тут, і тому перед під'їздом треба було відвідати всі закутки, з якими я зжився. Признаюсь, що я з деяким хвилюванням дивився востаннє на Озеро Достатку, на струмок, який поїв мене солодкою водою, на частину лісу, названу колись Заячим Закутком, де ми давно вже знищили останнього зайчика, і на галявину ящірок, на якій уже з місяць, як не було ящірок.

Ми не знали, що робити з живими папугами, яких налічувалось вісім. Вони були приручені, але брати їх у дорогу не було рації. Випустили їх на волю. Птахи сіли на верхів'ях дерев поблизу печери і страшенно верещали, немовби з великого жалю. Зовсім не збиралися відлітати.

Одного тихого дня ми склали припаси на пліт і спокійним морем вирушили в дорогу. Це був перший етап нашого рейсу. Ми причалили приблизно за три милі далі на південь, на косі, яка висувалася з острова біля його південно-східного узбережжя. Звідти ми вирішили переплисти протоку навскіс при сприятливому вітрі, тобто при вітрі, який дув би з півночі на південь, у бік материка.

Тепер, коли з дня на день ми мали покинути острів, думки мої часто забігали вперед, до пригод, які чекали ще мене в майбутньому. Я мало що знав про настрої і звичаї племені араваків, до якого ми вибиралися, крім того, що вони ненавиділи білих напасників і були людоїдами. Про це людоїдство я наслухався немало грізних оповідань і начитався хоча б у книжці про Робінзона Крузо.

Прибувши на косу і розташувавшись табором, я запитав молодих товаришів, як воно буде — чи аравакам не спаде на думку прийняти мене, як ворога, і зарізати, як зайчика?