— Ну, будемо сподіватися, що якась рибина та піймається.

— Хай це тебе не турбує. Завтра, можливо, буде вже перший улов.

Хлопці повискакували з струмка, обтрусили краплини холодної води, наділи легінги і помчали додому.

Голубий Птах від хвилювання не міг заснути. Дурниці, які Малія розповідала про відьом біля Совиного Струмка, були зовсім забуті. Здавалось, на цій Родючій Землі немає прекраснішого місця, ніж Совиний Струмок.

Одразу ж після сніданку вони знову помчали до своєї загати. Козуля ніс великого кошика.

— Для коропів, — сказав він.

Але яке розчарування! Кошики плавали зовсім порожні, наче їх щойно вкинули.

— Сьогодні після обіду прийдемо ще раз, — трохи збентежено зауважив Козуля.

В обід з'явився, як це часто траплялось, Косоокий Лис. Почувши про загату, одразу ж попросився:

— Дозвольте й мені з вами?

Ніхто не заперечував. Неприязнь Голубого Птаха до ленапського хлопця з часу хвороби розвіялась.

— Я швиденько збігаю додому й одразу ж повернуся, — сказав він і вибіг з дверей. Через якусь хвилину він був тут як тут і, хитро посміхаючись, показав кресало, кремінець і трут.

— Добре, — похвалив Козуля. — Я про це й не подумав.

Усі разом подалися до струмка. Напружено вдивлялись у воду. Кошики потонули. Крізь лозинки мерехтіла темнувата з рожевими цяточками риба.

Мокасини і легінги блискавично полетіли в сторону. Голі ноги хлопців навіть не відчували холодної води. Козуля схвильовано давав вказівки:

— Спочатку переріжте лико, яким прив'язаний кошик, ну, трохи назад, а тепер — разом!

Мокрий кошик був важкий, як камінь. Голубий Птах хотів краще взятись, але промахнувсь, і кошик шубовснув знов у воду.

— Ти, єнот, гляди! — розізлився Козуля і швиденько затулив руками дірку. Але п'ять чи шість рибин уже вислизнули. Хлопці знову взялися дружно і цього разу благополучно витягли здобич на берег.

Наче остовпілий, витріщився Голубий Птах на рибу, що метушилася в кошику. Він весь тремтів у мисливському запалі. Козуля трохи підважив кошика за денце і коропи посунулися з отвору на землю поміж суху торішню траву. Риби бились хвостами, пружинились і відскакували в усі боки. Косоокий Лис почував себе як у рідній стихії. Він видрав із корзини ломачку, став на коліна, схопив коропа між плавці і різко стукнув по голові.

Голубий Птах хотів зробити те саме, але мокра слизька рибина вислизнула з рук, наче шматок підігрітого ведмежого жиру, і пострибала вниз по прибережному схилу. На допомогу підоспів Козуля, і рибині не вдалося втекти.

Нарешті всі вісім коропів нерухомо лежали на траві. Голубий Птах підіймав зяброві щитки і плавці, гладив спинку, вкриту рожевими цятками, і вдихав чудовий, свіжий запах води, який линув од здобичі. Обидва його супутники старанно продовжували свою, роботу; видно було, що вони знавці рибальської справи. Ось риба вже вичищена й вимита.

Лис побіг до берега, де стояв старий, ще позаторішній очерет. Повернувся звідти з пучечком очеретяних мітелок, узяв кресало і кремінь, почав кресати, але вогню не було. Він знову подався в комиші. А через деякий час з'явився, тримаючи в руці запалену солому, підклав її під мітелки, що до цього ніяк не загорялися, і розвів яскравий вогонь.

Незабаром на ввіткнутих навскоси скраю вогнища лозинах пеклися дві рибини. Лис справді був з усім добре обізнаний. Він орудував прутиками, ножами та ломачками, наче старий, досвідчений рибалка, і його рот при цьому розтягався у посмішці через усе брудне обличчя, на якому попіл і сажа разом з рештками колишнього розфарбування утворювали другий шар темної шкіри. Хлопці жадібно стежили, як рум'янилися коропи, всі троє одразу відчули нестерпний голод.

Голосне потріскування та сичання примусило їх озирнутись. Голубий Птах здригнувся. Горів очерет, звідки Косоокий Лис щойно приносив вогонь. Густа хмара диму котилася через Совиний Струмок до лісу, а з-під неї висовувалися тремтливі довгі язики червоного полум'я.

— Що ти там наробив? — злякано закричав він на Лиса.

Той байдуже хитнув головою:

— Можливо, іскра де-небудь одлетіла вбік або ж загубив запалену соломинку.

А Козуля лише пробурмотів:

— Ми досить далеко від хат. Нічого не станеться.

Голубому Птахові ледве вдалося вгамувати хвилювання. Але він здригнувся знову, коли раптом прозвучав грубий голос Малого Ведмедя:

— Дозвольте й мені з вами?

Цього тільки й недоставало: батько! Хлопець втягнув голову в плечі. От перепаде зараз на горіхи! Проте Малий Ведмідь спокійно сів.

— Я гадаю, що прийшов саме вчасно. Ви запалили величезний вогонь, — сказав він і підморгнув у бік охопленого полум'ям очерету. Потім помилувався коропами, яких по черзі подавали йому хлопці, з'їв маленький шматочок печеної риби і пішов.

У Голубого Птаха відлягло від серця. Ще з більшим завзяттям хлопець відділяв од кісток біле ніжне м'ясо. Воно ледве-ледве відгонило димом і зверху трошки обвуглилось, але що може бути смачніше, ніж коропи, спіймані і приготовлені власними руками?

— Скажи-но, — заговорив він, жуючи, — вас взагалі не б'ють?

Обидва глянули на Голубого Птаха так, наче він заговорив чужою мовою.

— За що нас треба бити?

— Я маю на увазі, коли ви нашкодите або не послухаєтесь?

— Б'ють? Ні! В крайньому разі не дають цілий день їсти.

Лис посміхнувся: цю кару він, мабуть, добре знає.

— Мій батько занурює мене у воду, коли я що-небудь натворю, — почав він. — Це не дуже приємно, особливо взимку. Влітку ще нічого, хай занурюють скільки їм завгодно; в спеку одразу ж і висохнеш. А от взимку треба бути слухнянішим.

Голубий Птах не дочув премудрих повчань Лиса, його думки були цілком зайняті тим, що тут, у індійців, не б'ють. Справді, він ніколи ще не бачив, щоб батько чи мати били хлопця або дівчину, що провинилися. «Вони мусять постити», говорили про покараних. Хлопець ніколи не питав, чому це діти постять, але тепер йому все зрозуміло.

На якусь мить в голові все змішалося. Він думав про свою колишню батьківську рублену хату, в якій часто верещали від побоїв братік і сестричка; думав і про хату роду Черепахи, де дітей жило втричі більше, а проте все обходилося мирно — без бійки.

Отак розмірковуючи, Голубий Птах повертався разом з обома товаришами в село. Поглядом він полинув ген по коричньових дахах, вкритих корою, ніби побачив там щось нове, чого раніше не було.

Коли вони прийшли додому, дід Біле Волосся сидів на порозі. Він побачив рибу й похвалив хлопців:

— Це личить мужчині й майбутньому мисливцеві більше, ніж робота в полі. За моєї молодості на полях працювали тільки жінки. Якщо тепер іноді побачиш чоловіка з мотикою, так то звичаї білих, перейняті нашими. Предки вчили нас, що мужчина не повинен виконувати жіночої роботи, а мій дід…

Коли Біле Волосся згадує про свого діда, то кінця скоро не жди. Козуля і Лис тихенько пробралися до дверей і зникли, бо дід звертався лише до Голубого Птаха. Хлопець терпляче слухав: слова старих людей завжди мудрі.

На поріг вийшла мати, поставила на циновку мисочку гарячої маїсової каші і ковдрою щільніше вкрила плечі старика.

Старик, не звертаючи на неї уваги, продовжував повчати:

— А ти, онуче мій, мусиш запам'ятати: тебе взяли на місце мужчини, і не годиться тобі ходити з жінками в поле.

Хлопець звів жалібний погляд на матір. Вона подарувала йому легеньку мотику й пообіцяла, як тільки почнеться на маїсових полях жвава робота, взяти його з собою. Він побачив у її очах і куточках губ маленьку, ледь помітну посмішку, що розвіяла враження від дідових слів.

Трохи збентежено він глянув на діда: це вже був не сивий мудрець з його вічними доріканнями, а всього-на-всього старий чоловік, що тремтячою рукою черпав ложкою каїну. Діда слід шанувати, але ще більше треба шанувати батьків, а особливо матір. Коли Полуденне Сонце попрямувала в хату, Голубий Птах мимоволі схопився за її довгу жовту кофту, точнісінько так, як тоді, коли вперше, спотикаючись у темному коридорі, йшов за Круглою Хмарою.