Голос Малого Ведмедя бринів од гордощів за сина.

Ніхто навіть і не подумав, що в цій події був чийсь злий намір, кожен гадав, що це випадок, і лихий вчинок Косоокого Лиса на цей раз лишився невикритим.

Перед очима Голубого Птаха все попливло. Його раптом почало морозити, і він ліг на свою постіль.

Хлопець тяжко захворів на запалення легенів. Він не помічав, як маски дмухали на нього цілющим попелом, як у сухе горло вливали йому якусь цілющу воду. Минуло немало страшних днів, перш ніж ослаблена температурою свідомість хворого почала знову сприймати навколишній світ.

Місяці хвороби назавжди збереглися в пам'яті Голубого Птаха. Чи то щоденна присутність матері, чи спокійні розмови з батьком, який часто говорив з хлопцем, немов з дорослим, вплинули на нього. Цього він не знав; відчув тільки, що саме ці місяці й зробили його справжнім індійцем.

Вранці Голубий Птах чув тихі кроки вождя, який вдосвіта з рушницею в руках виходив з хати. Кілька неголосних слів долинали з інших кімнат, де чоловіки теж збиралися на полювання. Віддалене скавчання та гарчання собак виманювало Шнапа з-під лавки. Немало зусиль доводилося докладати щоразу, закриваючи руками й ногами йому вихід, щоб він не вирвався з-під ослона й не побіг разом з усіма.

На якусь мить усе затихало. Тільки плач немовляти та легеньке рипіння ременів, на яких гойдалась колиска, порушували тишу.

Потім вставали жінки. Напівзаплющеними очима Голубий Птах дивився з своєї постелі, як мати чистила місце для вогнища, — неглибоку ямку з долоню завглибшки, — виносила попіл, накладала дров і. відкривала у даху люк. Густий дим валив угору назустріч зимовому дню, що крижаним оком зазирав у чотирикутний отвір.

Коли здіймалися язики полум'я, мати вішала на гак казан. До цього ніяк не могла привчитися Малія, яка завжди вішає казанки, перш ніж добре розгоряться дрова, і мати щоразу за це її лає.

Аж ось і сестра пурхнула з лави. Незабаром загупала глухо ступка, але хлопець її не бачив, бо йому заважала стіна. Мати і сестра прийшли, знову. Сяюче Полуденне Сонце цього разу насипала в казан не маїсових крупів, а борошна для пудингу. У Голубого Птаха аж слина покотилася, бо для хворого кращої їжі й не придумаєш, та ще й з кленовим цукром і ведмежим жиром. Хоч би батько не забарився, а то чекатимуть його аж до обіду і тільки тоді почнуть їсти без нього.

Хлопець перевертався з боку на бік: нехай мати й сестра помітять, що він уже прокинувся.

— Що тобі снилося, сину?

Мати ніколи не забувала про це запитати, бо снам вона надавала величезного значення. Потім вона посилала Малію поглянути, де Шнап, де Козуля грається, надворі чи в коридорі, де маска і де стріли — взагалі чимало доводилося бігати їй, сестрі.

Часто мати сідала біля хлопця і, латаючи одяг та мокасини, починала розповідати, як вона ще дівчиною возила свого батька з глибини країни до озера Ері, бо у старого було велике бажання перед смертю ще раз побачити Блакитну Воду.

— Він уже ледве ходив, і мені, довелося, майже всю дорогу його нести. Я взяла його, як дитя, на спину. Посувалися вперед дуже повільно, але я завжди з радістю згадую, що він таки побачив ще раз Блакитну Воду. Батько помер у той день, коли ми прийшли до озера.

Повертаючись, мати познайомилася з Малим Ведмедем і лишилася в' нього. Але вона тільки мимохідь згадувала про це і при цьому червоніла.

Так минали ранки. Під обід іноді несподівано біля вогнища з'являвся Косоокий Лис і, посміхаючись, цікавився, як здоров'я хворого, зиркаючи то на шматки печені, то на Малію.

Голубий Птах задовольнявся тим, що в думках обзивав його новими образливими словами.

— Я прийшов довідатись, як почуває себе мій старший брат, — кожного разу чемно починав відвідувач, а Голубий Птах сам про себе відповідав: «Який я тобі брат?! Що в мене, ноги рогачем, чи моя мати не прибирала моєї колиски?»

— Я сподіваюся, що Дух Хвороби облишив його, — вів далі Лис, а Голубий Птах думав: «Іди ти з своїм Духом Хвороби! У тебе такий вигляд, наче він сидить у тобі». І несподівано хлопцем оволодівало каяття. Чи бува не занадто жорстоко він тоді відлупцював Лиса? Відвідувач залишався на обід, наче так і мало бути. У Сяючого Полуденного Сонця зостався лише один мішечок солі, цієї дорогоцінної приправи. Вона дуже економно витрачала темнувато-жовті зернятка і солила м'ясо, власне, тільки для батька та Голубого Птаха. Правда, коли з'являвся Косоокий Лис, тоді і йому перепадало. Голубий Птах не мав нічого проти цього, бо у ленапів взимку їжі було мало. Вони сіяли маїсу значно менше, ніж ірокези…

— Звідки взагалі у тебе сіль? — запитав якось Голубий Птах у матері.

— Ми добуваємо її з Соляного Струмка, що протікає глибоко в горах на сході. Кожної осені їздимо туди, у великих казанах випаровуємо воду, а на дні залишаються жовті зернята солі. Наступної осені треба знову їхати.

Батько, здавалося, з цим не був згоден.

— Почекаємо ще рік. У горах на Сході небезпечно. Звідти вже недалеко й до передніх укріплень білих, а ті Довгі Ножі, що живуть на кордоні, стріляють у всіх, хто носить пера і мокасини. Ми, ірокези, до цього часу мовчали і не піднімали бойових сокир, навіть після поразки Браддока. Тільки ленапи боролися на боці французів проти англійців. Але це не турбує англійців, вони всіх нас вважають за ленапів.

Хлопець уважно прислухався, бо вперше в його присутності згадали про війну.

Голубий Птах уже давним-давно знав, як саме полонили його біля Джуніати. На нього тоді напали ленапи, і Димний День тільки плентався за ними, бо він користувався з усякої нагоди, щоб добути скальп. Тоді він зміг би злиденні воронячі пера обміняти на орлині — ознаку справжніх воїнів…

Ніхто з ірокезів, за винятком Димного Дня, не брав у руки зброї, хоч і жили разом з ленапами по всій території Огайо. А ленапи були найзапеклішими ворогами прикордонників. Вони часто нападали на їхні житла, вбивали людей, пускали червоного півня… Навіщо вони це робили? Чому не могли бути такими ж мирними, як ірокези?

Хлопець насмілився запитати. Малий Ведмідь деякий час мовчки випускав з люльки великі хмари диму. Потім сказав:

— Ти знаєш про те, що по той бік гір, далеко на сході є море?

— Знаю.

Голубий Птах ніколи там не бував, але йому не раз доводилося чути, що шлях від Рейстауна на схід пролягає вздовж Джуніати через Вілльські гори, далеко-далеко вниз аж до великого міста Філадельфії. Якщо звідти йти ще далі на схід, то нарешті дійдеш до моря, до Атлантичного океану. Це йому відомо. До моря від Рейстауна було, напевно, так далеко, як і від Рейстауна сюди, до Бобрової Річки. Не раз хлопець бачив навантажених коней і вози, що проїздили з низовини: стомлені і виснажені шкапини, заляпані грязюкою підводи; так, вони, мабуть, довгий шлях пройшли від моря до Джуніати.

Малий Ведмідь почав знову:

— А знає мій син, що раніше ленапи жили біля моря на сході?

Голубий Птах витріщив очі й нічого не відповів. Батько, здавалось, і не чекав відповіді.

– Раніше там жили не тільки ленапи, а й шоні і багато інших племен. Та ось прийшли туди блідолиці У них не було ні хатини, де б можна було переспати, ні маїсу, щоб зварити їжу, не було навіть клаптика землі, щоб на ній щось посадити. Ленапи дали їм усе необхідне, бо червоношкірі діляться з усіма нужденними. Але чим більше ленапи давали, тим більше кораблів приставало до берега і тим більше білих ступало на їх землю. Білі будували великі села і витісняли червоношкірих. Залізними сокирами вони вирубували ліси, з рушниць вибили звірів і птахів — і ленапи змушені були кінець кінцем від них утікати, покидаючи свою стару батьківщину. Спочатку вони відступили до верхів'я річки, потім, білі і звідти витіснили їх, аж до гір… Але й туди прийшли загарбники, спалили вігвами ленапів, винищили бобрів, ведмедів і оленів, одібрали у індійців землю. Так, зрештою, перебралися ленапи через гори до нас. Ми, ірокези, не зазнали такого лиха, ми тут жили завжди спокійно. Та ленапи не можуть бути задоволеними її щасливими. Вони завжди думають про свою стару землю по той бік гір і сподіваються коли-небудь вигнати білих і знову перебратися на колишню батьківщину. Ось чому вони ненавидять блідолицих і використовують кожний слушний момент, щоб ударити їх бойовою сокирою.