— Треба йти звідси, — сказав Ленґдон.

Вітторія думала про щось інше. Вона дивилась у бік Ватикану. Найменша держава світу здавалася зовсім близько. Ось вона — залита яскравим світлом численних прожекторів інформагентств. Вітторія вжахнулась, побачивши, що на майдані Святого Петра досі повно людей. Очевидно, швейцарським гвардійцям вдалося відтіснити натовп лише на якихось сто п’ятдесят футів — тільки ділянка перед самим собором було вільна від людей, а це менше від третини п’яца. Усі вулиці, що прилягають до майдану, були вщерть заповнені автомобілями й людьми. Ті, що перебували на безпечнішій відстані, напирали на передніх, так що зсередини вийти взагалі було неможливо. Вони стоять надто близько! думала Вітторія. Дуже близько!

— Я йду туди, — рішуче сказав Ленґдон.

Вітторія здивовано подивилась на нього.

— У Ватикан?

Ленґдон розповів їй про «самаритянина» і про те, що він задумав. Ватажок ілюмінатів, чоловік на ім’я Янус, їхав сюди, щоб власноруч поставити тавро камерарію. Це мало символізувати остаточну перемогу ілюмінатів.

— Ніхто у Ватикані про це не знає, — пояснив Ленґдон. — Подзвонити їм я не можу, а цей тип буде тут з хвилини на хвилину. Треба попередити швейцарських гвардійців, щоб не впускали його.

— Але ж ти не прорвешся крізь цей натовп!

— Є інший шлях, — упевнено сказав Ленґдон. — Можеш мені повірити.

Вітторія знову відчула, що цей історик знає щось таке, що їй невідомо.

— Я йду з тобою.

— Ні. Навіщо ризикувати нам обом…

— Треба якось змусити цих людей забратися звідти! Вони в страшній небез…

Раптом балкон у них під ногами затрясся, і весь замок здригнувся від заглушливого гуркоту. Над майданом Свято-то Петра спалахнуло яскраве світло. На думку Вітторії, могло статися лише одне. О Господи! Антиматерія вибухнула передчасно!

Але замість вибуху до нихдолинуло радісне ревіння натовпу. Вітторія примружилась, намагаючись розгледіти, звідки взялося це сліпуче світло. Виявилось, що воно йшло від прожекторів, які тепер, здавалося, — було спрямовано на них! Усі дивилися в їхній бік, кричали й на щось показували. Гуркіт погучнішав. На майдані несподівано запанував загальний ентузіазм.

Ленґдон був спантеличений.

— Що за дідько…

У небі щось заревіло.

З-за вежі несподівано виник папський гелікоптер. Він летів на відстані якихось п’ятдесят футів у них над головами і тримав курс на Ватикан. Коли він опинився просто над ними, осяяний світлом прожекторів, замок затремтів. Прожектори невідступно слідували за гелікоптером, і, коли він пролетів, Ленґдон і Вітторія раптом знову опинилися в темряві.

Спостерігаючи, як велетенська машина зависла над майданом Святого Петра, Вітторія з тривогою думала, що вони навряд чи встигнуть попередити камерарія. Здійнявши хмару пилу, гелікоптер приземлився на очищену від людей ділянку майдану, біля самих сходів собору.

— Ось як треба заходити, — сказала Вітторія. На тлі білого мармуру вона побачила, що з Ватикану хтось вийшов і попрямував до гелікоптера. Вона б нізащо не впізнала, хто це, якби не червоний берет. — Зустрічають з усіма почестями. Це Рошер.

Ленґдон вдарив кулаком по балюстраді.

— Хтось мусить їх попередити. — Він повернувся, щоб іти.

Вітторія схопила його за руку.

— Зачекай!

Вона щойно побачила щось таке, що аж не повірила власним очам. Тремтячою рукою вона показала на гелікоптер. Навіть з такої відстані помилитися було неможливо. По трапу хтось спускався… і рухався так своєрідно, що це міг бути тільки один чоловік. Він сидів у кріслі, однак, опинившись на майдані, по'іхам впевнено й без зусиль і до того ж дивовижно швидко.

Король на електричному троні.

Це був Максиміліан Колер.

111

Від розкоші Бельведера Колера занудило. Самого лише золота, що пішло на оздоблення стелі, мабуть, вистачило б на фінансу вання онкологічних досліджень упродовж цілого року. Рошер вів Колера до папського палацу обхідним пандусом, призначеним для інвалідів на візках.

— А що, ліфта немає? — поцікавився Колер.

— Електрику відімкнули. — Рошер показав на свічки, що освітлювали темну будівлю. — Це елемент нашої стратегії щодо пошуку антиматерії.

— І ця стратегія, поза сумнівом, нічого не дала?

Рошер кивнув.

У Колера почався черговий напад кашлю. Він знав, що цей напад — можливо, один із останніх у його житті; Ця думка його не дуже засмутила.

Коли вони дісталися до останнього поверху й рушили довгим коридором до кабінету Папи, назустріч їм вибігло четверо чимось стурбованих швейцарських гвардійців.

— Капітане, навіщо ви прийшли сюди? Мені здалося, цей чо ловік знає щось про…

— Він розмовлятиме тільки з камерарієм.

Гвардійці перезирнулися. Було очевидно, що це пояснення їх не переконало.

— Скажіть камерарію, — з притиском мовив Рошер, — що з ним хоче зустрітися директор ЦЕРНу Максиміліан Колер. Просто зараз.

— Слухаюсь, сер!

Один із гвардійців побіг до кабінету Папи. Троє інших не зрушили з місця.

— Доведеться хвильку зачекати, сер. Ми мусимо доповісти камерарію про приїзд гостя.

Колер, проте, не мав наміру чекати. Він різко розвернув свій візок і об’їхав вартових.

Гвардійці кинулися за ним.

— Fermati! Сер! Зупиніться!

Колер відчув до них відразу. Виявляється, навіть найелітарні-ша у світі служба безпеки не позбавлена жалю до калік. Був би він здоровим чоловіком, гвардійці з ним би не цяцькались. Каліки безсилі. Принаймні так уважає світ.

Колер знав, що має дуже мало часу, щоб виконати те, по що сюди з’явився. Крім того, він знав, що може не дожити до ранку. Дивно, як мало це його турбувало. Смерть була тією ціною, яку він готовий був заплатити. Він надто багато стерпів у житті, щоб тепер дозволити якомусь камерарію на ім’я Карло Вентреска знищити його працю.

— Сеньйоре! — кричали гвардійці. Вони забігли вперед і заступили йому шлях. — Зупиніться! — Один витягнув пістолет і націлився на Колера.

Колер зупинився.

— Прошу вас, містере Колер, — втрутився Рошер винувато. — Це буде лише хвилька. До кабінету Папи ніхто не заходить без попередження.

З виразу обличчя Рошера Колер зрозумів, що зачекати таки доведеться. Що ж, подумав він. Зачекаємо.

З боку гвардійців було жорстоко спинити Колера якраз навпроти високого дзеркала в позолоченій оправі. Дивитися на власне скалічене тіло йому було огидно. Давня лють закипіла в його душі з новою силою. І додала впевненості, що діє він правильно. Зараз він в оточенні ворогів. Власне, ці люди позбавили його гідності. Через них йому не довелося в житті пізнати дотику жінки. Через них він не міг гордо випростатись, одержуючи нагороди за наукові досягнення. Якою істиною володіють ці люди? Які, чорт забирай, вони можуть навести докази? Книж ку з давніми байками? Обіцянки нових чудес? Наука щоденно творить чудеса!

Якусь мить Колер дивився у власні холодні очі в дзеркалі. Сьо годні я можу загинути в лапах релігії, подумав він. Але це буде не вперше.

Раптом він знову побачив себе одинадцятирічним хлопчиком у просторому батьківському будинку у Франкфурті. Він лежить у ліжку на найтонших лляних простирадлах, наскрізь просякі і у тих його потом. Юному Максові здається, що він горить у вогш, усе його тіло терзає неймовірний біль. Біля ліжка третю до(>у поспіль стоять навколішках мати й батько. Вони моляться.

Трохи далі, у тіні, стоять троє найкращих лікарів Франкфурт;!

— Прошу вас, подумайте ще раз! — каже один із лікарів. Погляньте на хлопця! Температура в нього підвищується. Він терпить страшний біль. Він у небезпеці!

Але Макс, навіть не почувши відповіді, чудово знає, що скаже мати.

— Gott wird ihn beschUetzen.

Так, думає Макс. Бог мене захистить. Упевненість у голої і матері додає йому сили. Бог мене захистить.