А за ними вдалині виднілося світло.

Ленґдон побіг. Переліз через уламки дерева й попрямував до світла. Незабаром тунель вивів його в іншу, більшу камеру, де на стіні горів єдиний смолоскип. Ленґдон зайшов у ту частину замку, де не було електрики… і куди не пускали туристів. Тут і вдень було доволі моторошно; вночі ж при світлі смолоскипа це При міщення просто жахало.

II prigione.

В’язниця була поділена на дюжину крихітних камер. Залізні ґрати на більшості давно проіржавіли наскрізь. Лише одна з біль ших камер залишилася функціональною, і на підлозі в ній Лет дон побачив щось таке, від чого в нього мало не зупинило^ н серце. Чорні мантії та червоні пояси. Ось де він тримав кар диналів!

У стіні поряд із цією камерою він побачив залізнідвері. Вони були розчинені настіж, і за ними Ленґдон побачив якийсь перехід Він уже побіг було туди, але за кілька кроків зупинився. Крива пі сліди не вели в цей перехід. Прочитавши напис над дверима, Ленґдон збагнув чому.

II Passetto.

Він був приголомшений. Про цей тунель він чув не раз, однак не знав, де знаходиться вхід до нього. II Passetto — Малий перехід — це вузький тунель, завдовжки приблизно три чверті милі, що сполучає замок Святого Янгола з Ватиканом. Ним Папи рятувалися під час облог… ним бігали на таємні побачення з коханками або ж просто перебиралися до замку Святого Янгола, щоб поспостерігати за тортурами своїх недругів. Вважається, що в наш час обидва входи до тунелю надійно зачинені, а ключі від замків зберігаються в якомусь із сейфів у Ватикані.

Раптом Ленґдон збагнув, як ілюмінати потрапляли до Ватикану і виходили назовні. Він мимоволі замислився, хто саме у святих стінах зрадив Церкву і добув ключі. Оліветті?Хтось із швейцарських гвардійців? Зрештою, тепер це вже було неважливо.

Криваві сліди на підлозі вели у протилежний бік. Ленґдон пішов туди. Тут вхід до в’язниці заступали іржаві металеві двері,і яких звисали ланцюги. Двері без замка були розчинені настіж.,'іа ними круто йшли вгору гвинтові сходи. У підлозі теж був один п’ятикутний блок. Тремтячи, Ленґдон дивився на нього й запитував себе: невже цей камінь різьбив сам Берніні? Над аркою красувався маленький херувимчик. Ось воно!

Криваві сліди вели нагору по сходах.

Ленґдон розумів: йому потрібна зброя, хоч якась. Біля однієї:і камер він знайшов залізний прут завдовжки чотири фути, із гострим кінцем. Щоправда, він був страшенно важкий, але нічого кращого Ленґдон не мав. Він сподівався, що ефект несподіванки та ще поранена нога вбивці схилять терези на його користь. Л найбільше він сподівався, що з’явиться не запізно.

Сходини були дуже стерті від часу й похилені. Ленґдон обережно йшов догори, прислухаючись, чи не чути якихось звуків. Але навколо панувала тиша. Світло від смолоскипа у в’язниці віддалялося і невдовзі зникло зовсім. Він ішов у суцільній пітьмі, тримаючись рукою за стіну. Вище й вище. У темряві Ленґдонові ввижався привид Галілея, що видирається нагору цими ж сходами, щоб поділитися своїми уявленнями про небо з іншими ЧО ловіками, так само відданими науці й вірі.

Ленґдон і досі не оговтався від потрясіння, яке пережив, дові давшись, де саме знаходиться сховище ілюмінатів. Місцем їхніх зустрічей була будівля, що належала Ватикану. Охоронці Вати кану обшукували льохи й будинки відомих учених, а тим часом ілюмінати зустрічалися тут… під самим носом у Святого престо лу. Ленґдонові раптом це здалося просто ідеальним рішенням. Берніні як архітектор, що керував тут усіма будівельними робо тами, мав необмежений доступ до всіх частин цієї споруди. Він міг перебудовувати її як хотів, і ніхто ні про що не запитував Скільки потаємних входів створив Берніні? Скільки всього при крас непомітно вказують шлях?

Храм Просвітлення.

Ленґдон знав, що він уже близько.

Сходи почали звужуватись, і Ленґдонові здалося, що стіни стискаються навколо нього. У темряві шепотіли тіні минулого, але він не зупинявся. Побачивши попереду горизонтальний про мінь світла, він зрозумів, що за кілька сходинок наткнеться на двері, з-під яких пробивається світло смолоскипа. Він рушив далі, намагаючись ступати тихо.

Ленґдон не знав, у якій частині замку він зараз перебуває, але відчував, що перебуває достатньо високо і, мабуть, уже недалеко від найвищої вежі. Він уявив величезного янгола на даху і поду мав, що тепер той, мабуть, просто в нього над головою.

Охороняй мене, янголе, подумав він, міцно стиснувши в руці залізний прут. Тоді тихо взявся за клямку.

Вітторія лежала на канапі. Руки боліли. Коли вона отямшкп і. і зрозуміла, що руки зв’язані за спиною, то подумала, що, можг їй вдасться розслабитись і якось вивільнитись. Але часу не:іа лишилося. Звір повернувся. Тепер він стояв над нею з оголеним могутнім торсом, на якому виднілися шрами від минулих би і н Очі, яких він не зводив з її тіла, нагадували дві чорні щілини Вітторія відчула, що він у цю мить малює в уяві свої майбу і ш подвиги з нею. Повільно, наче дражнячи її, убивця розстебнув свій просякнутий водою пасок і скинув на підлогу.

Вітторію пронизали жах і огида. Вона заплющила очі. Коли розплющила їх знову, вбивця витягнув розкладний ніж і різко випустив лезо просто в неї перед обличчям.

У блискучій сталі Вітторія, як у дзеркалі, побачила своє перестрашене обличчя.

Убивця повернув ніж і провів тупим боком леза по її животі. Від дотику холодного металу вона здригнулась. Презирливо посміхаючись, убивця запхав лезо під пасок її шортів. Вона затамувала подих. Він водив лезом туди-сюди, повільно, небезпечно… щораз нижче. Тоді нахилився до неї і, обпалюючи гарячим подихом, зашепотів на вухо:

— Це лезо вирізало око твого батька.

У цю мить Вітторія відчула, що здатна вбити.

Убивця знову повернув лезо і почав розрізати її шорти знизу догори. Раптом він зупинився й озирнувся. У кімнаті хтось був.

— Відійди від неї! — почувся від дверей сердитий голос.

Вітторія не бачила того, хто це сказав, але голос упізнала відразу. Роберт! Він живий!

У вбивці був такий вигляд, наче він побачив привида.

— Містере Ленґдон, ви, певно, маєте янгола-охоронця.

108

іа ту частку секунди, яку Ленґдон мав, щоб оглянути приміщення, він зрозумів, що перебуває в священному місці. Оздоблення цієї продовгастої кімнати хоч і зблякло від віку, проте рясніло знайомими символами. П’ятикутні плити на підлозі. Фрески з планетами. Голубки. Піраміди.

Храм Просвітлення. Простий і чистий. Кінцевий пункт маршруту.

Просто перед ним навпроти дверей, що вели на балкон, стояв убивця. Поруч лежала Вітторія, зв’язана, однак жива й сповнена рішучості. Побачивши її, Ленґдон відчув величезне полегшення. На мить їхні погляди зустрілися, і в її очах він прочитав безліч емоцій — вдячність, відчай, жаль.

— Отже, ми зустрілися ще раз, — сказав убивця. Він подивився на залізну палицю в Ленґдона в руці і голосно розсміявся. — І цього разу ти прийшов до мене з оцим?

— Розв’яжи її.

Убивця підніс ніж Вітторії до горла.

— Я її вб’ю.

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що вбивця на це здатний. І тому заговорив миролюбніше:

— Думаю, вона б воліла цього… зважаючи на можливу альтернативу.

У відповідь на образу вбивця посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Вона розкішна жінка. Це було б марнотратством.

Ленґдон зробив крок уперед, підняв іржавий прут і націлився гострим кінцем просто на вбивцю. Порізана долоня нагадала про себе сильним болем.

— Відпусти її.

Здавалося, вбивця обмірковує пропозицію. Він зітхнув і опус тив плечі. Це був чіткий знак, що він здається. Але тієї ж миті його рука різко метнулася вгору Блискавичний рух темних м’язів

і Ленґдонові в груди полетів ніж.

Ленґдон не знав, від чого в нього підігнулися коліна — від страху чи від смертельної втоми — але, так чи інакше, ніж просвистів у нього над лівим вухом і брязнув об підлогу за кілька кроків ззаду. Убии цю це не збентежило. Він усміхнувся Ленґдонові, який тепер СТОЯІІ на колінах, стискаючи в руках залізний прут. Убивця залишив Ві ї торію і рушив до Ленґдона, як лев, що скрадається до жертви.