Язики полум’я раптом злетіли вище, і Ленґдон почув згори пронизливий крик. Шкіра на ступнях у бідолашрого вкрилась пухирями. Кардинала підсмажували живцем. Ленґдон знову відшукав очима затиск і щодуху побіг до стіни.

Вітторія стояла неподалік від входу і, вхопившись руками за спинку лави, намагалась прийти до тями. Картина перед її очима була страшна. Вона змусила себе відвести погляд. Роби щось! Куди подівся Оліветті, думала вона. Чи бачив він убивцю? Чи схопив його? Де вони зараз? Вітторія рушила було вперед, щоб допомогти Ленґдонові, але раптом щось почула.

Вогонь тріщав щораз голосніше, але в церкві виразно чувся ще якийсь звук. Якесь металічне вібрування. Здавалося, цей ритмічний звук іде з-за ряду лав ліворуч від неї. Якесь глухе торохтін ня, немов дзвонить телефон, тільки якось різкіше. Вона міцно стиснула в руці пістолет і рушила вздовж лав. Звук погучнішав. Увімкнувся. Вимкнувся. Ритмічне вібрування.

Дійшовши до кінця проходу, вона зрозуміла, що звук іде з підлоги відразу за останньою лавою. Тримаючи в одній руці пістолет, вона рушила туди і раптом усвідомила, що в лівій руці вона теж щось тримає — мобільник. У паніці вона й забула, що ще на майдані набрала номер Оліветті… чий телефон був у режимі «вібра тор». Вітторія піднесла телефон до вуха. Виклик ішов досі. Ко мандир не відповів на дзвінок. Раптом Вітторію пронизав жах. Вона зрозуміла, що означає цей звук. Тремтячи, вона ступила крок уперед.

Коли вона побачила бездиханне тіло, їй здалося, що мармурова підлога захиталася в неї під ногами. Ні крові. Ні слідів насиль ства. Тільки голова командира дивилася не в той бік. Вона була повернута назад на 180 градусів. Вітторія мимоволі згадала поні вечене тіло батька… Зусиллям волі вона змусила себе викинути з голови страшний образ.

Телефон на поясі в командира торкався підлоги і, вібруючи, стукотів по холодному мармуру. Вітторія скасувала виклик, і віб рування припинилося. Настала тиша, і раптом Вітторія почули новий звук. У темряві хтось дихав їй у спину.

Вона різко повернулася з пістолетом у руці, однак знала, що запізно. Лікоть убивці з силою вдарив по потилиці, і її всю, з го лови до п’ят, пронизав гострий як ніж біль.

— Тепер ти моя, — сказав хтось.

І світ померк. щоб ніхто зі сторонніх їх не чіпав. Ленґдон знав, що священики мають спеціальні дерев’яні драбини — ріиоіі — щоб діставатись до цих затисків. Убивця стовідсотково скористався такою драбиною, щоб підвісити свою жертву. То де ж тепер ця чортова драбина? Ленґдон подивився на підлогу довкола лави. Йому здавалося, що десь він тут бачив драбину. Але де? Уже за мить пін згадав, і його охопив відчай. Він повернувся до лютого вогню. Звичайно ж, драбина лежала зверху на купі лав і була охоплена полум’ям.

Із підвищення Ленґдон у відчаї роззирався по всій церкві, шукаючи бодай чогось, що допомогло б йому дотягнутися до затиску. І тут він щось згадав.

Куди поділась Вітторія? Вона зникла. Може, побігла по допомогу? Ленґдон голосно покликав її, але ніхто не озвався. І де Оліветті?

Згори долинув страшний стогін, і Ленґдон зрозумів, що спізнився. Він подивився на кардинала, що повільно підсмажувався, і в голові застугоніла лише одна думка. Вода. Потрібно багато іюди. Щоб загасити вогонь. Або хоч трохи збити полум’я.

— Потрібна вода, чорт забирай! — щосили крикнув він.

— Вода — наступна, — прогримів від дверей голос.

Ленґдон різко повернувся і мало не впав.

Бічним проходом просто до нього йшов темношкірий монстр.

І Іавіть при світлі вогню його очі горіли чорним полум’ям. Ленґдон відразу впізнав пістолет, який той тримав у ріці. Цей пістолет півдня пролежав у нього в кишені… А коли вони заходили до церкви, він був у Вітторії.

Ленґдона охопила паніка. Становище було жахливе. Передусім піп злякався за Вітторію. Що цей виродок з нею зробив? Може, поранив її? Чи ще гірше⁷. Тієї ж миті Ленґдон почув, що кардинал іаволав голосніше. Бідолашний мученик умирав. Його вже не врятувати. Тоді Ленґдон побачив, що вбивця націлив пістолет йому па груди, і вся його паніка спрямувалась усередину. Гримнув по-і тріл. Він зреагував миттєво: стрибнув руками вперед на нескінченні ряди церковних лав.

Він забився сильніше, ніж очікував, і відразу ж скотився на підлогу. Мармур пом’якшив його падіння з усією ніжністю холодної сталі. Праворуч почулися кроки. Ленґдон поповз попід лавами у глиб церкви, рятуючи своє життя.

Високо над підлогою церкви кардинал Ґідера доживав останні нестерпні миті життя. На межі притомності він подивився вниз на своє оголене тіло і побачив, що шкіра на його ногах вкрилась пухирями і злазить. Я в пеклі, вирішив він. Господи, чому Ти мене покинув? Це точно було пекло, бо зверху він бачив у себе на грудях тавро… Однак завдяки якійсь диявольській магії слово було абсолютно зрозуміле:

92

Три голосування. Папи так і не обрали.

Кардинал Мортаті почав молитися про диво. Боже, пошли нам кардиналів! Куди вони запропастилися? Відсутність якогось одного кардинала Мортаті б іще зрозумів. Але всіх чотирьох? Ви ходу не було. За таких умов без Божого втручання двох третии голосів не набрати нікому.

Коли на дверях заскреготіли засуви, Мортаті і вся колегія кар диналів одночасно повернули голови до входу. Мортаті знав: такс вторгнення може означати лише одне. За законом, після початку конклаву двері Сікстинської капели можна відчиняти тільки з двох причин: або щоб випустити важкохворого, або щоб впустити кардиналів, які запізнилися.

Preferiti знайшлися!

Мортаті зрадів усім серцем. Конклав врятовано.

Двері відчинилися, і всі охнули, але аж ніяк не з радості. Мортаті здивовано витріщився на чоловіка, що увійшов до капели. Уперше за всю історію Ватикану камерарій переступив священний поріг після того, як опечатав конклав.

Що він собі думає!

Камерарій рішуче підійшов до вівтаря і повернувся обличчям до приголомшених кардиналів.

— Сеньйори, — звернувся він, — я чекав, доки міг. Сталося дещо, про що вам належить знати.

93

Ленґдон поняття не мав, куди він повзе. Єдиним компасом йому була інтуїція, що допомагала йому уникати небезпеки. Від рачкування попід лавами лікті й коліна несамовито пекли, але він не спинявся. Внутрішній голос казав йому звернути ліворуч. Якщо дістатись до центрального проходу, то можна буде швидко перебігти до дверей. Утім, він знав, що це неможливо. Центральний прохід перегороджує стіна з вогню! Ленґдон повз наосліп, тимчасом як мозок гарячковито шукав виходу. Кроки тепер чулися праворуч.

Коли це сталося, Ленґдон був зовсім не готовий: він думав, іцо до кінця ряду залишається ще футів з десять, але він помилився. Раптом укриття над головою закінчилось, і він завмер, напіввисунувшись з-під останньої лави. Ліворуч від нього у ніші знаходилось те, що-власне й привело його сюди. Він зовсім забув. Шедевр Берніні «Екстаз святої Терези» здавався величезним і нагадував якийсь порнографічний натюрморт: свята лежала на спині, розтуливши у стогоні вуста й корчачись від насолоди; над нею висів янгол і показував кудись своїм вогненним списом.

Над головою в Ленґдона просвистіла куля і влучила в лаву. Несподівано для себе самого, він зірвався з місця, немов спринтер зі старту. Під впливом адреналіну, ледь свідомий своїх дій, він, пригнувшись, побіг через усю церкву до правої стіни. Ззаду прогримів іще один постріл, і Ленґдон знову кинувся на підлогу. Проїхав кілька метрів по слизькому мармуру і вдарився об перила, що відгороджували нішу в правій стіні храму.

І тоді він її побачив. Вона лежала нерухомо неподалік від дверей. Вітторія! Голі ноги були якось неприродно підігнуті, але Ленґдон чомусь був певний, що вона дихає. На те, щоб визволити її, часу не було.