— Дідуся з довгою сивою бородою? — недовірливо спитав Гітцрот.

Ленґдон показав на ієрархію давніх богів на стіні. На самому исршечку сидів грізний дідусь з довгою сивою бородою.

— А Зевс вам нікого не нагадує?

На цьому час лекції закінчився.

— Добрий вечір, — почувся чоловічий голос.

Ленґдон здригнувся. Він знову був у Пантеоні. Повернувся й побачив літнього чоловіка в чорному плащі з червоним хрестом па грудях. Чоловік усміхнувся і показав сірі зуби.

— Ви англієць, правда? — Він говорив із сильним тосканським акцентом.

Збентежений, Ленґдон заморгав.

— Узагалі-то, ні. Я американець.

Чоловік знітився.

— Ой, пробачте, ради Бога. Ви так добре одягнені, що я подумав… Вибачте.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ленґдон. Серце u нього закалатало.

— Насправді, я думав, що це я міг би чимось допомогти вам. Я тут чічероне. — Чоловік гордо показав на значок муніципалітету. — Мій обов’язок — зробити ваше перебування в Римі якомога цікавішим.

Ще цікавішим? Ленґдон був певний, що саме цей його візит до Рима й так цікавий, як жодний інший.

— Ви видаєтесь мені високоосвіченою людиною, — запопадливо сказав гід, — яка, поза сумнівом, цікавиться культурою більше, ніж інші туристи. Якщо бажаєте, я міг би вам розповісти історію цієї незвичної будівлі.

Ленґдон ввічливо усміхнувся.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, але насправді я сам займаюсь історією мистецтва…

— Чудово! — Очі в чоловіка загорілися так, наче він щойно виграв джек-пот. — Тоді вам це неодмінно сподобається!

— Дякую, але я б волів…

— Пантеон, — почав чоловік свою звичну, завчену напам’ять, промову, — збудував Марк Аґріппа 27 року до Різдва Христового.

— Так, — перебив його Ленґдон, — а перебудував Адріан 119 року після Різдва Христового.

— Це був найбільший у світі купол без підпор, аж доки в Новому Орлеані 1960 року не збудували величезний критий стадіон із назвою Супердоум.

Ленґдон подумки застогнав. Спинити чоловіка було неможливо.

— А один богослов у п’ятому столітті якось назвав Пантеон Домом диявола. Він уважав, що отвір у куполі — це вхід для демонів!

Ленґдон більше не слухав. Його погляд перенісся на круглий отвір над головою. Він уявив сценарій убивства, який описала Вітторія, і в нього похолола в жилах кров… Кардинал із тавром на грудях падає крізь діру в куполі і голосно вдаряється об мармурову підлогу. Оце була б подія для преси! Ленґдон мимоволі пошукав очима репортерів. Жодного. Він глибоко вдихнув. Це була недоладна ідея. Практично виконати такий трюк було б навряд чи можливо.

Ленґдон пішов далі оглядати ніші, а Гід, що торочив без упину, дріботів слідом, як відданий цуцик. Ще один доказ, подумав Ленґ-дон, що немає на світі нічого гіршого, ніж фанатичний історик мистецтва.

І протилежного боку зали Вітторія була зайнята власним пошуком. Уперше залишившись сама відтоді, як довідалась про смерть (ііп ька, вона відчула тягар дійсності останніх восьми годин. Бать-к.і убили — жорстоко й несподівано. Майже так само болісно <>уло усвідомлювати, що батькове творіння осквернили — воно і тало зброєю в руках терористів. Вітторію терзало відчуття про-иипи за те, що саме її винахід дав змогу перевозити антиматерію… це її контейнер зараз відлічував секунди десь у Ватикані. Нама-і нючись допомогти батькові в його пошуках істини й простоти… нона мимоволі стала співучасницею змови, що має на меті хаос.

Дивно, але єдиним позитивним моментом у її житті в цей час пула присутність цілковитого незнайомця. Роберта Ленґдона. Його очі переконливо додавали їй якогось незбагненного спокою… так само, як гармонія океану, який вона покинула тільки і ьогодні вранці. Вітторія раділа, що Ленґдон був поруч. Мало гого, що він був для неї джерелом сили й надії — завдяки його шанням і кмітливості вони дістали цей єдиний шанс спіймати вбивцю батька.

Вітторія дихала глибоко, пересуваючись уздовж периметра й оглядаючи ніші. Усі її думки тепер були про помсту. Завжди, скільки себе пам’ятала, вона любила все живе… а тепер от жадала бачити цього ката мертвим. Жодні міркування про карму ііс могли її сьогодні змусити не відповідати злом на зло. Стриножена й збуджена, вона відчувала у своїй італійській крові щось таке, чого ще ніколи не знала… нашіптування сицилій-і і.ких предків, що захищали честь родини, чинячи жорстоку і праведливість. Вендетта, подумала Вітторія і вперше в житті ірозуміла, що це таке.

Картини помсти, що рдїлися в голові, змусили йти швидше. І ісзабаром вона наблизилась до могили Рафаеля Санті. Навіть ідалеку Вітторія зауважила, що цього хлопця тут особливо шанують. Його гріб, на відміну від інших, стояв у спеціальній ніші і був захищений щитом із плексигласу. Вона прочитала напис на саркофазі:

Вітторія уважно оглянула могилу, а тоді прочитала речення, написане на табличці біля саркофага.

Тоді прочитала ще раз.

Тоді… ще раз.

За мить вона вже бігла щодуху в протилежний кінець зали і в паніці гукала:

— Роберте! Роберте!

62

Просуванню Ленґдона вздовж правої стіни Пантеону перешкоджав гід, що плівся за ним по п’ятах і безупинно тараторив. Ленґдон наблизився до останньої ніші.

— Бачу, вам подобаються ці ніші! — задоволено сказав гід. — А чи знали ви, що купол здається невагомим через те, що стіни догори поступово тоншають?

Ленґдон кивнув, хоч не чув жодного слова. Він приготувався оглянути наступну нішу. Раптом хтось схопив його ззаду за плече. Це була Вітторія. Вона важко дихала і тягнула його за руку. Вираз жаху на її обличчі міг означати тільки одне. Вона знайшла тіло, подумав Ленґдон. Йому стало страшно.

— А, ваша дружина! — вигукнув гід, зрадівши новій слухачці. Він показав рукою на її шорти й туристичні черевики. — От по вас зразу скажеш, що ви американка!

Вітторія примружилась.

— Я італійка.

Усмішка гіда згасла.

— О Боже.

Роберте, — прошепотіла Вітторія, намагаючись поверну-і іклі до гіда спиною. — Галілеєва «Діаграма». Я мушу на неї

ПОДИВИТИСЯ.

— «Діаграма»? — знову втрутився гід. — Це ж треба! Бачу, друзі, ви чудово знаєте історію! На жаль, цей документ побачити неможливо. Він зберігається в таємному архі…

— Ви нас пробачите? — Ленґдона збентежив вираз паніки на поличчі Вітторії. Він відвів її вбік і обережно витягнув з кишені

і торінку «Діаграми». — Що сталося?

— Коли вийшла ця брошура? — запитала Вітторія, розглядаючи аркуш.

Гід знову підійшов до них і, роззявивши рот, витріщився на пожовклу сторінку.

— Не може бути… Це ж не…

— Репродукція для туристів, — сказав Ленґдон, насилу стримуючи роздратування. — Дякую за допомогу. А тепер ми з дружиною хотіли б побути самі.

Гід позадкував, не відриваючи погляду від аркуша.

— Коли Галілей опублікував «Діаграму»? — знову запитала Кітторія.

Ленґдон показав на римське число внизу сторінки.

— Це дата опублікування. А в чому річ?

Вітторія розшифрувала число.

— 1639?

— Так. А в чому справа?

В очах Вітторії з’явилась тривога.

— Біда, Роберте. Причому серйозна. Дати не сходяться.

— Які дати не сходяться?

— На могилі Рафаеля. Його поховали тут тільки 1759 року. Через століття шсля опублікування «Діаграми».

Ленґдон дивився на неї й ніяк не міг второпати, про що йдеться.

— Та ні, — сказав він. — Рафаель помер 1520 року, задовго до появи «Діаграми».

— Так, але спочатку його поховали не тут.

Ленґдон розгубився.

— Що ви таке говорите?

— Я щойно це прочитала. Прах Рафаеля, як одного з найви-датніших італійців, перенесли до Пантеону 1759 року.

Коли зміст цих слів дійшов до Ленґдона, йому здалося, що під ним захиталась підлога.

— Коли писався цей вірш, — вела далі Вітторія, — Рафаель був похований десь-інде. У той час Пантеон не мав нічого спільного з Рафаелем!