— Котра година? — запитала Вітторія.

Ленґдон подивився на годинник.

— Сьома п’ятдесят. До початку шоу залишилось десять хвилин.

— Сподіваюсь, ці люди — не терористи, — сказала Вітторія, оглядаючи туристів, що заходили до Пантеону. — Якщо щось трапиться всередині, усі ми опинимося під перехресним вогнем.

Ленґдон голосно видихнув повітря, і вони попрямували до иходу. У кишені він відчував вагу пістолета. Цікаво, що буде, якщо поліцейські надумають його обшукати і знайдуть зброю, подумав піп. Але ті не звернули на нього жодної уваги. Очевидно, маскарад удався на славу.

Ленґдон пошепки запитав Вітторію:

— Ви колись стріляли з чогось, окрім рушниці зі снодійними іарядами?

— Ви що, мені не довіряєте?

— Довіряти вам? З якої рації? Ми ж ледве знайомі.

Вітторія спохмурніла.

— А я вже подумала, що ми молодята.

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри, і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору

< ліятого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона, подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже тут?

— Схоже, тут усе тихо, — сказала Вітторія, все ще тримаючи його за руку.

Ленґдон кивнув.

— Де могила Рафаеля?

Ленґдон на мить задумався, намагаючись зорієнтуватися. Він обвів поглядом круглу залу. Могили. Олтарі. Колони. Ніші. Він показав рукою ліворуч, у протилежний бік храму, на багато оздоблений надгробок.

— Думаю, могила Рафаеля он там.

Вітторія ще раз уважно оглянула приміщення.

— Я не бачу нікого, схожого на вбивцю. Може, варто походити і все обдивитися?

Ленґдон кивнув.

— Тут небагато місць, де можна було б сховатися. Перевірмо краще rientranze.

— Ніші?

— Атож. Ніші в стінах.

По периметру зали поміж могилами виднілися півкруглі ніші у стінах. Вони були неглибокі, однак у їх тіні легко могла сховатись людина. Ленґдон із сумом подумав, що колись там стояли статуї олімпійських богів, але після того як Ватикан перетворив Пантеон на християнську церкву, усі поганські скульптури було знищено. Болісно усвідомлювати, що він стоїть біля першого олтаря науки, а вказівник назавжди втрачений. Цікаво, що це була за статуя і куди вона показувала, подумав Ленґдон. Він не уявляв більшої радості, ніж знайти вказівник ілюмінатів — статую, що непомітно визначала напрямок стежки світла. І цікаво, хто був цим анонімним скульптором, що виконував замовлення ілюмінатів?

— Я огляну ліву стіну, — сказала Вітторія, показавши на лівий бік храму. — Ви огляньте праву. Зустрінемося через сто вісімдесят градусів.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

Залишившись сам, він мимоволі знову подумав про весь жах становища, у якому опинився. Він рушив праворуч, і йому здалося, що в мертвому просторі навколо чується шепіт убивці. О восьмій годині. Незаймані жертви на олтарях науки. Математична прогресія смерті. О восьмій, дев'ятій, десятій, одинадцятій… і опівночі. Ленґдон подивився на годинник. 7:52. Вісім хвилин.

Ідучи до першої ніші, Ленґдон проминув могилу одного з католицьких правителів Італії. Його саркофаг, як це нерідко буває п Римі, стояв під кутом до стіни. Кілька туристів, що зупинились <>іля нього, дивувалися з такого дивного розташування. Ленґдон не зупинився, щоб пояснити їм, у чому тут річ. Християнські могили часто не гармонують з архітектурою храмів через те, що, іа традицією, покійник мав бути повернутий обличчям на схід. І Іро цей давній забобон Ленґдон тільки минулого місяця розповідав на лекції з символіки.

— Але ж це зовсім нелогічно! — вигукнула одна зі студенток у першому ряду, коли Ленґдон пояснив, чим зумовлено таке розташування могил. — Навіщо християнам класти покійників об-л иччям до сходу сонця? Це ж християни… а не сонцепоклонники!

Ленґдон усміхнувся. Він ходив туди-сюди перед дошкою і жу-ііав яблуко.

— Містере Гітцрот! — гукнув.

Студент, що куняв в останньому ряду, здригнувся.

— Що! Ви мене?

Ленґдон показав на плакат на стіні з репродукцією картини епохи Відродження.

— Хто цей чоловік, що стоїть навколішках перед Ісусом?

— Гм… якийсь святий?

— Чудово. А чому ви вирішили, що це святий?

— Бо він має німб?

— Прекрасно. А цей золотий німб нічого вам не нагадує?

Гітцрот розплився в широкій усмішці.

— Нагадує. Ті єгипетські штуки, про які ми вчили минулого семестру. Як же їх… сонячні дискиї

— Дякую, Гітцроте. Можете спати далі. — Ленґдон повернувся до аудиторії. — Німби, як і більшість християнських символів, були запозичені в давніх єгиптян, що поклонялися сонцю. У християнстві є безліч елементів сонцепоклонництва.

— Можна? — не вгавала студентка в першому ряду. — Я постійно ходжу до церкви, але не бачу там жодного вияву сонцепоклонництва!

— Невже? А що ви святкуєте двадцять п’ятого грудня?

Різдво. Народження Ісуса Христа.

— Але, згідно з Біблією, Ісус народився в березні. Чому ж ми святкуємо його народження наприкінці грудня?

Мовчання.

Ленгдон усміхнувся.

— Двадцять п’яте грудня, друзі, — це давнє поганське свято Непереможного сонця — sol invictus — яке збігається з зимовим сонцестоянням. Це той чудовий момент, коли сонце повертається і дні починають довшати.

Ленґдон відкусив яблуко.

— Нові релігії, — вів далі він, — часто присвоюють свята, що існували раніше, аби полегшити людям перехід до нової віри. Це називають трансмутацією. Віряни мають ті самі святкові дні, моляться в тих самих святих місцях, послуговуються тими самими символами… просто заміняють одного бога іншим.

Студентка в першому ряду обурилась:

— Ви що ж, хочете сказати, що християнство — це те саме сонцепоклонництво… тільки в новій оболонці?

— Зовсім ні. Християнство запозичило символи й ритуали не тільки від сонцепоклонників. Наприклад, християнський ритуал канонізації походить від давнього обряду «обожествлення» померлих видатних людей (філософів, жерців), про який писав, зокрема, грецький філософ Евгемер. Святе причастя запозичене в ацтеків. На думку деяких дослідників, навіть сама ідея, що Ісус помер за наші гріхи, не є суто християнською; самопожертва молодого чоловіка задля спокутування гріхів його народу фігурує в ранніх традиціях культу Кецалькоатля.

— Невже в християнстві немає нічого оригінального? — сердито спитала студентка.

— У будь-якій організованій релігії оригінального дуже мало. Релігії не народжуються на голому місці. Вони виростають одна з одної. Сучасна релігія— це своєрідний колаж… стилізована історія намагань людини зрозуміти божественну суть речей.

— Гм… зачекайте, — озвався Гітцрот. Тепер він остаточно про-кпнувся. — Я знаю, що в християнстві оригінальне. Це наш образ Ііога. Християни ніколи не зображали Бога у вигляді людини і головою яструба, як єгиптяни, чи так, як ацтеки, або ще якось дивно. У християн, Бог — це завжди дідусь із сивою бородою, іпачить, наш образ Бога оригінальний, правда?

Ленґдон усміхнувся.

— Коли перші християни відмовилися від своїх попередніх ()огів — поганських, римських, грецьких, бога сонця, Митри, кого іавгодно, — вони спитали в Церкви, як виглядає їхній новий християнський Бог. Церква повелася мудро — вона обрала найгрізні-ше, наймогутніше… і найзнайоміше обличчя в історії людства.