Ленґдон зайшов у відчинений відсік дверей і натиснув на кнопку. Двері голосно загуділи і почали обертатися. Ленґдон подумки приготувався до фізичного шоку, який людина зазвичай переживає в перші кілька секунд у герметичному сховищі. Увійти до опечатаного архіву — це все одно, що вмить перенестися з рівня моря на висоту двадцять тисяч футів. Нерідко це супроводжується нудотою і запамороченням. В очах двоїться, спина болить, пригадав він приказку архіваріусів. Ленґдон відчув, що в нього заклало вуха. Зашипіло повітря, й двері зупинилися.

Він був у сховищі.

Першою думкою Ленґдона було те, що атмосфера всередині ще більше розріджена, ніж він сподівався. Ватикан, схоже, ставиться до своїх архівів трохи серйозніше, ніж інші. Ленґдон поборов інстинктивне бажання вдихнути якомога глибше і розслабив груди. За кілька секунд капіляри в легенях розширилися і дихати стало легше. Ставай дельфіном, казав він собі, з вдячністю згадуючи ті п’ятдесят дистанцій, які долав щодня в басейні. Коли дихання майже внормувалося, він роззирнувся. Хоч стіни сховища були зі скла, Ленґдон відчув знайомий неспокій. Я в камері, подумав. У криваво-червоній камері.

Двері ззаду загуділи, і Ленґдон повернувся. Вітторія увійшла досередини. У неї відразу почали сльозитись очі, і вона задихалась.

— За хвильку стане легше, — заспокоїв її Ленґдон. — Якщо паморочиться в голові, нахиліться вперед.

— У мене… таке відчуття, — хапаючи повітря ротом, вимовила Вітторія, — наче я… пірнаю з аквалангом… а в балонах… не та суміш газів.

Ленґдон чекав, доки вона оговтається. Він був пеаен — з нею псе гаразд. Вітторія Ветра мала чудову форму, не те-що та під-

< і аркувата випускниця Редкліфа, яку Ленґдон якось водив до і ерметичного сховища Вайднерівської бібліотеки. Закінчилося псе тим, що Ленґдон мусив робити штучне дихання «рот у рот» і тарій жінці, яка мало не вдавилася своїми вставними зубами,

— Ну що, полегшало? — запитав він.

Вітторія кивнула.

— Через вас я мусив летіти на тому клятому літаку, тож і подумав, що мушу віддячити.

Вона слабко всміхнулась.

— Тепер ми квити.

Ленґдон витягнув із коробки біля дверей білі бавовняні рукавиці.

— Формальності? — запитала Вітторія.

— Кислота на пальцях. Не можна торкатися документів без рукавиць. — Ви теж надягніть.

Вітторія послухалась.

— Скільки в нас часу?

Ленґдон подивився на свій годинник із Міккі-маусом.

— Лише початок восьмої.

— Мусимо впоратись за годину.

— Насправді, — сказав Ленґдон, — часу в нас значно менше. — Він показав угору на отвір, прикритий фільтром. — Зазвичай, коли хтось є всередині сховища, куратор вмикає подачу кисню. Ллє сьогодні не той випадок. Двадцять хвилин, і ми почнемо задихатись.

Навіть у тьмяному червонуватому світлі було помітно, як Віт-і'орія зблідла.

Ленґдон усміхнувся і розгладив рукавиці.

— Доведи або задушися — так у вас, здається, кажуть, міс Ветро? Час пішов.

Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.

Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.

— Що трапилось? Хто це був?

Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.

— Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.

— Це називається конклав, — сказала Чиніта. — Теж мені інформація!

— Ні, там відбувається ще щось. — Щось серйозне. Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. — Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?

— Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офісу з нездоровим почуттям гумору.

— А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?

— Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.

— Він не назвався.

— Може, це тому, що його інформація — повна фігня?

Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою, сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим. Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії— правиця анархії.

— Він сказав іще щось, — додав Ґлік.

— Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали Папою?

— Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. — Ґлік відчув приплив адреналіну. — Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.

— Яких хлопців?

— Зроби мені ласку.

Макрі зітхнула і почала під’єднуватись до бази даних.

— Мусиш трохи зачекати.

У Ґліка голова йшла обертом.

— Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.

— Відеографіст.

— І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.

— Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? — Комп’ютер пікнув. —

І Іу от, маємо базу даних. Кого шукати?

Ґлік назвав їй ключове слово.

Макрі здивовано підвела голову.

— Сподіваюсь, ти жартуєш?

52

Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.

— Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? — запитала Вітторія.

— Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda ilclle Fede…

— Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. — Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.

Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він на-і илу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»… «Зоряний посланець»… «Листи про сонячні плями»… «Лист до великої герцогині Крістіни»… Apologia pro Galileo… І так далі.

Пощастило нарешті Вітторії.

— Diagramma della Verita! — почувся її схвильований голос.

Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.

— Де?

Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.

DIAGRAMMA DELLA VERITA Galileo Galilei, 1639

Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.

— «Діаграма». — Він розплився в широкій усмішці. — Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.

Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулась на роликах.

— Без замка? — здивувалась Вітторія, побачивши просту застібку.

— Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.

— Розгортайте ж.

Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.

— Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, — сказала Вітторія, — А це якась наволочка.

— Ходімо, — мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, лк безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де і гояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташуван-іі)і столу в центрі мало на меті скоротити до мінімуму відстань, па яку переноситимуться документи. А дослідників, своєю чергою, влаштовувало те, що стіл з усіх боків оточували стелажі:і документами. У найвідоміших архівах світу відбувалися епохальні відкриття, і науковці не хотіли, щоб суперники зазирали крізь скло їм під руки.