Ленґдон поклав мішечок на стіл і розстебнув на ньому кнопки. Ві тторія стояла поруч і мовчки спостерігала. Порившись у лотку:і архівним приладдям, Ленґдон знайшов невеличкі щипці з дисками на кінцях, обтягнутими м’яким фетром. Архіваріуси нази-иають їх кастаньєтами. Ленґдон дедалі більше хвилювався. Бо-м нся, що от-от прокинеться в Кембриджі і побачить на столі купу студентських робіт, які треба перевіряти. Затамувавши подих, пін розкрив мішечок. Сягнув щипцями досередини. Руки в ба-новняних рукавицях тремтіли.

— Спокійно, — сказала Вітторія. — Це ж не плутоній, а лише папір.

Ленґдон обережно затиснув щипцями сторінки, що лежали середині. Тоді, замість того щоб витягнути їх назовні, легко стягнув із них мішечок — так роблять архіваріуси, щоб не пошкодити цінних документів. Лише поклавши сторінки на стіл й увімкнув-ши знизу спеціальну підсвітку, він знову почав дихати.

У тьмяному світлі, що йшло з-під стола, Вітторія скидалася на привида.

— Зовсім невеличкі сторінки, — мовила вона з благоговінням у голосі.

Ленґдон кивнув. Аркуші на столі були схожі на вирвані сторінки і якогось невеличкого роману в м’якій палітурці. Верхній був титульним — на ньому орнаментальними літерами було виведено назву твору, дату, а також стояло ім’я Галілея, написане його рукою.

У цю мить Ленґдон забув про тісноту сховища з розрідженим повітрям, забув про втому й ті жахливі події, що привели його сюди. Він зачудовано дивився на рукопис. Дотик до історії завжди справляв на Ленґдона величезне враження… Це було все одно, що бачити мазки пензля на портреті «Мони Лізи».

Вицвілий жовтий папірус не залишав сумнівів щодо віку й автентичності документа. Однак, якщо не зважати на неминучі ознаки старіння, він чудово зберігся. Трохи зблякла фарба. Сторінки дещо потерлися й позлипалися. Але загалом… у дуже доброму стані. Ленґдон розглядав філігранні написи на обкладинці, і від браку вологи в нього почали сльозитися очі. Вітторія мовчала.

— Подайте, будь ласка, лопатку. — Ленґдон показав на лоток з архівним приладдям з іржостійкої сталі. Вітторія знайшло лопатку й дала йому. Інструмент був дуже якісний… Ленґдон провів по ньому пальцями, щоб усунути залишки статичної електрики, а тоді — надзвичайно обережно — підсунув лопатку під обкладинку й перегорнув її.

Перша сторінка була написана від руки дрібним каліграфічним почерком, розібрати який було майже неможливо. Ленґдон відразу зауважив, що на ній'немає ні діаграм, ні чисел. Лише текст.

— Геліоцентризм, — переклала Вітторія заголовок. Вона швидко продивилася текст. — Здається, тут Галілей раз і назавжди відкидає геоцентричну модель усесвіту. Але це давня італійська, тому точного перекладу не гарантую.

— Переклад нам не важливий, — сказав Ленґдон. — Нам потрібна математика. Чиста мова. — Він перегорнув лопаткою наступну сторінку. Знову текст. Ні діаграм, ні формул. У Ленґдона почали пітніти руки під рукавицями.

— Рух планет, — прочитала Вітторія заголовок. ч Ленґдон наморщив чоло. За інших умов він із захопленням прочитав би це все. Неймовірно, але сучасна модель планетних орбіт НАСА, створена за допомогою потужних телескопів, майже ідентична з первинними розрахунками Галілея.

— Знову немає математики, — сказала Вітторія. — Тут ідеться про зворотний рух і еліптичні орбіти чи щось подібне.

Еліптичні орбіти. Ленґдон згадав, що проблеми в Галілея почалися здебільшого після того, як він заявив, що планети руха-іоться еліптичними орбітами. Ватикан прославляв досконалість кола й наполягав, що небесні тіла можуть рухатися тільки по колу. Ілюмінати ж вбачали досконалість теж і в еліпсі, захоплюючись математичною дуальністю двох його полюсів. Еліпс ілюмінатів можна впізнати навіть сьогодні в деяких сучасних символах масонів.

— Перегортайте, — сказала Вітторія.

Ленґдон перегорнув сторінку.

— Фази місяця й припливи, — прочитала Вітторія. — Ні чисел, ні діаграм.

Ленґдон перегорнув іще одну сторінку. Знову нічого. Почав перегортати без зупинки. Нічого. Нічого. Нічого.

— Я думала, цей чоловік був математиком, — сказала Вітторія. — А тут тільки текст.

Ленґдон уже відчував нестачу повітря. Надія танула. Аркушів залишалось дедалі менше.

— Знову нічого, — сказала Вітторія. — Математики немає. Кілька дат; кілька стандартних чисел, але нічого схожого на ключ до загадки.

Ленґдон перегорнув останню сторінку й зітхнув. На ній теж і >ув сам текст.

— Коротенька книжечка, — похмуро сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув.

— Merda, як кажуть у Римі.

Справді, повне гімно, подумав Ленґдон, Здавалося, відображен-п л у склі кепкує з нього, так само як удома зранку. Підстаркуватий привид.

— Тут мусить щось бути, — хрипло вимовив він. Відчай у власному голосі здивував його. — Segno десь тут. Я знаю!

— Може, DIII — це не «Діаграма»?

Ленґдон повернувся і тільки здивовано на неї подивився.

— Ну добре, — погодилась вона. — Таке розшифрування справді доволі переконливе. Але, може, ключ не математичний?

— Lingua рига. Що ще це може бути?

— Мистецтво?

— Але ж у книжці немає ні діаграм, ні ілюстрацій. Напевно можна сказати тільки те, що lingua рига — це не італійська. Логічно припустити, що це математика.

— Погоджуюсь.

Ленґдон не міг так легко змиритися з поразкою.

— Може, ці цифри й рівняння написані словами?

— Щоб усе перечитати, потрібен час.

— Якого в нас немає. Треба поділитися. — Він перекинув усю купку аркушів у первинне положення. — Я достатньо знаю італійську, щоб упізнати числа. — Лопаткою він перерізав купку, наче колоду карт, і поклав десяток перших сторінок перед Вітторією. — Ключ десь тут. Я переконаний.

Вітторія перегорнула рукою першу сторінку.

— Лопатка! — заблагав Ленґдон. Схопив з лотка іще одну лопатку і простягнув їй. — Перегортайте лопаткою.

— Я ж у рукавицях, — спробувала заперечити Вітторія. — Що я можу тут пошкодити?

— Я вас прошу.

Вітторія взяла лопатку.

— Ви відчуваєте те, що й я?

— Неспокій?

— Ні. Нестачу повітря.

Ленґдонові теж почало відчутно бракнути повітря. Кисень вичерпався швидше, ніж він припускав. Треба було поспішати. Розв’язувати архівні головоломки йому було не вперше, але зазвичай він мав на це більше часу, а не якісь кілька хвилин. Ленґдон мовчки схилився над столом і почав перекладати першу сторінку.

Ну покажися ж, чорт тебе забирай! Покажися!

53

До одного з підземних тунелів Рима кам’янистим схилом скрадалася темна постать. Давній перехід освітлювали тільки смолоскипи, від чого повітря в ньому було густе й гаряче. Попереду чулися голоси наляканих чоловіків, що марно кликали на допомогу. Звуки відчаю відлунювали від стін і заповнювали весь тісний підземний простір.

Завернувши за ріг, він їх побачив — точнісінько такими, якими залишив тут раніше — чотирьох старих чоловіків, до смерті наляканих, ув’язнених у крихітній кам’яній камері за іржавими гратами.

— Quietes-vous? — запитав один із них французькою. — Чого нам від нас треба?

— Hilfe! — вигукнув інший німецькою. — Відпустіть нас!

— Вам відомо, хто ми такі? — запитав третій англійською з іспанським акцентом.

— Тихо, — скомандував різкий голос. Слово прозвучало, як остаточний безжальний вирок.

Четвертий полонений, італієць, мовчазний і задумливий, подивився в чорну порожнечу очей тюремника і міг заприсягтися, що побачив там саме пекло. Боже, допоможи нам, подумав він.

Убивця подивився на годинник, а тоді перевів погляд на бранців.

— Ну що, — спитав, — хто буде першим?

54

Н архівному сховищі номер десять Роберт Ленґдон згадував італійські числівники, насилу орієнтуючись в нерозбірливому письмі. Mille… cento… uno, duo, tre… cinquanta. Де ж те число? Хоч якесь!