Яка, неначе шишка, що впала із сосни,
Й чекає свого часу з весни і до весни.
А зараз її топчемо, у всіх своя мета,
Отак колись, прохожий, і в нас пройдуть літа.
А світ як був, так буде. Помруть всі старики,
І прийдуть їм на зміну – веселі парубки.
І будуть вечорами над річкою співать,
І будуть так же само, як ми дівчат кохать,
І буде все навколо, як і колись було,
Отож, я певен, житиме – і місто, і село.
15.10.1961 р.
НІЧ НАВКРУГИ
Подивлюсь на тебе, на твій облік любий,
І собі кусаю цілий вечір губи,
І ходжу й нудьгую, не знаходжу місця,
А тебе побачу – серце ледь не трісне.
Я пішов наліво, ти пішла направо,
В цьому, безумовно, твоє власне право.
Тільки я, мов тінь та, промайнув, сховався,
Бо мені здавалось, хтось за мною гнався.
Ніч кругом навкруги, спить спокійно місто,
Та мені без тебе, де б не був я – тісно.
Тісно, ой як тісно! Й що його робити?
Якщо я без тебе вже не можу жити!
25.5.1961 р.
ПАЛЬТО ЧЕРВОНЕ
Луковській В.П.
Що зі мною сталося? – я не розумію,
Як тебе побачу – серце моє мліє!
Чом розхвилювався розум неспокійний,
Чом такий упертий, і як сон – чарівний?
Двадцять п’ятий скоро буде за плечима,
Ну, а я блукаю по юрбі очима.
Що? Кого шукаєш, зоре мій юначий,
Що? За ким впадаєш, що такий гарячий?
Ти гориш-палаєш, хочеш… Що ти хочеш,
Що собі й дівчатам голову морочиш?
Так чому ж блукаєш, ніби ти щось знаєш,
І в дівчат прохожих поглядом стріляєш?
І невже дивитися вже за четверть віку,
Очі, не набридло на красу-каліку?
То пальто червоне не давало спати,
Варто було лише біля нього стати,
А то темно-синє з шарфиком біленьким
Вам здавалось кращим, навіть і від Неньки.
А тепер зелене не дає спокою,
Й через вас, лукаві, крутить чорт і мною.
Що? Ну що робити? Як надалі бути,
Щоб одне і друге те пальто забути?
Як не романтично, все ж душі не звично,
Бо вона не знає, що під тим пальтом?
Може там і дійсно добре серце б’ється,
А якщо там вічно – ураган і шторм?
І, нарешті, все-таки з них одна взяла,
Та, що допустила до свого тепла.
25.10.1961 р.
КОЛИ БЕЗ ПРОПИСКИ
Живу я так: як той собака,
Із дня на день, мов жду когось,
Що хтось постукає у двері,
І щось напише на папері,
І скаже: – Хлопче, підпиши,
Бери монатки і пішли.
24.7.1959 р.
ЯКБИ Я БУВ СИЛЬНИЙ
Я все чудово розумію,
Й мене уже не зупиняй,
Ні перед ким я вже не млію,
Так що як грала, так і – грай!
Себе я знаю. Будь ти певна:
– Як слово дав, то – молоток,
Бо ти не перша й не остання
З якою б я пішов в танок.
Я зовсім не хлопчик, моя дорогенька,
І мрію про тебе уже я давно,
Бо ти моє Сонце й єдине натхнення,
З яким би хотів я зіграть в доміно.
Я знаю, чому ти вагаєшся, мила,
Чому ти похмура, як стрінеш мене? –
Бо ти ще нікого в житті не любила,
Й не знаєш про щастя, яке чарівне.
Я знаю, чому ти з таким недовір’ям,
Бо зоряний наш не прийшов іще час,
Бо в лаптях ходжу, і не з того сузір’я,
Де носять багато усяких прикрас.
Щоб я був сильнішим за «старшого» брата,
Сильніший від всіх королів на землі,
Я б з золота виплавив взяв самоката
І з жадними всіми втопив би в Дніпрі.
Ці принципи честі у мене з дитинства,
Привчила до них мене мати моя,
Тому й не терплю я в житті лицемірства,
Й кокетство жінок: я твоя й не твоя.
10.11.1961 р.
ЗАГУБИВ Я МОЛОДІСТЬ
Загубив я молодість
В поглядах дівочих,
А тому я йду й шукаю,
Ту, яку я хочу.
А тому так, як колись,
Кожну не хапаю,
І, якщо вже мать невірну, –
Краще зачекаю.
12.6.1961 р.
ПИШАЮСЬ ТОБОЮ!
Про любов, про щастя
Говорить охота,
Про любов, про щастя
Хочеться писать.
Про дівочі очі,
Що кохання хочуть,
І завжди бажаннями,
Як вогнем,– горять.
Скільки днів чудових
Провели з тобою,
Скільки днів і тижднів?
Важко це сказать!
І хоч я пишаюсь,
Миленька тобою,
Та пора й додому,
Люба, відїзджать.
5.7.1961 р.
ЯКБИ НЕ ЗИМА
НІ! Я не жалкую,
Що літа проходять,
Бо і сам мужаю,
І мужають роки.
Ні! – Я не жалкую,
Що іде зима,
А про те жалкую,
Що чобіт нема,
Бо ніхто б ніколи
Не шукав женьшень,
Щоб не чорні брови,
І не ясний день
16.5.1961 р.
ЯК ВІДІЙДУ ПОДИВЛЮСЬ
Я люблю і не люблю, хочу і не хочу,
Сам не знаю що робить, як її знаходжу.
Як відійду, подивлюсь з відстані – чудова,
А як ляпне слово, два – як в хліві корова.
А ні етики, ні слів ну хоча б вам трішки,
І з яких воно країв причвалало пішки?
11.10.1961 р.
КОЛИ КИПИТЬ КРОВ
Цікаво, – кого я чекаю,
Й чому я так довго мовчу? –
Як кров у грудях закипає,
Коли я до тебе іду.
За що тобі почесть такая,
Скажи, королева, моя?
Неначе, такої, як в тебе,
Ні в кого вже більше нема?
Навіщо ж мені обіцяєш,
Й накачуєш в біцепсах кров?
Щоб в мене аж жили тріщали,
Як іншому носиш любов.
7.7.1961 р.
ЯК ЖАЛКО ЛІТ
У час, коли життя розбите –
В житті нікого не боюсь,
Хай юність кров’ю вся омита,
Нехай ніколи й не женюсь!
Одначе плакати не стану,
І сумувати не берусь –
Ну, а якщо колись й прийдеться,
То тільки з себе посміюсь.
10.8.1962 р.
СВІТ – УДАВ
Хай говорить хто що хоче – бережи себе!
Поки в жилах кров клекоче, серце молоде.
Бережи себе для щастя, для свого життя,
Щоб не втратила ти гідність, честь і почуття.
Добре світом володіти в молоді літа,
Якщо є в житті людини – зміст, любов, мета.
Якщо бачиш ти дорогу в синю далечінь,
Ту, якщо на неї вийдеш, то забудеш лінь.
Вірить – вір, та довірятись надто не спіши,
Якщо скаржитись не хочеш ти в житті завжди.
Пережив я стільки всього, аж гуде душа,
Стала ти моєю, люба, як моя мета.
Й хоч ніхто мені раніше правди не казав,
Та й без правди зрозумів я, що весь світ – удав.
7.10.1962 р.
РОЗДУМИ ЖИТТЯ
Я сиджу у пустотній кімнаті,
Де стоїть одинока постіль,
І на мене злегка поглядає,
Як корова буває на сіль.
Але я того й досі не знаю,
Де і з ким моя мила сидить?
А душа, ніби дзвін калатає,
І всю ніч разом з вітром шумить!
Я не знаю, чому я чекаю?
І хоч зовсім уже околів,
Але й досі її дожидаю,
Ніби пісню з далеких віків.
І хоч в мене багато знайомих,
І багато чарівних дівчат,
Та її я на них, ні на жодну
Я не зможу її помінять.
А, можливо, її ще й не має,
Може в житі цвіте десь вона,
І на інших злегка поглядає,
Й підростає, бо надто мала.
А тому, навіть, страшно подумать
Про якесь там невинне дівча,
Про яке вже весь світ може знає,
Та нічого не відаю я.
8.10.1962 р.
ЖДУ ТЕБЕ
Жду тебе завжди я з нетерпінням,
Хай це вам повідає зима,