— Та не журися ти, — сказав він, — життя продовжується.

— Звісно, так, — погодився Іван. — Але я про інше думаю. Уявляєш, мене тільки-но уповноважений ГПУ Мулука про що найбільше розпитував? Знову про золото. Він підозрює, що Бурима знайшов сховані у Кінських Роздорах цінності, і його нібито за це вбили. Якась нісенітниця. Ніяк вони не заспокояться з цим золотом, ніби на ньому весь світ клином зійшовся. І мені не дають спокою.

— Та плюнь ти на них, Іване. Давай краще вип’ємо за наших друзів, які лишилися далеко за кордоном, і за батька Махна.

— Давай, — прояснішав обличчям Лепетченко. — Цікаво, як вони там? Відколи ми тут, нічого про них не чути — жодної звістки.

Випивши за далеких друзів, позгадувавши минуле, вони розійшлися аж надвечір. А через кілька днів, — мабуть, так вже розпорядилася доля або сам Бог, — Іван отримав листа. Його написав Павло Ісааков з села Новопавлівка, що неподалік від Бердянська. Він повідомляв, що недавно повернувся з Парижа і привіз Івану вітання від Махна.

Лепетченко жадібно вчитувався в кожне слово. «Нарешті хоч якась звістка від Нестора Івановича» — радів він. Перечитавши кілька разів коротенький лист, він відразу сів писати відповідь. Хотілося швидше домовитися про зустріч з цим Ісааковим, побачитися з ним і про все розпитати докладно. Відповідь не забарилася. «Приїздіть до мене в будь-який час, буду радий зустрітися», — писав Павло. І Лепетченко, не гаючи часу, поїхав на Бердянщину.

Павло Ісааков виглядав років на тридцять п’ять. Худорляве вилицювате обличчя з високим чолом і проникливим поглядом темно-карих очей, що випромінювали якусь незрозумілу внутрішню енергію, робили його молодшим і водночас якимось загадковим. Він зовсім не пив горілки, не їв м’яса і риби, був переконаним вегетаріанцем. Лепетченко щиро дивувався з цього, але не надавав особливого значення, бо його більше цікавила розповідь про Махна.

— З Нестором Івановичем я познайомився відразу після його приїзду до Парижа, — почав розповідати Ісааков. — Тоді я працював складачем у друкарні, де видавалася анархістська література. А Махно в той час готував до друку другий том своїх спогадів. Ми часто з ним зустрічалися, розмовляли на різні теми.

— А як він там живе, як його здоров’я? — перервав співрозмовника Іван, воліючи скоріше дізнатися про всі новини.

— Здоров’я його кепське. При мені часто закашлювався і відхаркував кров’ю. Жалівся, що нерідко дошкуляє поранена нога. Недовго працював на заводі токарем. Потім звільнився і десь лікувався за містом.

— А дружина його?

— Галина з донькою живуть з ним. Вона працює у шевській майстерні, виготовляє верхню частину для жіночих туфель. З цього загалом й живуть.

— Що, бідують? — із сумом запитав Лепетченко.

— Ще й як. Буває, французькі анархісти щось підкинуть, чи у когось позичать грошей. Але хіба ж це життя? Інші теж не жирують. Аршинов раніше працював слюсарем на автомобільному заводі, тепер удома з дружиною теж шиють жіноче та дитяче взуття. Василь Харламов спочатку також в заводі щось по металу робив. Потім його звільнили. Коли я від’їздив, він сидів без роботи, хворів, збирався сюди. Василь Зайцев довго був безробітним, мабуть, через це й повісився. Тяжко там і безрадісно. Тому-то сам я й повернувся додому.

— Давайте все ж вип’ємо, — розчулений почутим, запропонував Лепетченко.

— Мені не треба, я не п’ю, — жестом зупинив Івана Ісааков. — Ви собі наливайте, скільки душа бажає.

Лепетченко перехилив чарку, утерся рукавом і потягнувся за капустою. Після розповіді про нужденне життя Махна та інших повстанців не полишало гірке відчуття провини. В основному через те, що не вдалося тоді вивезти за кордон золото. Але ж він зробив усе, що зміг. А може не все? Може, вони там і досі чекають на нього, як на Спасителя? А він тут змирився у ситості і сидить нишком, склавши руки.

— Закушуйте, — перехопив його задумливий погляд Ісааков. — Скуштуйте ось огірків.

— Дякую, — отямився Іван і після деякої паузи обережно поцікавився:

— А Нестор Іванович нічого мені особисто не передавав? Можливо, якісь прохання…

— Він просив, щоб ви розшукали фотографії Семена Каретника та інших товаришів, а також документи, листівки, газети. Все це йому дуже потрібно для книги.

Записавши паризьку адресу Махна і попрощавшись, Лепетченко відбув додому. Дивні почуття оволоділи ним і змішалися всередині: радість від звістки про бойових товаришів, тривога за їх долю, співчуття, безнадія. Приїхавши до Гуляй-Поля, він відразу почав пошуки фотокарток, про які просив Махно. Кілька штук вдалося знайти: Тарановського, Кожина — одного і з групою товаришів, Щуся. «Для початку цього достатньо», — вирішив він і засів за листа. Написав його швидко, одним подихом. Потім став укладати в конверт фотокартки і на мить замислився: «А що, як не дійдуть — десь загубляться по дорозі і пропадуть!» Він ще раз передивився їх і вирішив спочатку надіслати одну — Тарановського.

Через день він написав і відправив навздогін першому ще один лист. Іванові здалося, що він не про все розповів, не ті слова добирав, щоб краще висловити свої думки і побажання. Згодом надійшла довгоочікувана відповідь. «Одержав твої два підряд листи, — писав Махно, — і фотографію Тарановського. Дуже радий і листам, і фотографії, і тому, що ти відгукнувся».

Знайомий дрібний розмашистий почерк Махна Лепетченко упізнав відразу. Він його ще тоді, у двадцятому році, навчився швидко розуміти. Тому листа читав легко. «Ти радиш мені їхати до вас, — писав Нестор Іванович. — На це скажу одне — мені здається, що ще можна побути тут, до чогось серйозніше придивитися, у чомусь розібратися. Крім того, мені здається, що на батьківщині зараз дуже погано. Там, де б’ються між собою навіть володарі, там не може бути нормальним життя людей інших соціально-політичних поглядів і зв’язаних з ними мрій…»

Іван дочитав до кінця листа. Там стояв підпис: «Твій друг — Іван Якович». Отже, Махно не став підписуватися своїм ім’ям. Це й зрозуміло. Він боявся, що лист може не дійти до адресата. «Тому й немає у ньому ніяких питань про результати пошуку золота, інших прохань і вказівок, пов’язаних з цим, — зробив для себе висновок Лепетченко. — Значить, і собі потрібно бути обережнішим у висловлюваннях. А може Махно на тому замірі давно вже поставив крапку?» Думки роїлися в голові, розбурхуючи уяву, підштовхуючи знову взятися за продовження призупинених дій.

У наступному листі також, як не вчитувався, Лепетченко не знайшов жодного натяку чи згадки про завдання, з яким Махно посилав його до Гуляйполя. І лише в новорічній листівці, наприкінці, після поздоровлень, він побачив коротку фразу: «Все ж я очікую від тебе щось».

«Звичайно ж, більш ясно написати він не міг, — розмірковував Іван. — Але як розуміти це його «щось»?» Він відразу пригадав, як вони з Махном після участі у першотравневому мітингу в Торуні сиділи у в’язниці. Тоді Нестор Іванович застерігав, щоб він до особливого розпорядження навіть не смів і думати про цінності, заховані у Дібровському лісі. «Можливо, Махно зрозумів, що мені не вдалося нічого вилучити з обумовлених того разу схованок, і тепер він дає дозвіл відкопати найцінніше і переправити за кордон», — думав Іван.

Не раз замислювався він над цим питанням, сподіваючись одержати якесь підтвердження або роз’яснення в іншому посланні. Так минали тижні, листи з Парижа йшли довго, з великими затримками у дорозі. В очікуванні звістки промайнула зима, весняне сонце швидко розтопило сніг і підсушило землю. І Лепетченко вирішив податися до лісу і таки спробувати відкопати головний скарб. Своїй молодій дружині Шурі він сказав, що хоче поїхати до кума у Велику Михайлівку, той нібито обіцяв дати пару клунків пшениці. Коня на день попросив у сусіда, зібрався і спозарання виїхав у дорогу.