Олександр СКРИПНИК

ЗА ЗОЛОТОМ НЕСТОРА МАХНА

Замість передмови

Скіфське золото, скарби Івана Мазепи та Данила Апостола, діжки із золотом Павла Полуботка… Не одне покоління українців мрійливо вчитувалося у перекази, легенди, оповідки і навіть документальні свідчення про нечувані цінності, заховані нашими видатними пращурами у курганах, у підземеллях, під церквами, закопані під віковічними дубами, утоплені в озерах, переправлені на зберігання за кордон. Скільки написано статей, досліджень, книг на цю тему… А скільки перекопано рідної землі у таврійських степах, Криму, в Батурині, Запоріжжі…

Скарби Нестора Махна у цьому переліку стоять окремо. Напевне, пил історії ще не встиг потьмарити їхній блиск. А нові свідчення і віднайдені документи постійно підігрівають інтерес до цієї утаємниченої епопеї.

Що сьогодні достеменно відомо про махновську скарбницю? У різні часи вона поповнювалася за рахунок так званих експропріацій: гроші, золото, срібло, коштовності відбиралися у колишніх представників буржуазії та інших заможних верств населення, конфіскувалися в ломбардах і банках. Найбільша здобич дісталася під час захоплення повстанською армією Маріуполя і Катеринослава. Та це не йде в жодне порівняння з тим багатством, яке махновцям пощастило добути під час проведення двох операцій. Спочатку їм вдалося захопити два обози з грошима і цінностями Добровольчої армії Денікіна. Це були кошти, які призначалися для оплати англо-американським союзникам за постачання зброї, боєприпасів і обмундирування. А згодом після підступної розправи над отаманом Грирор’євим здобутком Махна стали 124 кілограма золота у зливках, 238 пудів срібла і майже півтора мільйона рублів золотими монетами царської чеканки, забраними раніше з Одеського державного банку.

Возити за собою таке добро було складно й обтяжливо. У зв’язку з цим Махно і його найближче оточення частину цінностей лишали на зберігання у довірених людей, а решту закопували в землю. Про місцезнаходження цих справжніх скарбів знали одиниці.

Так сталося, що під час втечі за кордон нічого з цього взяти з собою не вдалося. І, по суті, з цього моменту починається заплутана і драматична епопея пошуку махновського золота. Його шукали соратники Махна, які зрозуміли, що всесильний колись батько уже не повернеться і їм нічого боятися, шукали чекісти, яким стало оперативним шляхом достеменно відомо про нечувані скарби, а також місцеві мешканці, розбурхану уяву яких постійно підігрівали різноманітні чутки й оповідки.

А що ж робив сам Нестор Махно, аби повернути собі неміряні багатства? Закордонний період життя і діяльності селянського отамана виявився найменш вивчений і досліджений. Лише доступ автора до маловідомих архівних матеріалів органів державної безпеки дав змогу вперше об’єктивно показати життя махновців у еміграції, розповісти про діяльність чекістів зі збирання інформації й полювання на Махна під час його перебування у Румунії, Польщі, Німеччині і Франції, а також про історію пошуку махновським ад’ютантом за завданням самого батьки захованих цінностей на території нинішньої Запорізької і Дніпропетровської областей.

Під час роботи над книгою і її новою редакцією авторові вдалося безпосередньо ознайомитися з матеріалами оперативної розробки Нестора Махна і його близьких соратників у період їхнього перебування в еміграції і після повернення декого на батьківщину, з повідомленнями резидентур радянської зовнішньої розвідки про Махна, його плани і наміри, з архівними справами, в яких детально відображено здійснення масштабних операцій розвідки і контррозвідки з виведення на радянську територію колишніх махновців, яких почали активно використовувати у своїх цілях іноземні спецслужби, з протоколами допитів махновців у архівних кримінальних справах, зокрема, Галини Кузьменко — дружини Нестора Махна.

Одним із найважливіших завдань було неупереджено викласти все те, що вдалося дізнатися з архівних справ, не зображуючи учасників тих далеких подій лише темними фарбами, як це робилося раніше, але й не героїзуючи їх. У зв’язку з цим з’явилася ідея доповнити й підкріпити художню канву документами, що надає розповіді більшої достовірності і переконливості. Зіставляючи їх з авторською розповіддю, читачі зможуть самі зробити висновки про ті давні складні, своєрідні, заплутані, драматичні і трагічні події, а історики одержать у розпорядження новий фактичний матеріал для подальших досліджень.

Автор лише свідомо не став торкатися теми співробітництва оточення Махна, особливо дуже наближених до нього людей, з органами ЧК-ГПУ-НКВД. Інакше це була б зовсім інша книга, якщо брати до уваги тогочасну масштабну роботу органів держбезпеки щодо вербування широкого кола осіб з метою боротьби з ворогами радянської влади. Тільки суд Божий може дати відповідь на непрості питання: хто, кому і як тоді служив, на кого доносив, кого зраджував, під страхом смерті це робив чи з якихось інших міркувань, щиро діяв чи лукавив.

Зрештою, зроблено лише один зріз, розглядаючи який можна віднайти багато цікавого матеріалу для подальших розвідок. І хоч епопея пошуку махновських скарбів несе на собі певний відбиток авантюризму й міфічності, сьогодні вже ніхто не заперечуватиме, що це реальні факти, які міцно закарбувалися на шпальтах історії.

Виносячи на суд читачів книгу, котра вперше невеличким тиражем вийшла у 2001 році в Запоріжжі завдяки зусиллям видавництва «Дике Поле» і підприємства «Мотор-Січ», автор далекий від думки, що вона повністю вичерпує порушену проблему й може претендувати на доконечну істину. Після цього у пресі й на телебаченні з’явилася низка нових матеріалів на цю тему, однак усі вони хибують багатьма неточностями. У зв’язку з цим об’єктивно можна констатувати лише одне: деякі епізоди поки що так і лишаються нез’ясованими, а таємниці нерозгаданими. Тема махновського золота мабуть ще довго бентежитиме уяву нащадків.

ЧАСТИНА ПЕРША

Страшна ніч у Мишуриному Розі

Усе літо 1921 року кавалерійські частини Червоної Армії переслідували загони Махна. Це нагадувало полювання на загнаного звіра, який ще залишався досить сильним, хитрим і небезпечним. Сам Нестор Іванович виглядав у ці дні змученим і виснаженим. Давалися взнаки недавні хвороби і поранення, тривалі переходи, безсонні ночі. В обрамленні довгого чорного волосся його худе і бліде обличчя, з жорстко застиглими складками навколо рота, здавалося неживим, ніби з воску.

І все ж за цією непроникною маскою і непоказною статурою з хлопчачими вузькими плечима вгадувалися рішучість, величезна воля, вибухова імпульсивність — та незрозуміла сила, що змушувала підкорятися всіх оточуючих. Від пронизливого стиглого погляду його темно-карих очей багатьом ставало моторошно.

Нестор напівлежав на тачанці. Чотиримісячної давності поранення через стегно в сліпу кишку ще не давало змоги їхати верхи. Колеса дуже рипіли, і це його все більше дратувало. Але змастити їх було нічим. Кілька тачанок взагалі потребували ремонту. До того ж в обозі закінчувався провіант, коні вибилися з сил, люди теж хотіли перепочинку. Махно жестом покликав свого ад’ютанта і особистого охоронця Лепетченка.

— Іване, передай Льовці Задову, нехай зі своїми хлопцями знайдуть човни для переправи. Заночуємо на правому березі.

Нестор, чи не єдиний з-поміж махновців, іноді називав свого начальника контррозвідки Зіньковського його справжнім прізвищем — Задов. Псевдонім — Зіньковський — той узяв вже після революції.

Аж під вечір загін чисельністю до 300 чоловік переправився через Дніпро між Кременчуком та Орликом і зупинився в селі Мишурин Ріг. Махно розпорядився негайно знайти свіжих коней, взяти в місцевому кооперативі колісну мідь, підкови, фураж, харчі і все, що може знадобитися для продовження рейду.