Одержавши відповідь на одне із запитань, що цікавило ГПУ, Спектор знову спрямував розмову в попереднє русло.

— Було б у мене хоча б з півпуда золота, — нібито сам до себе промовив він, — я придумав би, як ним найліпше розпорядитися. Але з таким багатством краще жити не тут. У нас швидко все експропріюють, ще й заарештують, звинувативши в експлуатації трудового народу і зв’язках із контрреволюцією. От якби податися за кордон.

Спостерігаючи за реакцією Лепетченка і не помітивши нічого підозрілого, Спектор вирішив, що настав час для головного.

— Іване, нас зараз ніхто не чує, і я можу бути з тобою відвертим, — мовив він. — Сподіваюся, ти не настільки наївний, що думаєш, нібито тебе із золотом випустять за кордон. Про це не може бути і мови. Якщо щось знайдемо, все буде конфісковане.

— На інше я й не сподівався, — спокійно відказав Лепетченко.

— Я знаю, про що ти зараз думаєш, — продовжував Спектор. — Що з часом тебе залишать у спокої, ти житимеш у Гуляй-Полі, потім відкопаєш сховане золото і втечеш за кордон. Так ось, Іване, можеш про це забути. Куди б ти не пішов, за кожним твоїм кроком будуть стежити. Самому тобі не вдасться нічого зробити, а тим більше перейти із золотом кордон. Я в ГПУ працюю хоч і недавно, але вже дещо знаю, можеш мені повірити.

Лепетченко слухав мовчки. Він уже почав здогадуватися, до чого веде Марк.

— В останні дні я довго розмірковував про всі ці події, пов’язані з пошуком золота, про своє життя, — продовжував Спектор, — і в мене визрів план. Якщо ми домовимося, все повинно вийти. Я продумав усі деталі. Слухай. Після завершення пошуків, незалежно від того, знайдемо ми щось, чи ні, тебе ще деякий час триматимуть в ГПУ. Потім, можливо, дозволять поселитися в Гуляй-Полі. А мені відразу після повернення до Одеси мають дати відпустку. Я зможу спокійно приїхати сюди, знайти те місце, про яке ти мені детально розкажеш, забрати золото. Потім я зроблю необхідні документи для нас з тобою, домовлюся з контрабандистами, і через кілька днів ми почнемо нове життя за кордоном.

Спектор говорив так переконливо і при цьому у нього так блищали очі, що Лепетченко навіть розгубився: вірити йому чи ні. Він ще обдумував запропонований варіант, коли їх покликали з підводи. Наближаючись до групи, Марк ще раз наголосив:

— Подумай над моєю пропозицією гарненько. Іншої можливості в тебе не буде.

Підійшовши до підводи, Марк непомітно підморгнув Ісаакові Тепперу, мовляв, усе йде нормально.

— Як будемо діяти в селі? — запитав Ісаак, вказуючи на четверту єврейську колонію, яка виднілася вдалині за пагорбом.

— Нам потрібно їхати всім, уп’ятьох, — сказав Спектор. — Судячи з того, що розповів Лепетченко, нам доведеться копати в кількох місцях на городі. Зробити це непомітно буде важко. Тому необхідно придумати якусь легенду.

— Скажемо, що шукаємо ящик зі зброєю та гранатами, який закопали під час відступу махновці, — запропонував один із чекістів.

— А що, непогана ідея, — згодився Теппер, — до того ж цілком вписується у наші плани. Як думаєш, Іване?

— Я вважаю, що ніхто нічого не запідозрить. Ми дійсно тоді і зброю закопували, і ящики з набоями.

— Тоді показуй дорогу, — розпорядився Теппер.

Лепетченко без особливих труднощів знайшов садибу, де вони з Махном і Щусем закопали два ящики із золотом. Висока стара тополя, що росла на подвір’ї, виднілася здалеку. Але туди він чекістів не повів, це не входило в його плани.

— Тпру, — зупинив він коней біля сусіднього подвір’я. — Здається, тут.

— Здається, чи справді тут? — перепитав Теппер.

— Тут, — уже впевненіше сказав Лепетченко. — Пізнаю і хату, і он ту розложисту грушу на подвір’ї.

Господар — міцний кремезний чоловік років сорока, побачивши приїжджих, поспішав з городу до хати.

— Доброго дня! — привіталися з ним чекісти.

— День добрий! — насторожено відповів той.

— Я уповноважений губернського відділу ГПУ, — назвався один із чекістів і показав документ. — У нас є одна серйозна справа до вас. Давайте зайдемо в хату.

Господар відчинив двері, і всі відразу з полегшенням відчули, як звідти повіяло прохолодою.

— У нас є дані, що три роки тому на вашому подвір’ї чи на городі махновці закопали ящик зі зброєю, — пояснив чекіст. — Ви у той час де були?

— У двадцять першому я знаходився у Кінній армії Будьонного, — все ще насторожено відповів господар. — А Настя, дружина, з дітьми тут жила. Може, вона щось знає.

— А де вона зараз? — запитав інший чекіст.

— Пішла бичка напувати. Зараз прийде.

Хвилин за п’ять до хати увійшла повногруда загоріла жінка з порожнім відром у руці. Дізнавшись, що за гості завітали і з якою метою, вона пригадала, що тоді у їхньому селі дійсно зупинялися махновці.

— У нас теж ночували чоловік шість чи сім, — сказала вона. — Але я не бачила, щоб вони щось ховали чи закопували. Я весь час поралася біля печі, готувала їм їжу, а вночі була з дітьми. Може вони щось і ховали. Не знаю.

— Тоді несіть лопати, — попросив перший чекіст, який видавав себе за старшого. — Будемо шукати. А ви поки що нагодуйте коней.

— Звідки почнемо? — звернувся Теппер до Лепетченка, коли вони вийшли на город.

— Я ж кажу, що сам не знаю, — уже вкотре повторив Іван, тримаючись своєї легенди. — Ми з Махном були на постої у сусідньому будинку. А Щусь з іншими махновцями зупинилися тут. Увечері він зайшов до нас, одержав від Махна розпорядження закопати якийсь ящик і пішов собі ось на це подвір’я, де ми зараз знаходимося. Більше я нічого не бачив.

— Не будемо ж ми увесь город перекопувати, — невдоволено сказав Спектор.

— Так, не будемо, — несподівано твердо промовив Теппер, — ми на городі взагалі копати не будемо.

Всі подивилися на нього, нічого не розуміючи. А він, про щось думаючи, звернувся до Лепетченка:

— Коли саме ви тут зупинялися?

— Здається, у грудні, — відповів Іван, ще не здогадуючись, чому він про це розпитує.

— У грудні на городі земля була або мерзлою, або такою, що через грязюку туди й не зайдеш, — продовжував Ісаак. — Отже, ящик могли закопати або на подвір’ї, або у сарайчику для худоби.

«Ну й хитрий, чортяка, — вилаявся подумки Лепетченко, аж серце стиснулося від хвилювання. — Все вірно вирахував. Чого доброго, почнуть шукати на сусідніх подвір’ях і, не приведи Господи, випадково натраплять на справжню схованку».

— Тоді було ще не так холодно, — спробував він переконати Теппера. — Снігу точно не було. Це я добре пам’ятаю.

Але Ісаак стояв на своєму, і вони до самого обіду копали в різних місцях на подвір’ї, у сарайчику, відразу за перелазом, де вже починався город, але, зрозуміло, нічого не знайшли. Вирішили пообідати, перепочити, а потім знову продовжити пошуки. А Лепетченко весь цей час маявся, як би йому перевірити, чи на місці золото он у тій буряковій ямі, поряд з ним, на сусідньому подвір’ї — навіть звідси ляду видно. Сходити туди і подивитися він не міг. Це викличе підозру, адже за кожним його кроком стежать очі чекістів. Треба було щось придумати.

На мить від цих думок його відірвав духмяний запах борщу, який зварила господиня і саме насипала його в миски. Іван підійшов ближче до столу, подивився. Такого борщу він давненько не куштував — з квасолею, галушками, ще й затовченого салом.

— А часнику у вас до такого смачного борщу знайдеться? — поцікавився він.

— Зараз збігаю на город, вирву, — відповіла господиня.

— Не хвилюйтеся, я сам, — зупинив її Іван, зрадівши нагоді хоча б на кілька хвилин відірватися від чекістів.

— Тоді йдіть прямо стежкою і побачите зліва грядку, за цибулею.

Вирвавши дві головки часнику, Іван вже зібрався вертатись, коли побачив, як із сусіднього подвір’я на город виходить з лопатою дядько років за п’ятдесят. Іван затримався на хвилинку і, коли той наблизився, привітався й ніби між іншим сказав:

— Гарні у вас, дядьку, буряки вродили. Мабуть і в ямі не помістяться всі. Доведеться ще одну копати.