– Фтука-а! – не своїм голосом закричав Галушкинський.

– Ура! Штука! – закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька Галушкинських гравців підбігло й обхопило свого капітана.

Щурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м'ячем влетіло у ворота…

Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:

– Геть з поля, партачу! – і загукав Галушкинському: – Ми граємо без центрального захисника.

Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика «мататися» не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.

Цього літа, як і завжди, Шурик із батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди «Метеор», заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й у квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені й гули як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі вболівальники називають його «Директор» – такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був захисник. Шурик уже знав, що він центральний захисник, головна особа у захисті.

Тепер хлопці грали у футбол що називається з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував – то він на тренуванні, то у від'їзді.

Але сьогодні Директор удома – це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов із поля.

Шурик сидів на балконі й дивився, як хлопці грають у футбол. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він почувався ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на Бумбарасівський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухнула раптом пожежа і на очах у всіх Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або… ще щось… Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Щоправда, одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що зі стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви… Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бумбарасову по телефону і сказав:

– Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як із відра.

Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і… Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова…

Валера Галушкинський сьогодні не грав, – він поїхав з батьками у село, в гості до родичів – другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23:5. Ігор Дмитруха гасав по полю як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор цього не бачить? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, щодзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, визирав у вікно. Не міг він не визирати.

Несподівано Монькін прорвався до Дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, щосили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, «засвітив свічку». М'яч злетів високо вгору і впав… прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім не передбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка… – це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.

Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.

І раптом у Шурика всередині щось клацнуло – наче зламалася пломба якогось запобіжника.

Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев'яні штахети, по яких вився дикий виноград.

Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.

Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: «Диви!», «Ухти!», «Лізе!»

А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: «Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!»

Він майже доліз, – лишалося зовсім трішечки, – як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і… похолов! Він відчув висоту.

Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.

Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і – не крикнув, ні, голосу не було! – жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.

І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон. – Дурень! Ах ти ж дурень! – сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потиличника – одного, другого, третього…

Шурик тільки клював у такт носом і хлипав…

… Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.

Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потиличники, приказуючи: «Дурень! Ах ти ж дурень!..»

На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.

Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців. Вони стояли, розбившись на пари, – збиралися «мататися».

Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:

– О, Фурик Бабенко суне.

Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:

– Не чіпай його! Він – молоток! Йому сам Директор по шиї давав!

І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість…

… Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці – під стіночкою біля пожежної драбини.

Але він не просто стояв.

Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу.

Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.

За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп'ячою зачіскою.

Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчата) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна.

Макароніна

Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково, її зовсім не цікавило те, що зазвичай цікавить дівчат, її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж тільки як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого – ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп'ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.