Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.

Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш – марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..

Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі «Молода гвардія», де познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве спілкування.

Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).

Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.

– А Ерика мені написала…

– А я Снєжані написала…

– А мені Йованка написала…

На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні. А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…

Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала…», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).

Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:

– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!

Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:

– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!

Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:

– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!

Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіноче плем'я охопили його.

«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…» І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…

І раптом…

Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).

Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?

Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.

І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.

А коли і я абонент, то…

Льодик розгорнув листа.

«Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?

Пиши. Буду відповідати. Привіт.

Еріка».

У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!

Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.

Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.

Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.

«Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.

Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін».

Льодик подумав-подумав і приписав: «Я збираю марки. А ти?»

Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом»! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.

Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.

А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.

І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…

Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».

За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.

Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.

Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан» – навіть звучить однаково».