І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав», – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».

Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.

Минув іще тиждень. І ще три дні.

Нічого.

Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: «Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»

І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.

Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:

– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.

Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився надворі.

У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.

«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»

Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.

На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: «Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт», – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…

Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві…». І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність…» Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…» От тобі й маєш – «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..

З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.

– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.

Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!

«Дочекався»! Справді, дочекався!

Ой! Що ж тепер буде!

Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі… І… «У нас теж дівчата вередливі…» Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!

Наступного дня Льодик до школи не пішов.

Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.

До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!

Лежав, переглядав марки і думав.

А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!

І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.

А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.

Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.

І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.

Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.

Відчинив двері… й закляк.

На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.

– Ти що – захворів?

– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.

– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.

Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.

– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка. – Дивіться, який блідий!

– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.

– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.

– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.

І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.

«Ну, зараз почнеться!» – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.

На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…

– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!

– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.

– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…

– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.

Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.

– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – «Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!» І що він там таке написав?…

І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.

І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…

Але мир – усе-таки чоловічого…

Проте хоч доброта – теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто її позбавлений.

Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…

Фігура

Коли він уперше зайшов до класу, Ігор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув:

– Ух ти! Фігура!

І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.

Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.

Звали його Юра Хитрюк.

Він мав би вже бути в шостому, але цілий рік прохворів – пролежав у лікарні.

Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.

За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м'який.

Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх «ад'ютантів» Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту в лівому ряду, і в'їдливо-чемно спитав: