А то вона бачила, як баба Надя дивилася на неї з вікна своєї квартири. І Аллочка ніколи не забувала привітно кивнути їй і усміхнутися. На якусь мить Аллоччине серце щемливо стискалося. Але тільки на мить…

Минув рік… Потім минуло два, три роки…

Якось у вересні, вже у п'ятому класі, Аллочка забрела на задній двір, що за флігелем. Шукала дітей. Вийшла погуляти, а нікого чогось не було… І раптом побачила, що на карнизі вікна першого поверху стоїть Люба Миркотан із якимось пакунком у руці. Кватирка була відчинена…

Вгледівши Аллочку, Люба заціпеніла, потім спалахнула, як маків цвіт, стрибнула з підвіконня на землю і, не обертаючись, побігла геть.

Аллочка так розгубилася і так злякалася, наче то її спіймали на гарячому.

І раптом згадала: десь із півроку тому, весною, вона вже раз бачила Любу тут, на задньому дворі. Тільки Люба тоді стояла не на карнизі, а просто біля вікна і, приставивши до скла дашком руку, зазирала всередину. І знову ж таки, побачивши Аллочку, Люба почервоніла й розгубилася. Але тоді Аллочка не надала цьому значення. Звичайно, зазирати у чужі вікна не дуже красиво, тому Люба й почервоніла. Єдине, про що подумала тоді Аллочка, що то було вікно баби Надиної кухні.

І лише тепер проста й незаперечна думка майнула в голові: «Так от чого вона мене не любить! Вона злодюжка, щось краде з вікон першого поверху, а я її тоді побачила, і тому вона мене незлюбила…»

Коли людина знаходить мотиви, причину якихось незбагненних, нез'ясовних до того явищ, – їй одразу робиться легше.

Аллочці стало жаль Любу. Врешті Люба непогана ж дівчинка. Добра і щира. Гришка Гонобобель ще в третьому класі розказував якось про хворобу – клептоманію, коли людина просто не може не красти.

А що як Люба хвора?

Що робити?

Як їй допомогти?…

Головне, спершу треба її заспокоїти.

Наступного дня у школі Аллочка підійшла до Люби і скоромовкою прошепотіла їй на вухо:

– Ти не бійся, я нікому не скажу. Клянусь.

Люба почервоніла і смикнула плечем. Але нічого не сказала, мовчки одвернулася.

«Бідна… Переживає… – подумала Аллочка. – Авжеж… Хто б не переживав на її місці…»

Тепер Аллочку вже зовсім не бентежило недоброзичливе Любине ставлення.

Одного дня вранці мама розбудила Аллочку раніше, ніж зазвичай. Аллочка одразу помітила, що мама якась незвичайно збуджена, заклопотана.

– Вставай, доню! Вставай, рибонько! Сьогодні ти в школу не підеш. Я домовилась з Глафірою Павлівною… Ти полетиш з бабою Зоєю на кілька днів до Одеси.

– Для чого?… Щось трапилося? – здивувалася Аллочка.

– Нічого не трапилося. Просто бабі Зої треба терміново до Одеси, їй чогось не переводять пенсію. Треба з'ясувати у соцзабезі. А я боюсь її саму відпускати. Ти ж знаєш, вона стала така забудькувата, неуважна…

Баба Зоя вже була одягнена і посеред кімнати вже стояла готова валіза. Виявилося, літак відлітає за дві години, а квитків іще не було.

Правда, для тата Граціанського проблеми з квитками не існувало.

Він часто виряджав спортсменів у всі кінці країни, а то й за кордон, і в авіакасі в нього були «залізні», як він сам казав, контакти.

Все відбулося у прискореному темпі – швидкий сніданок, машина, аеропорт, літак… І через якісь три з половиною години Аллочка була в Одесі. І хоча в Одесі вона вже бувала, але завжди влітку на канікулах, і ця несподівана поїздка серед навчального року виявилася дуже цікавою. Аллочка взагалі любила мандрувати. Баба Надя змалку привчила її до цього. А мандрувати в той час, як усі ходять до школи, – погодьтеся, в цьому є щось хвилююче.

Свої справи у соцзабезі баба Зоя влаштувала дуже швидко, за якихось півгодини. І весь час була з Аллочкою. Вони їздили в Аркадію, на Великий Фонтан, на шістнадцяту станцію, ходили безлюдними опустілими пляжами, каталися на катері. Був жовтень, але дні стояли безхмарні, сонячні, і вітер з моря приносив солоні бризки хвиль і йодистий запах водоростей. Аллочка любила море в Одесі. Навіть більше, ніж у Криму, де вона була якось влітку з батьками на спортивній базі в Алушті.

А на другий день увечері Аллочка вперше у житті була, як доросла, у театрі оперети. Та ще в якому. У знаменитому, одеському!.. І сиділа у ложі освітлювачів над сценою, куди посадив їх, порушуючи правила, знайомий бабі Зої адміністратор, з яким вона весь антракт курила і реготала у маленькому кабінетику, обклеєному яскравими афішами. Взагалі у той вечір баба Зоя могла спокійно сама виступати на сцені разом із примадоннами – така вона була чарівна і ефектна, як сказав адміністратор, у своєму бархатному платті і з модною зачіскою – «Ой, не дивіться на мене, бо ще трохи, і я вас випущу на сцену в другому акті…»

І тоді ж, у другому акті, під музику Штрауса Аллочка раптом відчула приплив ніжності до баби Зої і прошепотіла їй:

– Все-таки я тебе дуже люблю. Спасибі, що ти привела мене сюди…

Розчулена баба Зоя рвучко пригорнула її до себе – вона вперше почула від Аллочки такі слова.

Три дні промайнули швидко й непомітно.

Вони повернулися літаком у неділю. В аеропорту їх зустрічали і тато, і мама. Аллочка була весела і, захлинаючись, розповідала про свої одеські враження.

І лише по обіді мама обняла Аллочку за плечі й, винувато стишивши голос, сказала:– Ти тільки не хвилюйся, доню… Я мушу сказати тобі сумну звістку. Померла баба Надя. Вчора її поховали…

Аллочка так розгубилася, що зразу навіть не заплакала. Кілька секунд вона мовчала. Потім підвела на маму широко розплющені очі:

– Так значить… ви… спеціально?…

Мама одвела погляд:

– Ти така вразлива, Аллочко!.. Ми боялись… Ми думали… Ми хотіли…

– Як ви могли?! – і тільки тепер вона заплакала – вголос, ридма, здригаючись усім тілом.

Вони заспокоювали її усі втрьох – мама, тато, баба Зоя. Вона перестала нарешті плакати і зібралася надвір.

– Куди ти?! – злякалася мама.

– Не вигадуй! – сказав тато.

Але вона вперто стулила губи:

– Ні, я піду!

– Хай іде, – сказала баба Зоя. – їй треба зараз побути самій. Все-таки баба Надя виняньчила її.

Аллочка спустилася у двір і, відчуваючи під серцем холодок, пішла до вікон баби Наді. Підійшла впритул, приклала дашком руку до очей і зазирнула всередину.

Хоча всі речі були на місцях, вона не впізнала цю таку знайому їй із дитинства кімнату. Тільки придивившись, зрозуміла чому. Всі дзеркала були завішані білими простирадлами. А їх у цій кімнаті було багато, як ви пам'ятаєте… І це було страшно. Аллочка відсахнулась од вікна…

З під'їзду вийшла двірничка тітка Галя, сусідка баби Наді.

– О!.. Ти мені якраз потрібна, – кивнула вона Аллочці.

Одгорнула фартух, понишпорила у кишені піджака, витягла конверт і простягла:

– Це тобі. Написано: «У власні руки». Тому я й не віддала батькам…

У Аллочки зайшлося серце, коли вона взяла конверт. Знайомим почерком баби Наді на конверті було написано: «Аллочці Граціанській (у власні руки)».

– Я знайшла його на буфеті. Коли опечатували квартиру… Така була людина!.. Як жаль!.. Серце не витримало… Бо таке було серце… За інших боліло… А хто чужий біль у своє серце не пускає, сто років живе…

Тітка Галя ще щось говорила, та Аллочка вже не чула. Не помітила вона, і як пішла двірничка.

Вона то дивилася на конверт, то притискала його до грудей, то знову дивилася. І ніяк не наважувалась розкрити. Нарешті наважилась.

«Люба моя Аллочко! Дівчинко моя дорога!.. Вночі в мене був серцевий напад, боялася, що не дотягну до ранку. Тому вирішила написати тобі. На всяк випадок. А то не встигну… І ти не довідаєшся, що я все знаю. І безмежно вдячна тобі за твою таємницю. Я знала, я вірила, що ти не зможеш отак просто забути свою бабу Надю. Бо не можна забувати тих, хто так тебе любить. А ти для мене – найрідніша, найдорожча. Немає у мене в світі нікого, крім тебе… Я все розумію, що бачитися нам не можна і не треба. У тебе є рідна бабуся, яку ти мусиш любити. І любиш. Я б ніколи не простила собі, якби стала між вами. Це був би злочин…