– Або Миркотан? – підхопила Тая Баранюк.

Аллочка Граціанська і Люба Миркотан

Аллочка Граціанська – дуже гарненька дівчинка. Та що я кажу – гарненька… Просто гарна, вродлива. Не будемо боятися цього слова. От створює ж іноді матінка природа таке диво. Пишне чорне як ніч волосся. І сині-сині очі. І довгі волохаті вії. І пухкенькі рожеві губенята. І рівненький носик. І сліпуча білозуба усмішка. І ямочки на щоках… Ну, ні до чого причепитися!

Все гарне.

І за вдачею симпатична.

Вродливі, як ви знаєте, часто бувають зверхні, вередливі, самозакохані.

А Граціанська – нічого подібного. Добра, вихована, щедра. Завжди поділиться і цукерками, і жувальною гумкою,і стержнями для ручки. І усміхається всім привітно. Ні з ким не свариться, не лається. Як треба, на уроці підкаже, списати дасть (вона відмінниця). Одне слово, гарна дівчинка та й усе.

Якщо серед хлопчиків усі найбільше любили Кума Цибулю, то серед дівчаток – її, Аллочку Граціанську.

І ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Люба Миркотан її незлюбила.

Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Любу:

– Ну, чому ти її так не любиш?

– Не люблю і все, – цідила та крізь зуби.

– Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.

– Всім подобається, а мені не подобається.

– Без причини?

– Без причини.

Дівчатка тільки плечима знизували.

Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:

– Чого прив'язалися?… Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..

Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.

І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою! А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.

– Та вона просто ревнує, – вирішила Люська Зарічняк, – що Аллочка вродливіша за неї.

Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.

Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.

Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).

Може, все-таки щось між ними було, якась сварка. Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з'ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.

– Я до тебе нічого не маю, – презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. – Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! – одверталася і йшла геть.

Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.

Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі: і рідні й близькі, і знайомі й малознайомі. Не кажучи вже про тата і маму.

Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя. Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна – на першому. Колись вона працювала паспортисткою в домоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого, Григорія Івановича, який працював бухгалтером на якомусь заводі, вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).

Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.

Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.

В яслах вона часто хворіла.

Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.

– Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! – не раз говорили і тато, і, особливо, мама.

Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та відмовилася.

– Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! – казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.

Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.

І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо – «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.

І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» – з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван із високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трельяж – туалетний столик із потрійним дзеркалом.

Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.

Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.

Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.

– Ой! Це ти?! Така маленька?… Ой, як цікаво!..

Але у баби Наді особливих почуттів фотографії дитинства чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована зі своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:

– Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це у Воронцовському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… – вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.

Вона дуже любила свого чоловіка.

Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:

– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…

– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.

– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…

– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.

– Так не можна. Обманювати батьків – це…

– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.

– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.

Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.

– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…