І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.

– Обійдеться! — пхекав він зневажливо.

Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...

Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!

Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:

– Що?! І тобі?!. Обійдеться!..

Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.

Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:

– Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?

– Мамо, а чого б тобі не поїхати за кордон!

– Усі їздять за кордон, а ви якісь... обивателі... міщани... Ану вас!

Дома Ярик не був такий тихоня, як у школі. Але тато й мама на ці розмови не піддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводі, у мами в інституті — закордон їх не цікавив...

Та якось під час вечері мама сказала татові:

– Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлін. На симпозіум.

Ярик аж підскочив:

– Ой! То це ж здорово!.. Вона мені привезе...

– Ярослав! — нахмурився тато.— Що це за розмови!.. Посоромився б!.. І що ти збираєшся просити?.. По-моєму, в тебе все є.

– Та ні... нічого... Це я просто так...— вчасно взяв себе в руки Ярик. Батькам говорити нічого не треба. Батьки можуть тільки все зіпсувати. Ярик вирішив поговорити з самою Любочкою. Любочка, або тьотя Любочка,— то була Ярикова тітка, рідна сестра Ярикової мами. Сто вісімдесят сантиметрів на зріст, дев'яносто чотири кілограми чистої ваги, кандидат наук, старший науковий співробітник Інституту мікробіології. І всі ті дев'яносто чотири кілограми і сто вісімдесят сантиметрів — суцільна доброта і лагідність. Ярика тьотя Любочка дуже любила (своїх дітей у неї не було), і для нього вона, звичайно,— та що казати!..

– Привезу! Привезу, аякже!

– Тільки ж ти батькам нічого не кажи, а то...

– Не скажу! Не скажу, рибочка ти моя дорога! Сонечко ти моє золоте,— тітка підхопила його на руки і підкинула вгору так високо, що в Ярика похололо всередині.

І це лоскітне відчуття польоту не залишало потім Ярика весь час, поки тьотя Любочка була за кордоном. Навіть ходити він став не просто, а з підскоком, наче хотів одірватися од землі й злетіти. До речі, запаси жувачки в Ігоря Дмитрухи якраз скінчилися (брат одержав під час гри якусь травму, йому зробили операцію, тепер він лікувався і за кордон поки що не їздив). Ярик уявляв собі, як це буде здорово, коли він прийде в клас, плямкаючи на всю губу, і всі пороззявляють роти від подиву, від заздрості й бажання. І Ігор Дмитруха, звичайно, не вдержиться й попросить: «Дай!» А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: «Обійдеться!» І Льоні Монькіну пхекне: «Обійдеться!» І Валері Галушкинському. А то як же! Вони ж із ним не ділилися, не давали, коли Ігор їм давав. Хай попоковтають слину, як він ковтав! Хай попосвербить їм у носі, як йому свербіло! Хай!..

І вже зараз Ярик дивився на них переможно і зверхньо. Бігайте-бігайте!.. Смійтеся-смійтеся!.. Ви й не знаєте, нещасні, які муки на вас чекають!.. От пождіть!..

І сам він ждав. З таким нетерпінням, з таким нетерпінням, що схопив двійку з контрольного диктанту (чого з ним ніколи не траплялося)...

Нарешті тьотя Любочка приїхала.

Оскільки батьків в операцію «Жувачка» не втаємничували, то ще перед від'їздом тьоті Любочки було домовлено, що гумку вона передасть Ярикові без свідків (батьки до жувачки чогось ставилися негативно, Ярик це знав). Тому Ярик не виявив занепокоєння, коли тьотя Любочка при батьках дарувала йому різні костюмчики, сорочечки, черевички та інший непотріб, а про гумку — ані пари з уст. Усе було правильно...

І лише, коли вони зосталися сам на сам, Ярик одразу ж нетерпляче випалив:

– Ну?!

– Що? — невинно закліпала очима тьотя Любочка.

– Як — що? Гумка!

– Ой! Сонечко моє золоте! Рибочко моя! Ти знаєш...

– Що?! — Ярик завмер від недоброго передчуття.

– Ой! Тн знаєш... Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честі... Але... забула... в електричці... — тьотя Любочка скривилась і закліпала очима.

– «Пташечко»!.. «Рибочко»!..— аж перекособочився у відчаї Ярик.

– Там у них така електричка в Берліні надземна... називається «ес-бан»...— простогнала тьотя Любочка.— Так я в тому «ес-бані»... як їхала на вокзал... забула... У мене було стільки пакунків, рибочко... А там таке діється... стільки людей...

Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину. І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей. Він так ждав! Так виглядав! Так же хотів пхекнути Ігорю Дмитрусі: «Обійдеться!» І Льоні Монькіну. І Валері Галушкинському... Пхекнеш тепер!

У-у-у!..

– Не плач, пташечко!.. Не плач, золотко!.. Дивись, я тобі привезла таке... таке... — тьотя Любочка кинулася до своїх речей і стала квапливо розмотувати якийсь здоровенний, схожий на бомбу пакет. Ярик ще встиг подумати: «Якщо іграшкова бомба — кину на Дмитруху! Підкладу йому під парту! Хай знає!» Але в пакеті була не бомба. В пакеті був якийсь гранчастий, обклеєний лискучим кольоровим папером, порожній усередині конус — наче клоунський ковпак.

– Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здивовано звів брови Ярик.

– Гризти його не можна. Він картонний,— засміялася тьотя Любочка.— Це — «цукертюте», що в перекладі означає — торба для цукерок. Такі «цукертюте» в Німеччині дарують дітям у перший день, як вони йдуть до школи, або, як кажуть німці, «цум ерстен шульганг». Тобі не подобається?

– Подобається,— зітхнув Ярик.— Тільки що я з ним робитиму?

– Як — що?.. Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила,— заметушилася тьотя Любочка.— Тільки вже в Бресті, на наші гроші, бо... Чотири кілограми... Різних...

І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в «цукертюте».

– Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.

Здоровенницьке «цукертюте», повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий ріг достатку.

«А що? Може, й нічого,— подумав Ярик.— Усіх почастую, а Ігорю Дмитрусі, Льоні Монькіну, Валері Га-лушкинському — дзуськи! «Обійдеться!» Жуйте свою жувачку!..»

Ярик одразу повеселішав, поцілував безмежно зраділу тьотю Любочку, висипав цукерки з «цукертюте» просто на підлогу і став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна і всіх сортів: «Буратіно», «Гулівер»,

«Кара-Кум», «Ведмедик клишоногий», «Ведмедик на Півночі», «Зоологічні», «Пташине молоко», «Байки Крилова», «Ананасні», «Алеко», «Наталка Полтавка»... Просто очі розбігались. І Ярикові найулюбленіші були — «Білочка», з горіховою начинкою. Ярик поклав три «Білочки» на самісінький спід, а вже потім насипав у «цукертюте» решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить насподі «Білочки».

...Добре, що Ярик жив недалеко від школи. Бо він би, мабуть, не доніс. І так кілька разів зупинявся і віддихувався. «Цукертюте» було важезне, просто руку обривало. І портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала свої послуги (у неї якраз був вільний ранок). Але Ярик категорично відмовився. Ні, ні, ні. Сам, тільки сам!.. Ігорю Дмитрусі ніхто не допомагав носити в школу жувачку!

Перехожі дивилися на Ярика з веселою цікавістю, обертались і проводжали його усміхненими поглядами.

У школі першим він зустрів Валеру Галушкин-ського. Вал ера роззявив рота й кумедно витріщився:

– О! Фо це таке?!

А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків: -О! Що це? Що це?

– Ой! Яке гарне!

– А цукерок скільки! Ой-йой-ой!