– Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.

Їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

– Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка.

Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?

Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...

– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.

– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.

– Ого-го! — сказав Валера.

– Угу-у! — промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.

– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.

– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.

– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

– Чим? — звела брови Свєточка.

– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.

– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...

Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:

– Сідай!

– Та ні, я сама, не треба!

– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

– Ну, давайте вже ми! Давайте!

Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.

Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.

І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...

...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій позі майже не кидалась у вічі.

І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...

* * *

За третьою ж партою, поруч з Макароніною, сидить Ярик Божко. Як і Шурик Бабенко, він тихий, непомітний і скромний. Про таких завжди кажуть, що він і мухи не скривдить. Чи є він у класі, чи нема його — мало хто й помічає.

Але одного разу...

Ярик Божко

Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках У своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий «Б» клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: «Ну куди це годиться!» Учні хором жалібно спитали: «То не даси?»

Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: «Обійдеться...»

Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:

– Тобі щось болить? Ти, може, захворів? Ярик ще раз зітхнув і сказав:

– Чого там болить... Нічого не болить...

– А чого ж ти зітхаєш?

– Просто так... Що казати?..

Хіба мама зрозуміє?..

Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.

Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!

Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..

І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.

І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.

Ігореве багатство називалося «кау-гуммі».

Або жувальна гумка.

Або попросту жувачка чи жуйка.

Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.

Ярик заздрив потай.

Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель «Спорт» по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...

Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..

Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін,— навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість «ш» говорив «ф», втрачав характер і канючив, як останній жебрак:

– Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!