Він був такий знесилений і голодний.

Пані Маля неймовірно зраділа, уздрівши любого синочка, та й знову в сльози. А ще, звісно, всій родині кортіло негайно дізнатись, як воно все сталося.

— Просто нещасливий випадок, із ким не буває? — відказав Стюарт. — Питаєте, чому мої капелюх і ціпок опинилися біля тієї мишачої нірки? Самі зробіть свої висновки, які хочте.

Розділ 6

Свіжий вітер

Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.

І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.

На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?

«Мені бракує зросту, щоб мене помічали, — подумав Стюарт, — але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»

Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього — не доскочити, — учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.

Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її — хап! — присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.

Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку — не більшу за око якого-небудь цвіркуна.

— І що ж це ти мені подаєш? — запитав кондуктор.

— Це такий у мене десятицентовик, — пояснив Стюарт.

— Та невже? — здивувався чолов'яга. — Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!

— А таки більший! — сердито огризнувся мишоподібний хлопчик. — Я вдвічі вищий за десятицентовика, якщо поставити його на ребро. — І показав на свій пояс: мовляв, осюди тільки сягає десятицентова монетка. — І ще один момент, — докинув він, — я сідав у цей автобус не для того, щоб мене тут ображали!

— Прошу пробачення, — здався кондуктор. — Ти вже даруй мені, бо досі я навіть не здогадувався, що на світі бувають отакі крихітні матросики!

— Вік живи — вік учись! — напутливо буркнув Стюарт, запихаючи гаманця назад до кишеньки.

Коли автобус зупинився на Сімдесят другій вулиці, Стюарт вискочив на землю й припустив до Озера вітрильників у Центральному парку. Понад плесом дув свіжий західний вітер, а проти вітру мчали шлюпи й шхуни, мало не черкаючи бортом воду й виблискуючи забризканими палубами. А їхні господарі, хлопці й дорослі чоловіки, щодуху мчали по забетонованих берегах, сподіваючись оббігти озеро вчасно й не дати човнам побитися об бетон. Декотрі з тих човників були не такі вже й малі, бо як підступишся ближче, то й переконаєшся: головна щогла у них вища за голову дорослого чоловіка. Зате які ж вони гарненькі! Все у них точнісінько таке, як і в морських кораблів: хоч на море пускай. Стюартові вони здавалися величезними, але він так сподівався, що йому пощастить потрапити на борт котрогось із них та обпливти і найдальші куточки озера. Бо він полюбляв пригоди, цей малесенький хлопчинка: вітер в обличчя! Крики чайок над головою! А могутня хитавиця під ногами!..

Схрестивши «по-турецьки» ніжки на стіні, якою було обгороджене озеро, та розглядаючи в зорову трубочку різні кораблики, Стюарт назорив одного човна, що видався йому гарнішим та ошатнішим за всі інші, які тільки там гасали, суденця. Називався човник «Оса». Величенька чорна шхуна, що мчала під американським прапором. Ніс ця шхуна мала як у кліпера,[1] а на баку[2] стояла тридюймова гармата. «Оце корабель для мене!» — подумав Стюарт. І коли «Оса» вкотре запливла у гавань, він гайнув туди, де її швартував господар.

— Даруйте, пане, — звернувся хлопчик-миш до чоловіка, що займався швартуванням. — Це ви і є власник шхуни, що під назвою «Оса»?

— Так, це я, — відповів чоловік, чудуючись, що до нього заговорила миша в матроському однострої.

— Я напитую собі місце на доброму кораблі, — провадив Стюарт, — а це подумав: чи не приймете ви мене на пост капітана? Я дужий і меткий морячок!

— А ти тверезий? — поцікавився господар «Оси».

— Я роблю свою роботу, — сухо відчикрижив хлопчик-миш.

Чоловік прискіпливо його оглянув. Але так ні до чого й не прискіпався, а тільки захопився охайним виглядом та сміливою мовою цього крихітного «морського вовка».

— Ну, гаразд, — мовив він нарешті, розвертаючи «Осу» носом до середини озера. — Я скажу тобі, що зроблю з тобою. Бачиш ген отой прудкий шлюп?

— Бачу, — відповів Стюарт.

— То «Ліліан Б. Вомрат», — пояснив чоловік, — і я всім своїм серцем ненавиджу її!

— То і я її ненавиджу! — вірнопіддано вигукнув Стюарт.

— А ненавиджу я її за те, що вона вічно втелющується в мій борт, — провадив господар «Оси», — а ще за те, що її господар — ледачий хлопчисько, який нічогісінько не тямить у мореплавстві й не годен відрізнити шквал від шкварки.

— Чи вітрильника від вітряка! — підхопив Стюарт.

— Чи боцмана від буцмана! — гаркнув чоловік.

— Чи палуби від полби! — пискнуло хлоп'я-мишеня.

— Чи щоглу від щигля! — ревнув власник шхуни. — Але досить цих дотепів, більш не треба! Я скажу тобі, що ми зробимо. Досі «Ліліан Б. Вомрат» щоразу переганяла мою «Осу», але я певен: якщо посаджу на свою шхуну вправного шкіпера, то наші справи підуть на лад. Ніхто ж бо не знає, як я страждаю, стоячи, безпомічний, отут на березі та спостерігаючи, як «Оса» ледве плуганить по озеру, коли все, що їй треба, — це тверда рука на штурвалі. Отож, мій юний друже, я дозволю тобі перепливти озеро на «Осі» туди й назад, і якщо ти зумієш утерти носа тому відворотному шлюпові, я забезпечу тебе постійною роботою.

— Я згоден, згоден, пане! — радо зголосився Стюарт, перестрибуючи на борт шхуни й займаючи місце за кермом. — Я готовий!

— Секундочку! — застеріг господар човна. — Чи не будеш ти такий ласкавий, щоб розказати мені, як ти гадаєш перемогти той шлюп?

— Підніму ще одне вітрило, — доповів Стюарт.

— Тільки не на моєму суденці, дякую! — швидко заперечив господар. — Я не бажаю, щоб воно перекинулося від пориву вітру.

— Ну, тоді, — не задумуючись, запропонував шкіпер-миш, — я піду в атаку на той шлюп і змету його вогнем із моєї гармати!

— Засіб, не гідний щирого моряка! — обурився власник човна. — Хочу, щоб це були чесні перегони, а не морський бій.