— Стюарте!

Мишоподібний хлопчик озирнувся, і дарма, що очі його були повні сліз, розгледів Марґало, яка сиділа на головці брюссельської капусти.

— Марґало! — вигукнув Стюарт. — Де ти тут узялася?

— Ну, — пояснила пташинка, — я, бачиш, дивилася у вікно сьогодні вранці, коли ти вийшов із будинку, й так сталося, що я спостерегла, як тебе закинули у сміттєву машину. То я вилетіла у кватирку й подалася слідом за машиною, думаючи, що тобі, можливо, знадобиться моя допомога.

— Я такий радий бачити тебе, як ніколи не радів нікому іншому! — признався Стюарт. — Але… як же ти мені допоможеш?

— Ну, якщо ти вхопишся за мої лапки, — пояснила Марґало, — то я могла б перенести тебе на берег. Принаймні варто спробувати. Яка в тебе вага?

— Дев'яносто дев'ять грамів, — сказав Стюарт.

— Це з одягом? — уточнила Марґало.

— Авжеж, — скромно підтвердив він.

— Тоді я певна, що зможу перенести тебе.

— А як у мене запаморочиться голова?

— Не дивися вниз, то й не запаморочиться, — порадила пташечка.

— А коли мене занудить?

— І як це тебе досі ще не занудило, серед усього цього смороду? — здивувалася Марґало. — Але смерть гірша за все, навіть за блювоту.

— Що правда, то правда, — погодився Стюарт.

— Тоді хапайся за мої лапки! Рушаймо негайно!

Стюарт запхнув ковзани за пазуху обережно ступив на пучок салати й міцно вчепився за лапки Марґало.

— Я готовий! — вигукнув він.

Пташинка змахнула крильцями і здійнялася в небо, несучи Стюарта. Разом вони полетіли понад океаном, прямуючи додому.

— Пхе! — пропищала Марґало, коли вони вже були високо у повітрі. — Ну й тхне ж від тебе, Стюарте!

— Та знаю, — понуро відгукнувся він. — Сподіваюся тільки, що тобі не стало зле від цього.

— Я ледве дихаю, — призналася пташечка. — І моє серденько так калатає в грудях! Чи не міг би ти що-небудь викинути, аби зробитися легшим?

— Ну, можу викинути оці ось ковзани, — відповів Стюарт.

— Боженьку мій! — вигукнула пташечка. — А я й не знала, що в тебе ще й ковзани за пазухою. Мерщій викинь оті важкеленні ковзани, а то ми обоє впадемо в океан та й загинемо.

Стюарт кинув ковзани додолу й провів їх поглядом, як вони падали, падали, аж поки зникли в сивих хвилях унизу.

— Так воно ліпше, — мовила Марґало. — Тепер мені стало набагато легше. Я вже бачу вежі й димарі Нью-Йорка!

Минуло лише п'ятнадцять хвилин, і вони влетіли у відчинену кватирку світлиці рідного будинку Малят, а приземлилися на бостонську папороть. Пані Маля, яка, завваживши, що Марґало десь полетіла, була спеціально лишила відчинену кватирку, дуже зраділа, що обоє вони повернулись, бо вже починала непокоїтись. Почувши, що сталося та як вона мало не втратила любого свого крихітку-синочка, пані Маля взяла Стюарта на руки і, дарма, що його одежа неприємно тхнула, поцілувала його. А тоді послала його до ванної викупатись, а Джорджа погнала зі Стюартовими лахами до хімчистки.

— І як воно там, в Атлантичному океані? — поцікавився пан Маля, що ніколи не бував далеко від домівки.

То Стюарт і Марґало й розповіли йому про океан: і про сиві хвилі з білими гребенями, і про чайок у небі, й про бакени, про кораблі та катери, та про вітер, як він свистить у вухах… Пан Маля зітхнув і сказав, що одного чудового дня він таки відірветься від справ на тиждень, аби поїхати й побачити всі ці чудові речі.

Всі так-то вже дякували пташечці Марґало, що врятувала Стюартові життя, а на вечерю пані Маля подарувала крилатій рятівниці спеціально для неї спечений маленький кексик, весь усипаний зверху дрібненькими зернятками.

Розділ 10

Весна

Кіт Сніжок любив ніч дужче, ніж день. Чи не тому, що нічна пітьма була більше до вподоби його очам? Але моя думка щодо цього питання буде така, що ночами в Нью-Йорку відбувається стільки всяких подій, безумовно вартих котячої уваги!

Сніжок водив дружбу з кількома сусідськими котами й кицьками. Декотрі з них були домашні коти, інші мешкали в різних крамницях. Він знався з мальтійцем із «А amp; Р», з білим перським котом із сусідського багатоквартирного будинку, з пістрявою кицею із магазину делікатесів, з тигровим котом із підвалу найближчої бібліотеки, а ще — із прекрасною юною ангорською кицькою, що втекла з клітки в зоокрамниці, котра на Третій авеню, й зажила своїм власним вільним життям у майстерні в куточку невеликого парку недалеко від Стюартової оселі.

Одного чудового весняного вечора Сніжок подався перевідати Ангору в її рідному парку. Була вже пізня година, коли він рушив звідтіля додому, але ніч була така чудова, що Ангора сказала: «Пройдуся з тобою трохи, заради товариства!» Дійшовши до будинку пана Маляти, обоє котів посідали під високою виноградною лозою, яка плелася-вилася по тій стіні, де була Джорджева спальня. Ця виноградна лоза була корисна для Сніжка, бо він міг навіть глупої ночі подертися по ній і залізти в будинок через відчинене Джорджеве вікно. І Сніжок почав розповідати своїй подружці про Марґало й Стюарта.

— Отакої! — вигукнула Ангора. — Ти хочеш сказати, що живеш в одному будинку поруч із пташкою та мишею і не смієш їх навіть зачепити?

— Оце таке моє становище, — сумно пронявчав Сніжок. — Але що я можу тут удіяти? Зваж на те, що Стюарт — член родини, а пташка — постійний їхній гість, як і я.

— Ну знаєш, — мовила Сніжкова подружка, — я тільки можу сказати тобі, що ти занадто вже стриманий кіт!

— Безперечно, — погодився Сніжок. — Утім, іноді мені здається, що моя занадто велика стриманість мені ж на користь. Одначе останнім часом я жахливо нервую та журюся, і це, либонь, через те, що я ніколи не дозволяю собі розкоші природної котячої поведінки!

Коти розмовляли все голосніше, і вони так захопилися балачкою, що й не розчули тихого шелесту в листі виноградної лози над ними. А то заворушився сизий голуб: він там спав собі, а жвава котяча бесіда його розбуркала, й він почав прислухатися. «Здається, там у них цікава розмова, — подумав собі голуб. — Краще я нишком послухаю, то, може, щось і довідаюсь?»

— Послухай-но, — сказала Ангора Сніжкові (а голуб усе те чув). — Я припускаю, що кіт може мати якісь зобов'язання стосовно своїх господарів та що за цих обставин ти б учинив хибно, якби з'їв Марґало. Ну, а як щодо мене? Я ж не член твоєї родини, то ніщо й не забороняє мені з'їсти ту пташечку, чи не так?

— Принаймні я не знаходжу поки-що заперечень, — відповів Сніжок.

— То зараз я й поживлюся нею! — сказала Ангора і вже й подерлася на виноградну лозу, голуб на цей момент уже зовсім прочумався і був ладен полетіти геть від котячої небезпеки, але розмова внизу ще не скінчилася.

— Хвилинку! — голосніше нявкнув Сніжок. — Не поспішай так дуже. Я вважаю, що тобі краще буде піти на це діло не цієї ночі.

— Чом би й ні? — запитала кицька.

— Ну, по-перше, такого не передбачено, щоб ти заходила до нашої оселі. Це було б незаконне вторгнення, і ти могла б потрапити в халепу.

— Ні в яку халепу я не втраплю! — відказала Ангора.

— Будь ласкава, зачекай до завтрашньої ночі! — твердо вів своєї Сніжок. — Пан і пані Малята планують завтра ввечері вихід у місто, отож буде менше небезпеки для тебе. Я пропоную тобі зачекати, для твого ж блага.

— Ну, то гаразд, — погодилася пухнаста гостя. — Я підвечеряла й можу не поспішати. Тільки скажи мені, де знайти ту пташку, коли я потраплю в будинок.

— Все дуже просто, — сказав Сніжок. — Видираєшся по цій лозі, залазиш у Джорджеву кімнату через відчинене вікно, а тоді біжиш униз по східцях до світлиці: там ця пташечка спить у бостонській папороті на книжковій полиці.

— Справді легко, — погодилася Ангора, ласо облизуючись. — Яв боргу перед вами, пане!