Отож П’ятниця виручив із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли ми під’їхали до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо неборака зовсім ослаб від переляку та ран — щоправда, він більше перелякався, ніж потерпів. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий величезний, яких я ще зроду не бачив. Ми всі були здивовані його появою, та на обличчі П’ятниці, коли він побачив ведмедя, з’явилась радість і відвага.

— О! О! О! — вигукнув він тричі, показуючи на звіра. — О господарю, дозволь мені з ним поздоровкатись. Мій тебе дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чого він так радіє.

— Дурний ти! Він же з’їсть тебе! — сказав я.

— Їсти мене? Мій його їсти, мій вас добре потішить! Ви всі стійте тут, мій покаже вам смішно!

Він сів на землю, стягнув з себе чоботи, надів мокасини (пласкі черевики, які носять індіанці), що лежали в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, приготовивши рушницю, помчав, як вітер.

Ведмідь ішов спроквола й нікого не чіпав; але П’ятниця, підбігши до нього зовсім близько, гукнув йому, ніби ведмідь міг його зрозуміти: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали за П’ятницею трохи віддалік. У цей час ми спускались гасконським схилом і вступили у великий ліс, де місцевість була рівна й досить відкрита, бо дерева були розкидані то тут, то там.

П’ятниця, як ми вже говорили, йшов за ведмедем по п’ятах і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі велику каменюку и пошпурив у нього. Каменюка влучила звірові в голову і хоч відскочила від неї, як від кам’яного муру, але все ж таки П’ятниця добився свого: адже шибеник нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб, як він висловився, «показати смішно».

Як тільки ведмідь відчув дотик каменюки і, обернувшись, побачив напасника, він кинувся навздогін за П’ятницею, перевалюючись, але такими сягнистими кроками, що й коневі довелося б тікати від нього чвалом. П’ятниця летів, як вітер, просто на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили всі разом стріляти у ведмедя, щоб урятувати мого слугу, хоча я щиро розгнівався на нього — навіщо він погнав на нас ведмедя, коли той ішов собі у своїх справах зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги; а надто я розсердився за те, що ведмедя він погнав па нас, а сам узявся тікати.

— Ах ти, собако! — крикнув я. — Добре ж ти нас насмішив! Біжи мерщій, стрибай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і кричить мені у відповідь:

— Не стріляти! Не стріляти! Стояти тихо, буде дуже смішно. — І біг далі, удвоє швидше за ведмедя. Потім несподівано завернув, побачив підхоже дерево, подав нам знак під’їхати ближче, помчав іще швидше і вмить видряпався на дерево, кинувши рушницю на землю, кроків за шість від стовбура.

Ведмідь скоро добіг до дерева, передусім спинився коло рушниці, понюхав її, але не зачепив і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою величезну вагу, Я був ошелешений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і при всьому бажанні не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь видерся на дерево, не під’їхали ближче.

Під’їхавши до дерева, ми побачили, що П’ятниця заліз на топкий кінець великої гілляки, а ведмідь саме добрався до половини гілляки, до того місця, де вона ставала тоншою й гнучкішою.

— Агов! — крикнув нам П’ятниця, — Тепер ви побачите: мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він заходився підскакувати та розгойдувати гілляку; ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, як би то йому цілим і здоровим повернутись назад; бачачи таку картину, ми справді сміялись від щирого серця. Але П’ятниці цього було мало: побачивши, що Ведмідь стоїть смирно, він став кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову:

— Що ж ти не ідеш далі? Будь ласка, йди далі, — і перестав трясти та розгойдувати гілляку, а ведмідь, ніби зрозумівши, що йому було сказано, поліз далі. Тоді П’ятниця знову застрибав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба прикінчити його, і крикнули П’ятниці, щоб він стояв смирно, що ми будемо Стріляти у ведмедя, але він палко заперечив:

— О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти скоро!

Коротше кажучи, П’ятниця так довго танцював на гілляці, а ведмідь так потішно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого, власне, домагається відважний індіанець. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя додолу, але для цього ведмідь був надто хитрий: він не заходив так далеко, щоб утратити рівновагу, і цупко чіплявся за гілляку своїми величезними пазурами та лапами, так що ми не мали уявлення, чим закінчиться ця забава.

Але П’ятниця незабаром розвіяв наші сумніви. Бачачи, що ведмідь учепився за гілляку і що його не примусиш іти далі, він заговорив:

— Ну, ну, твій не йде, мій іде, мій іде! Твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе. — 3 цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілляки, що зігнулася під його вагою, обережно зісковзнув по ньому на землю і побіг до своєї рушниці; тримаючи зброю напоготові, він завмер.

— Ну, П’ятнице, — сказав я йому, — що ти ще задумав? Чому ти не стріляєш у нього?

— Не треба стріляти! — сказав П’ятниця. — Ще не треба стріляти. Мій стрілятиме зараз, мій вб’є, коли ти ще сміятись.

І справді, він знову насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що напасник зник, ведмідь став задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура; потім, так само задки, він поліз деревом униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю задніми ногами,. П’ятниця підійшов до нього впритул, уставив йому в вухо дуло своєї рушниці і застрелив ведмедя на місці.

Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи з наших облич, що ми задоволені, сам зареготав на все горло.

— Так ми вбивати ведмідь у моя країна! — сказав він.

— Як же ви їх убиваєте? — спитав я. — Адже у вас немає рушниць.

— Рушниць немає, зате є багато, багато довгі стріли, — відповів він.

Пригода з ведмедем нас неабияк розважила, але все ж таки ми були в глухому місці, провідника нашого сильно пошарпали вовки, і ми не знали, що діяти. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах, — справді, після реву, який я чув колись на африканському березі (про це я вже розповідав), мені зроду не доводилось чути таких моторошних звуків.

Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, а то ми піддалися б на прохання П’ятниці і, звичайно, оббілували б ведмедя: звір був такий величезний, що справа заслуговувала на увагу, але нам залишалося пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас; ми покинули ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах; ми потім дізналися, що хижі звірі, гнані голодом, спустилися з гір у ліс та в долини, шукаючи їжі, й накоїли в селах багато лиха: лякали селян, роздерли силу овець та коней і навіть кількох людей.

Шлях наш пролягав через небезпечне місце, і наш провідник сказав, що коли в цих краях ще водяться вовки, то ми неодмінно на них натрапимо. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, вузька ущелина вела через Нього до села, де ми вирішила заночувати.

Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, в чверть милі завдовжки, ми побачили п’ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю; нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей.

Наш провідник, який, до речі, показав себе неабияким боягузом, просив нас бути насторожі: на його думку, за цими вовками мали з’явитись і інші.

Ми їхали, озираючись і тримаючи рушниці напоготові, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вибрались на рівнину. Тут справді доводилось їхати з осторогою: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь і над ним з дюжину вовків за роботою — не можу сказати, за їжею, бо вони вже з’їли все м’ясо і тепер обгризали кістки.