Так я нарешті виїхав із Лісабона; ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і гуртом складали маленький загін; мої супутники вшанували мене званням капітана, бо я був найстарший з-поміж усіх за віком, а також тому, що в мене було двоє слуг, до того ж саме я затіяв цю подорож.
Я не докучав читачеві виписками з свого корабельного журналу, не наводитиму й тепер витягів із свого сухопутного щоденника, але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї важкої і втомливої подорожі, проминути не можу.
Прибувши до Мадріда, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все, варте уваги; але літо вже кінчалось, і ми поспішили виїхати й рушили з Мадріда десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри{76}, ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг і численні мандрівники були змушені вернутися в Памплону{77} після марної й дуже небезпечної спроби переправитися через гори.
Добравшись до Памплони, ми й самі перекопались у цьому. Для мене, що майже все своє життя провів у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпний. Причому було не тільки важко, а й чудно: всього десять днів тому виїхати з Старої Кастілії{78}, де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий лютий крижаний вітер з Піренейських гір, що ми не могли витримати його, не кажучи вже про те, що ризикували відморозити собі руки та ноги.
Бідолашний П’ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і відчувши холод, якого йому ніколи в житті не доводилось терпіти.
На додаток до всього в Памплоні, коли ми прибули туди, сніг і далі падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому початку зими. Шляхи, і раніше не дуже приступні, тепер стали непрохідними: подекуди сніг лежав такий глибокий, що їхати була неможливо, бо тут сніг не замерзає, як. у північних країнах, і ми на кожному кроці наражалися б на небезпеку бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули цілих двадцять днів; потім, бачачи, що зима зовсім близько і на поліпшення погоди сподіватись важко, — ця зима в усій Європі випала така сувора, якої не пам’ятали й старожили, — я запропонував своїм супутникам поїхати в Фуентеррабію{79}, а звідти рушити морем у Бордо, що забрало б дуже небагато часу.
Та поки ми думали й гадали, до Памплони прибули чотири французи, що перебрались через гори з того боку з допомогою провідника; їдучи по околиці Лаигедока, він провів їх через гори шляхом, де снігу було мало і він не особливо ставав на перешкоді, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.
Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим самим шляхом, і перехід не становитиме для нас небезпеки за умови, що ми добре озброїмось, щоб не боятись диких звірів: за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються вовки, розлючені через відсутність поживи. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, коли тільки нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, котрих, як нам говорили, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір.
Він заспокоїв нас, кажучи, що шлях, яким ми вирушимо, з цього погляду цілком безпечний, і ми охоче згодилися йти з ним, як і інші дванадцять мандрівників зі своїми слугами, котрі, як я казав, пробували вже перебратись через гори, але мусили вернутись назад.
Отже, всі ми 15 листопада виїхали з Памплонн. Я був здивований, коли замість того, щоб рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією самою дорогою, якою ми прибули з Мадріда. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній для очей, де знову було тепло і снігу ніде не було видно. Але потім, несподівано повернувши ліворуч, провідник повів нас до гір іншою дорогою, і, хоч гори та безодні навіювали нам страх, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перевалили на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. І тут перед нами розляглися веселі родючі провінції Лангедок{80} та Гасконь, зелені й квітучі, але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, ми мали подолати важку дорогу.
Весь цей день і всю ніч ішов сніг, такий сильний, що їхати не було ніякої можливості; нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас, кажучи, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.
Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і ми ледве його бачили, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили троє величезних вовків, а слідом за ними — ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один накинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що сердега не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки щосили кликав нас на допомогу. Поруч зі мною їхав мій П’ятниця; я наказав йому скакати вперед і дізнатись, у чому справа. П’ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! Господарю!» Проте він був сміливий хлопець, погнав свого коня прямо до місця сутички, вихопив пістоля і прострелив голову вовкові.
Щастя для бідолахи, що до нього приспів саме П’ятниця: він у себе на батьківщині звик бачити вовків і не боявся їх, тому під’їхав до звіра впритул і застрелив його, як було описано вище; будь-хто інший із нас стріляв би здалеку і міг би або схибити, або підстрелити самого провідника.
Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я, і справді, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом до нас з обох боків долинуло моторошне вовче виття; його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч, — а може, їх було таки чимало, і страх наш виявився аж ніяк не даремний.
В усякому разі, коли П’ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав був на коня, зараз же покинув його і втік; на щастя, вовк учепився коневі й голову, під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і особливої шкоди тварині не було заподіяно. Зате вершникові перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі; один раз у руку, а другий — трохи вище коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли нахопився П’ятниця і застрелив вовка.
Зрозуміло, що, почувши постріл, всі ми, аби швидше дізнатись, ще трапилось, наддали ходи й поскакали так прудко, як тільки дозволяла дорога, — в цьому місці узвіз був дуже крутий. Виїхавши з-за дерев, що досі ховали від нас місце дії, ми відразу все зрозуміли і побачили, що П’ятниця визволяє нашого бідолашного провідника, хоч і не моглй роздивитись, якого звіра він убив.
Не можна уявити собі незвичайнішого й захопливішого видовища, ніж поєдинок між П’ятницею та ведмедем, що відбувся на наших очах. Бій між ними тішив нас усіх, хоч спочатку ми перелякались за мого вірного слугу. Ведмідь — важкий, незграбний звір, нездатний мчатися, як прудкий та легкий вовк, зате в нього є дві особливості, що звичайно визначають його поведінку. По-перше, він, як правило, не нападає на людину; кажу: «як правило», бо не можна передбачати, до чого може довести його голод, як це було тепер, коли вся земля була вкрита снігом. На людину, повторюю, він не нападає, коли тільки сама людина не нападе на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемні й поступатись йому дорогою, — він велике цабе і не поступиться дорогою, навіть принцові. Але, коли ви перелякались, найкраще — не спинятись і дивитись у другий бік, бо іноді, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви ще чим-небудь кинете в нього і влучите нехай би навіть гіллячкою, не товщою за ваш палець, то він уже неодмінно образиться і покине всі інші справи, щоб помститись вам і тим відстояти свою скривджену честь, — це його перша особливість. Друга — те, що, відчувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою а вдень і вночі бігтиме за вами швидкою риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.