Чому мені стало смішно?

Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалася до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті й почала читати.

Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим — гра на музичних інструментах, третім — танці…

Я пробігла очима далі й з подивом прочитала наступне: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки», «знання основ хімії та мінералогії»…

А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в якому було зазначено: «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».

Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.

І от зараз, коли я лежала на листі й листям укривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, — на практиці може викликати хіба що регіт.

А ще подумала про те, що я запросто оволоділа принаймні сорока пунктами мистецтва подобатися — навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно, — але так і не навчилася робити вчинки…

10 годин 10 хвилин

…робити вчинки…

Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ здавався золотим і мав запах, що з'являється, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, який пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, що спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.

А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи — такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.

І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди — з уже неземними обличчями — ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…

А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися — вона в білій сукні, він — у чорному сурдуті! — після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…

Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.

Я зняла плащ — він уже був добряче забруднений — і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала тільки ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!

Я помахала вороні рукою й пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста — в протилежний бік — дев'ять. У хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…

І ще раз озирнулася, поглянула на плащ — здаля дивитися на нього було б моторошно. Певно, хтось злякається…

Що далі?

Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і піднесла руку.

Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайньому разі, з Вадимом.

Стояти на дорозі з піднесеною рукою — то не для мене.

Таксі відразу зупинилося.

— В місто! — сказала я, сідаючи на заднє сидіння.

— Куди саме? — запитав водій.

— В місто! — повторила я.

Він більше не перепитував, а швидко рушив із місця.

Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…

Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.

І відчувала себе самотньою.

Дуже-дуже самотньою.

Хоча для цього не було жодної підстави.

Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?

Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?

Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає — і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить — чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…

Легше перерахувати те, чого не хочеш.

Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить тривалий час провести в ньому.

А взагалі, я не хотіла помирати…

10 годин 25 хвилин

…не хотіла помирати.

Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитися на природу — така вона була красива, нереально красива.

Потім, уже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині: «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» — і я попросила водія зупинитися.

Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але, принаймні, я зроблю те, про що мріяла кілька років. Маю право.

Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті й накрохмаленому очіпку та щось писала в зошиті.

— Я вас слухаю… — привітно кивнула вона.

Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.

— Проходьте до кабінету, — сказала жіночка. Потім вона тицяла паличкою в літери.

Потім сказала, що, звісно, лінзи — не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.

— Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком? Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі. Я підійшла до дзеркала.

— Бачите, який ефект! — прокоментувала жінка. — Красуня!

Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилось: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала — «поросячі») очі, що тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…

Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…

10 годин 40 хвилин

…вийшла з магазину і відчула дивну річ.

Важко пояснити, що саме відбулось. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить, згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору, — і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!

Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.

Хоча на небі не було жодної хмарини. А все — через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, якою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.

Що далі?

Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але ніяк не вдавалося, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?

Двері відчинено. Я наважилася зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.

Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла в останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.

Це була фуга «Всі люди мають померти».