Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого — може, далі само піде?

Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз — просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.

Інших варіантів я поки що не бачила.

Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.

Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.

— Еспрессо… — сказала я. — І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.

Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.

Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…

Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою — в ній коливалась прозора коричнювата рідина — і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.

— Дякую.

Я взяла свій скарб — власне, таке я вперше тримала в руках! — і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.

Сіла.

Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» — колись сказав Вадим.)

Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.

Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.

Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги — і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…

Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.

…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.

Смак виявився ніяким…

8 годин 45 хвилин

…смак виявився ніяким.

Зовсім ніяким.

Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні — навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, - буде таким самим, іншим, тобто — ніяким. І такими самими — ніякими! — стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.

Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, — можна все!

Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б — сигарет.

Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) — і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.

Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» — почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)

Я ніколи не скакала на коні.

Ніколи не спускалася під воду.

Не ходила в гори.

Не була в Парижі.

Власне, взагалі ніде не була…

Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?

Я закашлялась.

Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.

Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка — і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.

У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…

Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень — надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.

Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».

Це — все!

Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.

Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…

8 годин 50 хвилин

…про те, що…

— Сумуєш?

— Що?…

Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.

— Нічо… — сказав він. — Тут вільно?

Я відразу ж хотіла встати і піти.

Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.

Точніше — з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він — з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…

Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.

Ще день тому я б так і зробила…

— Вільно, — сказала я. — А ти чому пішов від своїх? Нудно?

— Ні, - відповів він. — Просто я за тобою спостерігав…

- І що? — Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.

- І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?

— А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.

— А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.

— Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте — мабуть, веселе життя?

— А в тебе, мабуть, нудне?

— Слухай, я вже збиралася йти…

— Куди?

— Не знаю. Просто йти звідси.

— Тобто тобі байдуже куди?

Я замислилася лише на мить…

— Так…

— А як тебе звати?

Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я — Ія.

- Ія… — сказала я.

— Як? І-я? Що це за ім'я?

— Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса — Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала — в старому кіно. Не бачив?

— Я бачив «Гараж». Знаю таку.

— Ну от. Я теж — Ія.

— Класно. А я — Сюр.

— Що за дурня?

— Сюр. Так мене звуть. Це — перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, — він кивнув у бік хлопців, — Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.

— А що потім?

— О! Потім — різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька — родина. Малим близнюкам по два роки — треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…

— Контролером?

— Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата — закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.

— А ти?

— А я… ось тут із тобою балакаю.

— Навіщо?

— По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.

— А що, це якесь особливе місце?

— А ти не знаєш?

— Знаю, — чомусь сказала я.

Сьогодні в мене був особливий день — чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.

— Ти вмієш робити якусь жрачку? — запитав він.

— Яку саме?

— Ну, хоча б яєчню?

— Нема питань!

— Тоді пішли!

— Куди?

— Куди-куди. До Марека. Я ж сказав — ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?