Ми одразу ж сховали монети в рот.

— Не поспішайте,— засміявся капо.— Я ще нагодую вас обідом. Ну, а вже на десерт будуть монети. Сподіваюся, ви вмієте тримати язика за зубами? — враз посерйознішав він.

— Можете не сумніватися,— відповів Жора.

— Якщо попадетеся, скажіть: золото знайшли випадково он біля того барака під килимами. Тоді доведеться коцнути пару юд, котрі сортирують килими. Але можуть коцнути й вас, якщо шеф не заступиться. Я тут нічим не зможу допомогти, сам ходжу по канату.

Чим більше я придивлявся до Вернера, тим більше він мені подобався: простий, відвертий хлопець. Важко було повірити, що перед нами аферист і вбивця.

— А нащо це маскування? — спитав Вернер, дивлячись на Жорин вінкель і букву «R».

— Ніякого маскування немає, це мій вінкель,— відповів Жора.

— Хіба ти не німець? — здивувався Вернер.

— Я німець, але народився в Росії, через те й вінкель такий.

— Це ж несправедливо! — обурився Вернер.— Німець залишається німцем, хоч би де він народився.

— Ти маєш рацію, Вернер,—зажурено мовив Жора і повторив слова популярної тоді пісні: «Німцем я родився, німцем я й помру...» Нічого не вдієш, так сталося, що в мене пропали документи.

— А цей — росіянин? — спитав Вернер, кивнувши на мене.

— Так, але хлопець гарний, на нього цілком можна покластися,— поспішив заспокоїти Вернера Жора.—Ми з шефом довго вивчали його і не раз перевіряли.

— Ну, гаразд, ідіть он у той барак, покрутіться там, а вдарить гонг на обід, станьте на лівий фланг строю. Пообідаєте з нами, після чого заберете порожні кесселі. Під час обіду зі мною ніяких розмов. Зрозумів?

— Яволь,— відповів Жора, і ми пішли в барак.

Хоч ми з Жорою уже близько місяця перебували в Освенцімі і встигли узнати й побачити на власні очі дуже багато, те, що ми побачили зараз, перевершило всі наші уявлення про злочини есесівців і потрясло нас до глибини душі. Між бараками просто неба лежали велетенські бурти килимів, ковдр, всякого одягу, валізок, дитячих колясок, протезів, зонтів та інших речей.

Між другим і третім бараком височіла величезна скирта чоловічих пальт найрізноманітнішого крою, пошитих, либонь, усіма фабриками світу. Поруч — гора плащів і макінтошів, далі — жіночі пальта і купи дитячого одягу. Останній ще не встигли розсортувати, бо в цих купах в хаотичному безпорядку лежали звалені дитячі пальтечка, кофточки, платтячка, сорочечки, штанці аж до шкарпеток і повзунів включно. Ця гора дитячого одягу була заввишки в одноповерховий будинок. Між третім і четвертим бараками ми побачили цілі стоси білизни — окремо чоловічої і окремо жіночої. Далі було найрізноманітніше взуття, також розсортоване на три окремі купи — чоловіче, жіноче, дитяче. Особливо вразили мене милиці й протези. Десятки тисяч штук! Здавалося, їх відібрали в калік усього світу і для чогось звезли в Освенцім.

Ми зайшли в барак. Частина в’язнів сортували і впаковували килими. Кілька чоловік, наче годинникарі або ювеліри, сиділи за окремими столами з лупами в руках і сортували камінці та найрізноманітніші вироби з золота. На нас ніхто не звернув жодної уваги. Хоча поблизу не було есесівців, робота кипіла. Очевидно, тут була своя система стимулювання й заохочення праці, яка не мала нічого спільного з табірною системою терору і моріння голодом. Тільки в самому кінці барака, подалі від пилюки, два есесівці грали в карти, не звертаючи жодної уваги на те, що робиться в бараці. Біля них стояла надпита пляшка і келихи, з яких вони раз по раз відсьорбували якийсь напій.

Біля входу ліворуч і праворуч у стосах, що сягали даху, лежали найцінніші килими. Стелі в бараці не було. Сам барак був дуже довгий і не мав жодних перегородок усередині.

Уся територія «Канади» була велетенським складом найрізноманітнішого майна й одягу, награбованого есесівцями у своїх жертв. У цей же барак, очевидно, зносили найцінніші речі. Чого тут тільки не було — килими, хутра, унікальні гобелени, цінні картини, скирти шерстяних ковдр, жіночі плаття, вишиті бісером, розцяцьковані коштовними камінцями, найрізноманітніші ювелірні вироби, антикварний посуд, предмети розкоші, зроблені із золота, срібла, слонової кості тощо. Один із столів був завалений золотими годинниками, браслетами, ланцюжками, пудреницями, портсигарами, кольє, медальйонами, монетами, окулярами і пенсне. Мою увагу привернуло розп’яття Ісуса Христа із щирого золота. На голові Христа був терновий вінок, оздоблений великою кількістю камінців. За столом сидів сивий, як лунь, пейсатий чоловік із зморщеним, наче печене яблуко, обличчям. Через відчинене вікно падали промені сонця, визолочуючи пилюку і яскраво освітлюючи золоті речі. Вінок на голові Христа мінився усіма кольорами веселки, утворюючи сяючий німб. Краплями крові барвіли рубіни.

Дехто може здивуватися, що люди, яких везли в Освенцім на знищення, брали з собою стільки всяких речей — починаючи від килимів і кінчаючи медичними інструментами та ювелірними виробами. Річ у тому, що вони не знали, куди їх везуть. Офіційно фашисти «переселяли» їх на «нові землі», на безмежні «східні простори». От вони й брали з собою все, що могло знадобитися на новому місці мешкання. Лікар віз інструменти і медикаменти, щвець — шевський інструмент, шкіру, дратву, ну а банкіри везли золото, валюту, коштовності. Кожен сподівався на новому місці працювати за своїм фахом, займатися своїм гембелем. Фашисти пограбували їх до нитки, а самих знищили. Мерзенні правителі рейху не гребували нічим: брали золото, коштовності, зуби, одяг, білизну, окуляри, дитячі повзунки, милиці і протези, а коли вже нічого було взяти, переробляли свої жертви на попіл, яким удобрювали поля. Мене тільки дивувало, чому всі ці люди дали обдурити себе, чому вони навіть у свою смертну годину не пробували чинити опір, не кидалися на катів, а покірно йшли на смерть? А дехто навіть купував собі життя страшною ціною — ставав підручним есесівських людожерів біля газових камер і печей крематоріїв.

Усе побачене в «Канаді» приголомшило нас. Та ось ми вздріли таке, від чого кров холонула в жилах: в одному кутку барака лежала величезна купа жіночого волосся. Якого волосся тут тільки не було! Чорне, каштанове, русяве, кольору стиглої пшениці, льняне, зовсім світле — вперемішку лежало волосся усіх рас, націй, народів і народностей земної кулі. Не важко було розрізнити ніжне шовковисте волоссячко з дитячих голівок. Не , вірячи своїм очам, я торкнувся дитячих кучериків і відсмикнув руку, наче приторкнувся до розпеченого заліза. Страшно навіть подумати, що фашисти, перш ніж спалити свої жертви, зрізали з них волосся; мовляв, не пропадати ж добру!

Ми з Жорою у скорботному мовчанні дивилися один на одного, не в змозі промовити й слова. Досі ніщо нас так не вражало на цьому сатанинському складі— ні купи одягу, ні гора протезів і милиць. То були неживі предмети. Але волосся... Окремо на стелажах лежали акуратно заплетені і, видно, зрізані при самій голові дівочі коси. Кількасот дівочих кіс! Як це страшно! Перш ніж спалити свої жертви, фашисти примусили їх заплести коси, щоб самим потім не марудитись.

Забігаючи наперед, розповім такий випадок. Після війни одна американська мільйонерка, подорожуючи по Західній Німеччині, купила гарну дівочу косу і послала її своїй доньці за океан. Через кілька років ця ж мільйонерка відвідала Освенцім і серед експонатів Освенцімського музею побачила коси спалених фашистами дівчат. Туристка знепритомніла і того ж дня зателеграфувала доньці, щоб та спалила косу.

Біля купи волосся стояли ваги. Два в’язні пакували волосся у лантухи і ретельно зважували, а третій, спритно орудуючи циганською голкою, зашивав лантухи й чіпляв на них бирку, на якій проставляв вагу. Я спитав його, для чого потрібне це волосся. Він полохливо озирнувся і сказав:

— Мертвим байдуже, що робитимуть з їхнього волосся. Втративши голову, за волоссям не плачуть. А тобі краще б не питати, бо есеси не люблять надто цікавих.

Порада була цілком розумна і слушна. Есесівці не милували цікавих і старалися не залишати в живих тих, хто надто багато бачив і знав.