Приголомшений побаченим, я здавив Жорину руку і звів на нього розгублений, напівбожевільний погляд, ніби питаючи у свого друга: чи не приверзлося все це мені? А він увесь зібгався в беззахисний клубочок, обличчя посіріло, загострилося, на вилицях виступили тверді жовна, очі стали сухі, блискучі.

Тим часом із приміщення крематорію вийшов кремезний рудоволосий здоровило з червоною пикою, в бездоганно пошитій смугастій формі. На лівому рукаві куртки вище ліктя було видно широку жовту пов’язку, на якій чорними готичними літерами написано по-німецьки: «Капо зондеркоманди». На куртці поряд з номером яскріла шестикутна червоно-жовта зірка, яку нашивали в таборі євреям.

Здоровань неквапливо, з почуттям власної гідності попрямував до воріт. Я одразу здогадався, що це і є капо Камінський. Він був, либонь, єдиний, кого в Освенцімі називали на прізвище. Та ще більше знали його по прізвиськах Рудий Сатана і Трупожер. Це був неперевершений садист і катюга, вірний есесівський холуй, незамінимий спеціаліст, «професор» крематорійної справи. А справа ця вимагала неабиякої кмітливості й витривалості, а головне — отої товстошкірості й байдужості до людських страждань, без яких жодна нормальна людина не змогла б працювати в крематорії. Увесь табір знав, що цей негідник особисто кидав у топки крематоріїв і на велетенські кострища живих діток на очах їхніх матерів.

Есесівське начальство цінувало Камінського не тільки за холуйську відданість і жорстокість. Він був незамінимий як постачальник і вихователь кадрів для зондеркоманди. Камінський мав спеціальну перепустку на право відвідування будь-якого сектора Біркенау і центрального табору, де підбирав добровольців для роботи в зондеркоманді. Тих, хто давав згоду, він спершу готував морально і психологічно, а потім уже вчив тонкощам своєї професії.

Треба сказати, що порядні євреї, а таких була більшість, воліли краще загинути, аніж іти на цю катівську службу. Та ніде правди діти, не бракувало й таких, які ні перед чим не зупинялися, тільки б вижити. На службі в зондеркоманді від них вимагалося беззастережно виконувати усі вказівки начальства, бути безжальними до «сировини». За це їм до пори до часу зберігали життя, давали ситий харч з есесівської кухні. За прикладом свого шефа Камінського вони могли гвалтувати дівчат і дівчаток, перш ніж ті потраплять до газової камери. На ці «невинні» забави зондеркомандівців есесівське начальство дивилося крізь пальці. Адже тих дівчат і дівчаток все одно потім спалювали...

Я і Жора з ненавистю й огидою дивилися на цього виродка. А він неквапливо, перевальцем підійшов до вартового, молодцювато клацнув закаблуками і, замість зробити «мютцен ап», як то вимагалося правилами поведінки в’язнів, недбало двома пальцями приторкнувся до форменої шапочки і з незалежним виглядом пройшов повз вартового. Катюга знав собі ціну і в присутності рядових есесівців тримався невимушено, з гідністю, мовляв, ми теж не ликом шиті.

Привітавшись з нашим конвоїром, він вийняв з кишені пачку сигарет, закурив, а потім, спохватившись, запропонував есесівцю:

— Пробачте, будь ласка, пригощайтесь. Сигарети прима, болгарські.

— Я курю свої,— сухо відповів есесівець, бридливо поморщився і сказав: — Ну й повітря ж у вас тут! Як ви тільки витримуєте?

— А ми вже звикли. Як бачите по мені, воно нам не вадить,— відповів капо і самовдоволено зареготав. Він стояв за два кроки від борта машини, і я не зводив з нього очей, стараючись запам’ятати кожну рису цього зрештою ординарного обличчя.

Камінському було років сорок. Він був опецькуватий, не по роках розповнілий від переїдання і постійного вживання алкоголю. На короткій бичачій шиї якось незручно сиділа велика рудоволоса голова. Одутле лискуче обличчя, вузенький лоб, червона шия і великі ширококості руки — геть усе було вкрите, наче іржавчиною, рудим ластовинням. Великі метушливі очі дивилися самовпевнено й нахабно.

Помітивши на собі мій пильний погляд, Камінський сказав добірною російською мовою:

— Чого вилупив очі, як баран?.. Все одно не минеш моїх рук.

Я промовчав.

— Бач, пролетарі всіх країн, єднайтеся навколо котелка з баландою,— сказав він по-німецьки, чомусь звертаючись до есесівця, і зареготав, задоволений із свого дотепу.— Ті он уже об’єдналися. Назавжди,— він зробив широкий жест у напрямі штабеля трупів.— Тепер черга за цими,— він показав очима на мене й Жору.

Есесівець не відреагував на слова капо. Він сухо звелів йому забрати кессель. Камінський легко завдав собі на плече п’ятдесятилітровий кессель і, підтримуючи його однією рукою, пружною ходою пішов до крематорію, явно хизуючись своєю силою. В променях сонця його руді руки і шия здавалися вимочені в крові. Наша машина поїхала. Есесівець довго дивився на постать Камінського з кесселем на плечі і, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Пфюі екель — лайхенфрессер[61],— потім сплюнув за борт машини й одвернувся.

Крематорій лишився далеко позаду, але я весь час відчував у себе за спиною його мертвотний подих, а перед очима стояв штабель трупів, над яким роїлися тисячі мух і з-під якого виповзали ліниві, жирні пацюки. Страшно було навіть подумати, що я сам можу опинитися в тому жахливому штабелі і, перш ніж згоріти в крематорії, служитиму поживою для розжирілих краматорських пацюків...

Чомусь нашому капо перепустку в «Канаду» не виписали, і він супроводжував нас тільки до кухні. Очевидно, адміністрація табору старалася звести до мінімуму кількість осіб, які відвідуватимуть «Канаду».

Біля воріт другої команди «Канада» нас уже ждала група в’язнів. Машину на територію «канадців» не пустили. Кесселі з неї тут же розібрали в’язні. Ми з Жорою несли двадцятип’ятилітровий бачок. Як тільки підійшли до прохідної, пролунала ненависна команда «хальт!». «Обшукуватимуть»,— майнула думка. Від неї по спині забігали мурахи. До мене підійшов довготелесий есесівець і, присівши навпочіпки, почав обмацували мої ноги знизу вгору. Я бачу його засмаглу червону потилицю, широку спину і довгі, кістляві руки. Ось він розігнувся, випростався, та, перш ніж його руки торкнулися мого пояса, я різко втягнув живіт і відчув, як обидві фляги ковзнули вниз. Усе відбулося так, як і передбачалося. Наче вві сні чую голос: «Гут. Нехсте!»[62]. Після мене обшукали Жору. «Форвертс!»^[63] — це слово зараз здалося мені чарівною музикою. Підхоплюємо свій бачок і, не відчуваючи його ваги, швидко йдемо в глибину двору, захаращеного дерев’яними бараками. За нами вервечкою «канадці» з кесселями в руках. Похід замикали чотири в’язні, котрі несли носилки-фургон з хлібом.

Посеред двору стояв дерев’яний навіс із тонких білих дощок. Він нагадував літній павільйон і правив есесівцям команди «Канада» за їдальню. Очевидно, місце для їдальні було вибране не випадково. Звідси видно всю територію «Канади».

Нас зустрів білявий здоровило, одягнений у легкий літній костюм із світлої тканини. Куртка на ньому була розстебнута, на грудях видно розкриленого орла, майстерно витатуйованого зеленою тушшю. Я одразу збагнув, що це капо Вернер. Відправивши «канадців», він пильно подивився нам в очі, недовірливо косуючи на вінкелі з буквою «R» на куртках.

— Ваше ім’я Вернер? — спитав Жора.

— Вернер, а що?

— Привіт вам од нашого шефа. Ми з 2-А.

— Дуже радий, спасибі,— дружелюбно відповів капо.

— Ми тут дещо принесли вам...

— Ідіть сюди,— сказав Вернер і повів нас до шафи. Висунувши нижню шухляду, звелів: — Кладіть,

Ми вийняли з холош штанів чотири літрові фляги спирту і поклали в ящик.

— Хо, чотири літри! Чудово! — вигукнув він, не в силі приховати свою радість. Вернер одгвинтив одну з фляг і, спробувавши рідину на язик, вигукнув:

— О-о, вундербар![64]

Він злодійкувато озирнувся, потім засунув руку далі в шухляду і вийняв звідти червону емальовану миску із звичайною сіллю. Розгрібши сіль, дістав з-під неї цілу жменю новісіньких золотих монет. Вернер одрахував нам по десять монет і сказав: «Сховайте. Це для шефа. А ці дві для вас особисто».