Цього разу тренування тривало безперервно чотири години. Дві години відпрацьовували команди «антретен» і «вектретен»[44], а дві години — команди «мютцен ап» і «мютцен ауф»[45]. Од нас вимагали, щоб за командою «мютцен ап» вийшов «айнкляп», тобто одночасний удар шапками об праве стегно, а за командою «мютцен ауф» треба було блискавичним рухом безгучно надіти шапку й опустити руку Начальству байдуже, як сидітиме на твоїй голові та шапка. Важливо, щоб її одівали блискавично й одночасно.

Треба сказати, що після чотирьох годин наполегливих тренувань ми досягли певних успіхів — до автоматизму відпрацювали свої рухи й виконували команди організовано і чітко, без помітних затримок. То дарма, що кількох мамул довелося заохочувати палицями, а декого навіть заштабелювати в туалетній. Усяка наука вимагає зусиль і навіть жертв...

Одразу ж після закінчення тренувань нас знову вишикували. Цього разу на вечірній аппель. Ось прийшов Ауфмейєр. Він був як нова копійка. Усе на ньому виблискувало, починаючи з лакованих туфель і кінчаючи гудзиками, ремінцями, пряжками. На ідеально випрасовуваному парадному костюмі красувався залізний хрест. Доповідав Ауфмейєрові староста Пауль. Він запух від п’янки та сну і не говорив, а сичав.

Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.

Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.

— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом,— запропонував Жора.

— А це вже ні до чого,— строго відказав дядя Ваня.— Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз,— сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори,— підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю...

Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.

— А вчора,— треба ж такому статися,— я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.

Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.

Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м’який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.

Праворуч од нас яскраво горіла смуга дротяного загородження, а ліворуч, удалині, низьке небо лизали криваво-червоні язики полум’я — то натужно дихав крематорій. А тут із вікна лилася й лилася бентежна російська пісня про славного донського козака Степана Разіна, про його грізних побратимів та могутню російську ріку Волгу.

Пісня про Степана Разіна була дуже популярна в Німеччині в роки війни. Важко навіть пояснити причину такої популярності, тим більше, що німці або зовсім не знали слів, або безбожно перекручували їх. У них виходило так:

Мабуть, увесь секрет у мелодії — розлогій, привільній, могутній. Цілком можливо, що німцям вона нагадувала про загадкову Росію з її неозорими просторами, нагадувала про трагедію на Волзі. Можливо, вже тоді більшість населення фашистської Німеччини відчувала неминучий крах рейху, оскільки надії на бліцкріг провалилися і з далекої нескореної Росії насувалася грізна розплата. її наближення вчувалося і в могутній, якійсь фаталістичній мелодії пісні з Волги. Так чи інакше, а пісню про Степана Разіна співали по всій Німеччині: співали робітники і бюргери, солдати й офіцери вермахту, співали навіть освенцімські есесівці. А ми, освенцімські в’язні, пов’язували з цією піснею надії на визволення, вона вселяла в нас віру в неминучу перемогу нашої Батьківщини.

Невдовзі сирена просурмила відбій, і до нас вийшов Жора. Він сяяв.

— Що ж, дебют, можна сказати, перевершив усі сподівання. Освенцімська аристократія визнала мене. Тепер буде хліб, буде й до хліба, малюк! — Він ніжно обняв мене за плечі і сказав: — Ох, і живуть же, негідники! Килими, білосніжні простирадла, ковдри, пухові подушки. У кімнаті зібралося десять німців, усі, як один, із зеленими вінкелями. Стіл завалений їжею. Чого там тільки не було! На стелажах посилки. На плиті кипить кофейник. Завтра піду з візитом ввічливості до самого Пауля. Кажуть, він дуже любить музику. Недарма ж грає на губній гармошці.

— Скільки ти знаєш мов? — запитав Жору дядя Ваня.

— Я вільно розмовляю сімома мовами,— відповів Жора.— Та про це потім, а зараз, малюк, ходімо спати. Нам треба ще знайти підходяще місце.

Ми розпрощалися з дядею Банею і пішли в штубу. Пообіцявши двом «мусульманам» по мисці баланди, Жора виторгував у них місце на першому ярусі, і ми вклалися спати.

— Розумієш,— пошепки говорив мені Жора,— тут і не так жарко, і повітря більше, і куток глухий, менше «прострілюється» начальством. Та й уночі над головою не горітиме лампочка. А при потребі можна буде дременути під нари.

За хвилину він уже спав сном праведника. А я ніяк не міг заснути від нервового збудження. Легко сказати, я вже прощався з життям, а тут доля знов усміхнулася мені, пославши рятівників в особі дяді Вані і Жори.

Вночі я кілька разів просипався, ревно обмацував рукою Жору. Він лежав на місці і комусь усміхався вві сні своєю довірливою чарівною посмішкою.

У понеділок я проснувся задовго до підйому від того, що дуже змерз. Мене тіпала пропасниця, у скронях гупали молотками надокучливі ковалі. Я почував себе так, наче мене цілу ніч товкли в ступі. Невже хвороба? Було від чого впасти в відчай, бо я знав, що занедужати в таборі — рівнозначно смерті. Хворих не лікували. їх без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Коли пролунала сирена підйому, проснувся й Жора. Я сказав йому, що захворів. Мій новий друг помацав у мене пульс, чоло і, впевнившись, що я справді занедужав, розхвилювався. Хоч Ауфмейєр і велів не посилати мене на роботу, на це не можна було покладатися. Зопалу Жора хотів уже йти до штубового, щоб той упросив Вацека, бо з штрафної я живим не повернуся. Порадившись, ми вирішили, що це небезпечно: під виглядом медогляду Вацек може відправити мене в газову камеру, ще й скаже потім, що я помер «природною смертю».

Поки ми сушили мізки над тим, що діяти, просурмила сирена на аппель. Я попрощався з Жорою і в цілковитій байдужості до своєї долі став у стрій.

Ауфмейєр особисто двічі перерахував нас, потім у супроводі кабанистого Пауля, що походжав перед строєм з важкою палицею в руках, пішов рахувати померлих «природною» смертю. На моє щастя, ні Ауфмейєр, ні Пауль не помітили мого стану.

Незабаром блокфюрер пішов доповідати рапортфюреру, а через деякий час, як завжди, прибіг Адольф. Цього разу йому треба було аж двадцять п’ять в’язнів. Із цього можна було зробити висновок, що вчора у штрафній команді номер один загинуло двадцять п’ять чоловік. Вацек наказав усім штрафникам вийти із строю і вишикуватись окремо. Але в нашому блоці їх було всього сім чоловік. Я став на лівий фланг шеренги. Обвівши нас поглядом, Адольф тут же забракував мене і ще одного доходягу — мовляв, «мусульманів» йому не треба. Розсердившись, Плюгавий сказав, що хай Адольф вибирає, кого сам захоче. І Адольф вибрав двадцять п’ять чоловік на свій розсуд. Серед них був і дядя Ваня. Він теж був штрафником.

Після відправки робочих команд табір опустів, У ньому залишилися тільки ті, хто працював у канцеляріях, майстернях, на кухні, в лазні, у пральні та інших службах, а також в’язні карантинних блоків.

Ранкові години після відправки робочих команд проміненти використовували на те, щоб відіспатися. Тим часом «організатори» вирушали на промисел. Під виглядом «електриків» або «кваліфікованих робітників» вони ходили із шкіряними чи клейончатими сумками через плече. В сумки для маскування напихали різного інструменту, мотки дроту. Всі ці «електрики», «сантехніки», «столяри», «слюсарі» завдяки своїм могутнім покровителям — есесівцям — нишпорили по всьому табору, проникали навіть у центральні канцелярії, есесівські казарми і команду «Канада».