Після цього юнак проспівав українську пісню «Чорнії брови, карії очі...», потім білоруську, польську, чеську і під кінець французьку, чим остаточно полонив різноязике зборище невільників. Росіяни, українці, поляки, чехи, німці-антифашисти навперебій сердечно дякували йому за пісні.

Ось до співака почав пробиратися якийсь в’язень. Придивившись, я впізнав у ньому полтавця, котрий дав мені шматочок хліба в перший день роботи в штрафній команді.

— Спасибі, друже, за пісні, за те, що ти подарував нам неповторні хвилини людяності, мужності і краси,— сказав він юнакові, а далі обняв його і розцілував.

Хлопець засоромився, потім озирнувся довкола, очевидно, шукаючи вільного місця, щоб сісти відпочити. Зрозумівши, чого вій хоче, в’язні потіснилися, і юнак сів поруч зі мною.

Біля нього сів і чоловік із суворим, наче із каменю витесаним обличчям. Вони розбалакалися. Говорив полтавець, а юнак неуважно слухав його і чомусь не зводив очей із моїх покалічених рук. Нарешті він спитав:

— Що в тебе з руками?

— Покалічили на допитах,— відповів я.

— Гестапо?

— Воно!

— А давно ти в таборах?

— Півтора року...

Тут у розмову втрутився співбесідник юнака.

— Йому треба допомогти. Хлопець охляв, занепав духом, може загинути.

— Щось придумаємо. Найперше — треба знайти лікаря і ліки. Він же заживо гниє,— юнак показав на мої пальці і далі спитав: — Як тебе звати?

— Володимиром.

— А мене Георгієм, Жорою,— лагідна посмішка освітила його вродливе засмагле обличчя.— Давай будемо дружити. Згода?

Ми подали один одному руки.

— Приймайте й мене до своєї компанії. А звати мене...— Жорин співбесідник на мить задумався.— Звіть мене... дядьком Іваном.— Він змовницьки підморгнув і усміхнувся. З цього я зрозумів, що полтавець приховує своє справжнє ім’я. Мабуть, для цього були серйозні причини. Я вже знав, що жоден підпільник у таборі не назве свого справжнього прізвища.

Мій новий знайомий Георгій справив на мене виняткове враження. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть бути такі люди. Високий, стрункий, статурний, з відкритим вродливим обличчям і живими карими очима, він притягував до себе людей, наче магніт. Усе в ньому було гармонійне, гарне. Та найголовніше те, що він з першої хвилини викликав до себе безмежне довір’я. Не минуло й півгодини, а цей юнак став мені близьким і дорогим.

— Я дуже радий познайомитися і з вами,— сказав я, звертаючись до дяді Вані.— Якби не ви, я ще позавчора міг би загинути.

— Не люблю розмов про загибель. Нам треба думати про життя, боротися за нього,— просто і переконано сказав наш новий знайомий дядя Ваня.

До нас підійшов штубовий і, подаючи Жорі пайку хліба, сказав:

— Візьми од блокового. Йому дуже сподобався твій спів. Захочеш їсти — заходь до мене, миска баланди і шматок хліба для тебе завжди знайдуться.

Жора чемно подякував за хліб, а коли штубовий пішов, сказав нам:

— Це такий же негідник, як і блоковий, але од хліба відмовлятися не будемо.

Табірні проміненти усіх рангів іноді любили корчити з себе добряків. Та що казати про дрібноту, коли сам комендант табору, катюга з катюг Рудольф Гесс іноді бавився у «справедливість», «доброту», «гуманність». У зв’язку з цим пригадую такий випадок. У блоці № 15 Освенціму-ІІ (Біркенау) постійно утримували від однієї до двох тисяч дітей різних національностей. І тут періодично проводилися селекції, в результаті яких виснажених дітей, непридатних до тяжкої фізичної праці, підправляли в крематорій. Одного разу після чергової селекції кілька десятків дітей посадили в грузовик і повезли в крематорій. Один дванадцятирічний хлопчик якось вистрибнув з машини й побіг назад у свій блок. При цьому бідолашний відчайдушно кричав: «Я не хочу в крематорій! Я хочу працювати!» У хлопчика був незвичайної сили голос.

Саме в цей час поблизу проїжджав Рудольф Гесс. Його вразив цей незвичайної сили голос. Під’їхавши машиною до місця події, він сказав есесівцям: «Спалювати хлопчика з таким голосом нерозумно і негуманно. Цей голос можна ж використати». Катюга, який давав накази знищувати тисячі дітей, звелів нагодувати хлопчину, вимити, одягти і відправити в центральний табір. Так юний польський єврей Мойше став особистим лойфером Гесса. Відтоді — це було в червні 1943 року — усі в’язні центрального табору щодня чули дзвінкий голос хлопчини, який передавав команди і розпорядження лагерфюрера та його заступників. Хлопчик пережив Освенцім, був евакуйований у Маутхаузен.

Був в Освенцімі і «покровитель талантів» в особі головного старости табору Бруно. Цей професійний німецький злочинець прибув до Освенціму з першою партією в’язнів, був першим нумерованим в’язнем табору і його першим старостою. Згодом його перевели у філіал центрального Освенціму — Явожно.

Бруно любив влаштовувати концерти художньої самодіяльності, в яких міг взяти участь будь-який гефтлінг, котрий мав гарний голос або умів танцювати. Кращих виконавців Бруно нагороджував буханцем хліба і мискою баланди. Любов до мистецтва не завадила цьому меценатові щоденно знищувати десятки в’язнів. Бруно мавпували дрібніші кати, на зразок нашого Пауля. В них дивним чином уживалися садистська жорстокість і меценатські примхи. Тим-то я ніскілечки не здивувався, коли штубовий приніс пайку хліба «від самого Пауля».

Жора тут же розділив хліб на кілька частин, одну взяв собі, а по одній дав мені, дяді Вані, старому, який уже помирав, і ще кільком в’язням. Тільки той, хто побував у німецьких концтаборах, хто помирав від голоду, зможе по-справжньому оцінити благородний вчинок Жори.

Я з вдячністю взяв шматок хліба і, кроплячи його сльозами, з’їв, подумавши, що недаремно віддав сьогодні миску баланди хворому єврею. Дав я, дали й мені. Моя бабуся, бувало, казала: голодного нагодуй, а спраглого напій, і тобі сторицею повернеться. Химерна була в мене бабуся. Пригадую, мені було років шість, а їй усі дев’яносто. Ми, діти, бувало, обсядемо її на печі, і вона розповідає нам усяку всячину. З її розповідей найбільше запам’яталося страшне пророцтво про те, що настане час, коли всю землю обплутають дротом, у небі літатимуть залізні птахи й дзьобатимуть людей. Люди вбиватимуть одне одного, і буде на землі великий голод і мор. Мила, наївна бабусю! Освенцімська дійсність у сто крат жахливіша за твої найстрашніші пророцтва...

Ми й не помітили, як нас трьох обсіли десятків зо три в’язнів. Зав’язалася некваплива розмова. Розповідав переважно дядя Ваня, всі інші слухали, вряди-годи докидаючи слівце чи фразу, що живили вогник розмови. Дядя Ваня обережно, спершу натяками, а потім дедалі відвертіше почав говорити про те, що в’язні повинні гуртуватися, триматися разом. Як видно, в армії він був комісаром чи політруком, бо невдовзі, забувши про обережність, заговорив палко, пристрасно, заговорив про те, що ми не повинні чекати, поки з нас висотають усю силу, а потім спалять у крематорії.

— Треба боротися! — підсумував він.

— Яка тут може бути боротьба? — із злом сказав довгов’язий в’язень із шрамом на підборідді.— Тут залишається одне: поганяй у крематорій.

Дядя Ваня, замість відповіді довгов’язому, звернувся до мене:

— Ану, розкажи їм, за що тебе катували, за що почепили мішень штрафника?

— Я сім разів тікав...

— Бач, дитина, вісімнадцяти років немає, а вже сім разів тікав. Інакше кажучи, боровся. А він же не був у Червоній Армії, присяги не приймав, міг би спокійно працювати в якогось бауера. Та він дав присягу самому собі...

З блока один за одним почали виходити проміненти. Розмова урвалася. Заспаних придурків вигнав надвір Плюгавий. За освенцімськими законами вилежуватися в’язням, хай і промінентам, не вільно. Це тільки Пауль, який був на особливо привілейованому становищі, міг дозволити собі спати скільки завгодно, крім, певна річ, годин аппеля.

Слідом за холуями вийшов заспаний Вацек. Він кілька разів смачно позіхнув і наказав шикуватися.

В Освенцімі була своя система шикування в’язнів: їх ставили в колону по десять чоловік у ряду спинами до свого блока і суворо по ранжиру, але з таким розрахунком, щоб попереду стояли найменші в’язні, а в останній десятці в глибину колони — найвищі. Це робилося для того, аби блокфюрерові під час аппеля було легше рахувати— тоді він бачив перед собою усіх в’язнів. А щоб шикування за ранжиром було бездоганне, нас щодня муштрували по кілька годин підряд. При цьому кожна така муштра супроводжувалася метушнею, тиснявою і биттям. Од нас вимагали ідеального ранжиру, а цього не так просто можна було досягти, бо десятки людей мали однаковий чи майже однаковий зріст. Стане, наприклад, в’язень у другий ряд, а його б’ють палицею, переганяють у третій, а потім у четвертий. Теоретично все це просто: запам’ятай свій ряд, місце в ньому і по команді «антретен!» ставай на своє місце в строю. На ділі ж виходило зовсім інше. Річ у тому, що кожного дня у блоці помирало п'ятнадцять-двадцять чоловік, звісно, не за ранжиром. Замість них щодня прибувало поповнення. При такій плинності в’язнів постійного місця в строю, звісно, не могло бути. Найлегше було мені, бо в нашому блоці нижчого за мене не було нікого. Через те тільки я мав постійне місце в першій шерензі— останній ряд. Щойно лунала команда «антретен!», я стрімголов біг на лівий край майданчика і ставав перший в останньому ряду. Це дозволяло мені здебільшого уникати биття під час тренувань на шикування. Та з другого боку, ця ж обставина таїла в собі велику небезпеку для мене. Я зі своєю мішенню штрафника постійно мозолив очі начальству, і хтозна, що могло збрести йому в голову, особливо після того, як я побачив Ауфмейєрів золотий обруч із дорогоцінними каменями. Це страшенно непокоїло мене, тим більше, що під час останніх аппелів Ауфмейєр довше, ніж звичайно, затримував на мені свій погляд.