Закладом керувала стара відьма, яку прозвали Пуфмутер. Це прізвисько міцно закріпилося за нею, ніхто навіть не знав її справжнього імені. Передчасно постаріла, із зморшкуватим брезклим обличчям, що нагадувало печене яблуко, густо наштукатурена кремами і фарбою, вона таки була схожа на відьму. Довкола її вицвілих очей стирчали довжелезні штучні вії, на маленькій голові патлатилася ціла копиця рудого волосся. Самий тільки зовнішній вигляд цієї яги викликав огиду в будь-якої нормальної людини, але на своїй посаді вона була незамінна, бо мала неабиякі організаторські здібності і величезний досвід, який вона успішно передавала своїм «дівчатам».
Пуфмутер прославилась не тільки організаторськими та «педагогічними» здібностями, але й патологічними нахилами до статевих ненормальностей. У неї були «свої дівчатка», з якими вона частенько залишалася на самоті з метою «інструктажу». Чогось бридкого в цьому ніхто не вбачав: по-перше, освенцімський будинок розпусти був не звичайним закладом, а закладом спеціального призначення, а по-друге, нічого дивного не було в тому, що керівниця закладу передавала свій багатющий досвід своїм вихованкам і тим самим підвищувала їхню кваліфікацію.
Мені довелося побачити Пуфмутер і її «вихованок» 20 січня 1945 року. Тоді закінчувалася евакуація чудом уцілілих в’язнів. Нас пригнали з Явожно на сумнозвісну платформу смерті в Біркенау, знайому кожному освенцімському в’язневі. Вона проходила між другим і третім крематоріями і протягом п’яти років була кінцевою зупинкою ешелонів, які прибували в Освенцім з усіх кінців Європи. З цієї платформи вирушали в останню путь близько п’яти мільйонів в’язнів, привезених в Освенцім на кількох тисячах ешелонів. Звідси їх відправляли в газові камери, а далі в крематорії або на велетенські кострища. Поняття «платформа смерті» нерозривно пов’язане з поняттям Освенцім.
В останні дні існування табору гітлерівці похапцем замітали сліди своїх кривавих злочинів. Вони висадили в повітря крематорії, газові камери та інші споруди. Гарячково розкопувалися могили масових поховань страчених, трупи обливали бензином і спалювали. Гітлерівцям було вже не до ліквідації уцілілих в’язнів. Їх вивозили у внутрішні табори «тисячолітнього» рейху, який конав уже на дванадцятому році своєї кривавої історії.
У ці дні страхітлива платформа смерті стала звичайним евакопунктом. Евакуювався і освенцімський будинок розпусти.
З центрального табору привезли на вантажівках кількасот повій разом з їхнім «реквізитом» — білизною, дорогим вбранням, постелями, килимами тощо.
Ми, звичайні освенцімські гефтлінги, як на чудо дивилися на гарненьких, розкішно одягнених молодих жінок. Аж не вірилося, що в цьому пеклі були такі красуні, могли лунати такі веселі, дзвінкі голоси, безтурботний сміх і жарти. Особливо нас вразило розкішне волосся повій і запах дорогих парфумів.
У моїй пам’яті чомусь на все життя закарбувався цей холодний січневий день на платформі смерті. В лютий холод ми, напівроздягнуті, майже добу гибіли на морозі, чекаючи вагонів, які мали повезти нас на захід, на нові муки і страждання. Крізь заметіль бовваніли купи притрушеної снігом цегли і бетону — залишки висаджених у повітря крематоріїв. Довкола гриміли вибухи. То есесівці замітали сліди своїх злочинів. В ліску за крематорієм горіли величезні вогнища, на яких спалювали відкопані трупи. Звідти несло страхітливим смородом. А тут гарненькі дівчата кокетували з есесівцями. Ті з солдафонською безцеремонністю лізли дівчатам під спідниці, заводили їх у порожні вагони й уцілілі будівлі на кілька хвилин «пришити гудзика».
— Ельзо, Ельзо! — гукала метка Пуфмутер, шастаючи поміж своїх підлеглих.— Дитинко, сходи он із шарфюрером, йому треба пришити гудзика. Ти зробиш це краще за інших...
Розшаріла синьоока блондинка, маленька, кругленька, на вигляд ще зовсім підліток, жваво вискочила з гурту повій і підбігла до старої відьми.
— Я, матусю, зроблю все як слід. Шарфюрер буде задоволений,— сказала Ельза і, грайливо підстрибуючи, подалася за здоровилом-есесівцем у барак, що вже стояв без вікон і дверей...
Поки прибули вагони, Ельза на прохання Пуфмутер ще двічі ходила «пришивати гудзики»...
Ось подали ешелон. Пуфмутер із своїми «янголами» сіли у три пасажирські вагони. Крім сили-силенної різних продуктів, їм дали на дорогу ще й п’ятдесятилітрові термоси з гарячою стравою. А нас натрамбовували в кожен телятник по сто чоловік, та оскільки сто не вміщалося, то решту кидали прямо на голови тим, що вже стояли у вагоні. Кати не дали нам на дорогу ні грама продуктів, ні ковтка води. Позабивали двері, і поїзд рушив. Коли через кілька діб ешелон прибув у Маутхаузен, живими залишилося менше половини в’язнів... Та це я забіг далеко наперед. Повернімося в Освенцім 1943 року.
Через півроку після урочистого відкриття будинку розпусти його знову розширили, зробивши додаткове відділення па сорок кімнат для обслуговування «передовиків» з числа неарійців. На роботу взяли молоденьких дівчат-єврейок. І сюди брали тільки добровольців. Та це вже була охота, гірша неволі. Перед нещасними був вибір: крематорій або добровільна проституція. Я сам бачив, як одна жінка, вже йдучи в газову камеру, благала есесівців взяти її шістнадцятирічну доньку в будинок розпусти. Бідна мати, наче причинна, рвала на дівчині одяг — квапилася показати доньчині принади...
Кожній дівчині, котра обслуговувала неарійців, адміністрація встановила «виробничу норму» — тричі на тиждень вона повинна була приймати по шість «візитерів», тобто сімдесят два «візитери» на місяць...
На Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що такі «культурні заклади» були майже в усіх концтаборах фашистської Німеччини. Мало того, як посвідчила француженка Клод Вайян-Кутюр’е, в Освенцімі широко практикувалася замаскована проституція. Часто есесівці в супроводі наглядачок заходили в бараки жіночого табору, відбирали на свій смак молоденьких дівчат і забирали їх начебто як служниць. При цьому старша наглядачка інструктувала дівчаток, наказуючи їм беззастережно виконувати все, що від них зажадають. А перед цим дівчину роздягали в присутності есесівця догола, нібито для медогляду з метою виявлення нашкірних захворювань — корости, лишаїв, екземи. Все це робилося з відома головного коменданта всіх жіночих таборів Освенціму Марії Мандель, яку в’язні іронічно називали Святою Марією. (В грудні 1947 року польський Верховний національний трибунал у Кракові засудив її до смертної кари).
Після Ауфмейєра і Пауля блокшрайбер Вацек, на прізвисько Плюгавий, був третім божком у блоці. Вацек однаково добре володів німецькою і польською мовами, бо сам походив із польських фольксдойче. Це був запеклий кримінальний злочинець, садист і гомосексуаліст. Прізвисько Плюгавий якнайкраще пасувало до нього. Лисий, миршавий, метушливий, він був неперевершеним підлабузником І облесником. Своїми каламутними собачими очима Вацек пильнував кожен рух Ауфмейєра і блокового Пауля, наперед угадуючи їхні бажання. Потрапивши до табору за тяжкі кримінальні злочини, він швидко зорієнтувався тут і невдовзі став старшим писарем блока — очолив блокову канцелярію, вів бухгалтерський облік живих і мертвих. Він люто ненавидів політичних в’язнів, всіляко знущався з них і жив душа в душу з кримінальними злочинцями.
Решта табірних придурків,— а їх у блоці налічувалося близько п’ятдесяти,— всі до одного були з кримінальників, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. До цієї братії входили штубові, помічники штубових, штубові писарі, молодші штубові писарі, капо, унтер-капо, форарбайтери, штубендисти, чергові, лойфери і просто «організатори», роздавачі їжі, піплі та інші холуї. Всі вони немало попили нашої крові, однак порівняно з трьома головними китами це була дрібнота.
Були в Освенцімі й політичні в’язні з німців — комуністи, соціал-демократи. Вони не користувалися ніякими пільгами, за винятком тих, які визнали Гітлера, прийняли нацистську ідеологію і виявили бажання «спокутувати свою провину чесною працею», тобто погодилися зайняти посаду капо. Такі старалися не згірше за кримінальних злочинців, хоча й носили на одязі червоні вінкелі як політичні. Їм дали великі привілеї, бо вони наочно демонстрували «перемогу націонал-соціалістського духу», що «перевиховав» їх. Одначе таких було мало. Як відомо, Комуністичну партію Німеччини було розгромлено, більшість комуністів знищено, а ті, кому вдалося уникнути арешту, пішли в глибоке підпілля. Мабуть, саме тому комуністів в Освенцімі були одиниці. Вони жили в таборі на тих же правах, що і всі в’язні,— голодували, терпіли побої і знущання, в той час, як кримінальні злочинці харчувалися з есесівської кухні, та ще й одержували з дому посилки.