Минуле Ауфмейєра досить характерне для розуміння того, на кого спиралася злочинна гітлерівська верхівка. Ще до приходу Гітлера до влади за злодійство та вбивство Ауфмейєр сидів у тюрмі, а в перші роки панування фашизму в Німеччині був в’язнем концентраційного табору Заксенхаузен. Гам за активність і організаторські здібності його призначили старостою блока номер 1, а згодом навіть старостою табору. На цій посаді він немало зробив для того, щоб Заксенхаузен став «зразковим» табором. Нацисти швидко збагнули, що такі, як Ауфмейєр, незамінимі в есесівських військах. Вони амністували вбивцю і зарахували в ряди СС.

Неправильним було б думати, що біографія Ауфмейєра була винятком. Навпаки, вона була типова для багатьох офіцерів СС, значна частина яких походила з кримінальних злочинців.

Ауфмейєр був підступний і жорстокий. За роки перебування в тюрмах і концтаборах він чудово вивчив психологію кримінального світу і швидко знаходив спільну мову з бандитами, вбивцями, насильниками, які за посаду й харчі з есесівської кухні готові були на все. Оточивши себе цілою зграєю покидьків, Ауфмейєр уміло розпалював у них ниці інстинкти і пристрасті. Прагнучи за всяку ціну «вибитися в люди», заволодіти промінентною посадою і тим самим врятувати свою шкуру, ці покидьки не милували нікого. Вони ладні були перегризти горло навіть своїм колишнім товаришам по тюрмах і таборах, тільки б вислужитися перед блокфюрером. Уміло граючи на честолюбстві й амбіції цих пігмеїв, Ауфмейєр постійно переконував їх, що вони повноцінні арійці, а їхнє звільнення із ув’язнення залежатиме від того, як швидко вони засвоять нацистські ідеї, як зарекомендують себе в таборі. І ті старалися. Убивці, злодюги, контрабандисти, аферисти, сутенери, насильники, гомосексуалісти, бандити всіх мастей звили собі гніздо у блоці 2-А під крилом свого ідола, якого вони обожнювали, якому поклонялися. Це був пекельний гнійник, клубок павуків, ладних жерти один одного. Їх було не більше півсотні. Та вони тримали в страху і покорі тисячу дев’ятсот п’ятдесят чоловік, ревно виконували будь-які накази й розпорядження свого божка.

Ауфмейєр уміло розпалював національну ворожнечу серед в’язнів, провокував сутички в’язнів різних національностей. Поляків він нацьковував на росіян, чехів на поляків, а всіх разом на євреїв.

Уже говорилося, що в адміністрації табору він зажив репутації зразкового офіцера СС. Однак це не заважало Ауфмейєру брати хабарі, робити гешефти. На нього постійно працювало кілька «організаторів», яких він негайно міняв, тільки-но відчував загрозу провалу.

Якось він вибрав трьох фольксдойче і на одному з аппелів заявив, що за сумлінну працю та зразкову поведінку цих трьох визнано привілейованими в’язнями. Це означало, що вони одержуватимуть їжу з есесівської кухні, їм уже не загрожуватимуть знущання, а тим більше — спалення в крематорії. Усі троє стали «посильними» блокфюрера, а простіше кажучи — «організаторами». Під виглядом електриків чи сантехніків вони проникали до блока «канадців» і виносили звідти коштовності. Якось один із унтер-офіцерів есесівської охорони затримав їх, обшукав і, знайшовши золото, спитав, кому вони несуть. Наївні, ще недосвідчені «організатори» призналися, що несуть Ауфмейєру, сподіваючись, що цього цілком досить. «А чи не забагато це для однієї людини?» — спитав есесівець, натякаючи, що вони мусять поділитися з ним. Та «організатори» виявилися тупуватими і не зрозуміли натяку. Тоді есесівець повів їх просто до коменданта. Того саме не було, і справою зайнявся його ад’ютант, якого небезпідставно вважали за одного з найпомітніших ділків. Він вирішив мудро: «організаторів», що засипалися, наказав повісити «за злодійство і наклеп на війська СС», а Ауфмейєру зробив догану.

За великого хабара блокфюрерові вдалося залагодити справу. Рішення ад’ютанта було скасоване. «Організаторів» віддали Ауфмейєру на «перевиховання». Одного з них він наказав утопити в бочці, а двом іншим прочитав таку мораль: «Якщо вже ви, ідіоти, попалися, то беріть провину на себе або відкупляйтеся хабарем, це ваша особиста справа, але не смійте, падлюки, вплутувати в халепу блокфюрера і ганьбити його чесне ім’я».

Так закінчилося «перевиховання» «організаторів»-невдах.

Розправи над в’язнями відбувалися в таборі щодня. На них уже ніхто не звертав уваги. Страта одного чи кількох в’язнів вважалася дріб’язковою, не вартою уваги подією порівняно до того, що цілі ешелони людей знищували в газових камерах і спалювали в крематоріях.

Ауфмейєр після згаданого скандалу процвітав і далі. 20 квітня 1943 року, в день народження Гітлера, його навіть нагородили залізним хрестом першого ступеня. Такої честі удостоювалися тільки ті, хто особливо відзначився в боротьбі з «ворогами націонал-соціалізму та Німецької держави». Одне слово, Ауфмейєр «чесно» заслужив нагороду. Цей «добродушний» баварець за час свого блокфюрерства замордував і відправив у крематорії тисячі в’язнів. Правда, ці злочини він робив чужими руками...

5

Коли після нумерації й санобробки нас привели до карантинного блока 2-А, з нього вискочив низенький миршавий чоловічок в арештантській робі з пов’язкою на рукаві, на якій білою фарбою було написано «шрайбер». То був писар Вацек на прізвисько Плюгавий. Він верескливо скомандував «ахтунг», якусь мить улесливо їв очима есесівський конвой, після чого напівобернувся до дверей блока і застиг у шанобливій позі. Я подумав, що зараз до нас вийде принаймні блокфюрер. На мій великий подив, з дверей блока показалася горилоподібна істота в самих трусах. Це був сутулуватий здоровило з непропорційно довгими клішнявими руками, що звисали до колін, а довге волосся на голові спадало аж на плечі. В його булькаті, налиті кров’ю очі страшно було дивитися. Та найбільше мене вразило те, що ця семипудова туша була татуйована з голови до п’ят.

Есесівці оточили напівголого здорованя, навперебій розпитували в нього про здоров’я, самопочуття, фамільярно поплескували по вкритих волоснею плечах. А він з гідністю потискував їхні руки, стримано усміхався.

— Приймай, Пауль, поповнення. Привели сто «мусульманів»,— сказав йому начальник конвою.— Сподіваюся, ти швидко поставиш їх на ноги,— і зареготав, задоволений із свого дотепу.

З подальшої розмови я зрозумів, що волохатий здоровило займав посаду блокельтестера і, отже, сам був в’язнем. Він порахував нас, розписався за одержане поповнення і тупо вп’явся в колону своїми булькатими очима. Ми з острахом дивилися на цього напівголого кабанюру, що заплив жиром. А він, зібравшись із думками, виголосив таку промову:

— Ви прибули в зразковий карантинний блок. Порядок у мене залізний. Хто буде сумирний і слухняний, з тим нічого поганого не станеться. Та якщо хтось посміє костричитися, пузиритись — матиме справу зі мною,— він показав величезного пудового кулака.— Майте на увазі, я людина нервова і швидко роздратовуюсь. А ще затямте собі, що тут я ваш головний начальник, вихователь і суддя. Захочу — покараю, захочу — помилую. Можу й на той світ послати. Зрозуміло?

Свою коротку промову блоковий щедро пересипав вишуканою, сказати б, художньою лайкою, запозиченою з усіх відомих йому злодійських жаргонів. Плюгавий Вацек дослівно переклав промову блокового спершу польською, а потім російською мовами. Від себе він додав:

— Так от, панове «мусульмани», зарубайте собі на носі: у нас залізна дисципліна і беззастережне виконання всіх розпоряджень начальства. Німці люблять порядок і не терплять розгільдяйства. А ще затямте: досить панові блоковому ворухнути пальцем, щоб будь-кого з вас переселити на той світ через трубу крематорію. Ферштейн?

Ми стояли, боячись поворухнутися.

Блоковий староста Пауль, на прізвисько Бандит, був німецьким кримінальним злочинцем. Він по праву вважався неперевершеним садистом і катом серед найжорстокіших освенцімських катів,

Освенцімська дійсність була страшна сама по собі. Та ще страшнішою робили її негідники типу Пауля. Тупий, жорстокий, він ні в що ставив людське життя. Катувати й мучити в’язнів було його улюбленим заняттям. Гладкий, незграбний, густо зарослий рудим волоссям, з божевільним поглядом завжди налитих кров’ю булькатих очей, що нагадували очі розлюченого бика на корриді, Пауль самим тільки зовнішнім виглядом наганяв жах на в’язнів. Це був професійний убивця і кат-любитель. Від постійного вживання алкоголю та повсякчасних лайок він зовсім охрип і не говорив, а сичав. Дужий, як ведмідь, Пауль одним ляпасом збивав з ніг будь-якого в’язня, а ударом свого пудового кулака по голові вбивав на смерть. Та найбільше він любив душити свою жертву за горло. Робив це неквапливо, з великою насолодою.