Сорок або й п'ятдесят пар очей із страхом стежили за тремкими пальцями Граба, доки той перемішував і знову складав прутики на три різні купки. Та все мало межу, бо так покладено Богом і Ладою, й далі зволікати не можна було, й нарешті Граб, заливаючись їдким потом, прохрипів:

— Пороблено…

Станко по хвилі теж підтвердив:

— Пороблено!

Найдовше мулявся сімдесятирічний Душан. Здавалось, нема такої сили, яка змусила б його покривити сумлінням, та, вдесяте глянувши на рябого й змученого товариша, він теж прошепотів:

— Пороблено…

Коли ж так, якщо Великому князеві пороблено, то винний може бути лише той, хто хибно клявся теплим духом невмирущого великокняжого вогнища. Й усі вічі, пара за парою, поволі оберталися й застигали на людині, що стояла позад усіх.

То був жупан Диба.

Він, мов зацькована рись, блискав то на того, то на того, й князі та боляри кваном розступалися хто ліворуч, хто праворуч, аж поки Диба опинився в чистому проході, на одному кінці якого, коло дверей, стояв сам, а на другому, навпроти нього, Великий князь та турицький ускок Валдислав

— Се ти-с руку доклав, братогубе! — нарешті видобув слово звинувачений — За скільки-с грекам продався, речи!

Але вічі Валдиславові були холодні й прозорі, мов крижини.

— То є лжа! — на всю полотку гримнув Диба. — Лжа є!

На середину вільного проходу протиснувся рудовусий князь Любиця, й усі погляди прикипіли тепер до нього.

— Великий княже, — сказав він тихим і чемним голосом — Прадавній покон дідів наших дає кожному воєві меч. Жупан Диба рече, що не переступав найстрашнішої клятви нашого воїнства. Дай йому той меч — нехай хистить себе. Так чинив отець твій, Велеслав, так чинили й усі велителі землі нашої.

Настала тиша, й почувся кволий голос Великого князя:

— Хай буде так, Любице. — Й сказав, подивившись на головного Юрового волфа Граба: — Переволошите зараз?

Граб якось благально й жалістиво зморщив конопатий вид:

— Увечері…

Соболь, та й усі тут зібрані, добре розуміли, що то таке — переволошувати. Коли шестеро нових волфів заперечить сказане сими трьома, то на сих трьох чекає жахлива кара.

— Хай буде так, — удавано байдуже мовив Соболь, і всі почали розходитися.

Всі, крім Диби. А жупан підійшов до Великого князя й, похмуро втупившись у нього, спитав:

— Пощо не зволів-с переволошити зараз? Хочеш купити й инчих волохів?

Соболеві боліла голова й рука теж, і він стулив повіки, щоб не дивитись на сю ненависну йому людину, яка для нього вже не існувала. Й було навіть трохи шкода задерикуватого й прямого жупана, бо приречені завжди викликають у душі підсвідомий жаль. І тому князь легенько зітхнув і відвернувся до м'якого подолу намету, який пахнув давньою злежаною вовною.

— Одвертайсь од мене, Великий княже, — говорив у спину йому жупан Диба, — одвертайсь од усіх нас, бо маєш при боці гадюку, й вона вжалить тебе не в палець, як отой сліпок, а в самісіньке серце. Й тоді волошити-ймеш і раз, і вдруге, й ніхто не назве тобі клятволама, бо сам ти переступив-с оте закляття рідними кумирами.

Великий князь удавав сплячого, й Диба, зовсім байдуже подивившись на турича Валдислава, який насторожено нишкнув у темному кутку біля вогнища, важкою ступою вийшов.

А в Стані гомоніли. Такого не було вже давно — від самого похорону Велеслава. Старі й молоді вої, навіть малі боляри та воєводи сперечалися, чи праведно волошити на клятволама, коли Великого князя вкусила змія. Й тільки велії боляри та князі поховались у своїх полотках і не виходили на люди. Єдиний князь Любиця сидів у порозі, й незабаром до його зеленої полотки насходилося чимало всяких незначних чільників та ратних можів, які вже знали про те, що сказав у великокняжому наметі рудовусий сіверянин Любиця Пугачич, і чекали від нього слова.

Та сіверський князь не встрявав у їхні розмови. Тоді ратні можі поволі посунули до полотки древлянського жупана за розчахнутим бором, але й Гостомисл Диба нічого не сказав їм, лише сидів, обхопивши руками коліна й похмуро дивився поперед себе.

— Речи, жупане, — спитав у Диби воїн Вовко, — чи їв-с у Великого князя попіл?

Диба зовсім байдуже буркнув:

— Угу.

— І переступав-с оту присягу?

— Речуть волофе, ніби-м переступав.

— А ти сам як мислиш?

Гостомисл Диба тоскно поглянув на Вовка, з яким довелося не раз і не двічі витягатись у рать, потому на інших воїв і тільки махнув рукою. Що він їв попіл з великокняжого вогнища, те всі бачили й усі знають. Добре відомо всім і про той випадок біля труни забитого князя Велеслава, коли Диба закликав боляр і ратників кричати «славу» Осмогрудові. Але ж сам старійшина волфів Граб сказав, що Великому князеві пороблено. Великий же князь хворіє лише тоді, коли хтось неправдиво присягнеться духом його священного вогнища. Й се не вкладалося в голови людей, які знали жупана Дибу вже багато літ і в багатьох ратях сіклися пліч-о-пліч. Коли б косаки були певні Дибиної правдивости, вони б не дали скривдити міжнього жупана, та волфове сказали геть інше, й тепер єдина надія була на переволошіння.

Й воно відбулося надвечір, коли сонце заплуталось у кучерявих верхівках синього бору. Й тривало до смерку, бо шестеро нових волохів ніяк не наважувалися сказати свого слова й довго перезирались межи собою, й дивилися на трьох інших, яких немов поставили на живий жар босоніж, бо що скажуть нові волошбити, те й буде: або підтвердять старе, й жупан Диба розпрощається з головою, або ж заперечать, і тоді вої охоче прикотять сюди три вози, й наповнять їх сухим боровим хмизом, і підпалять, і пустять очманілих волфів бігти, куди очі світять, а в тому хмизі, скручені сирицею по руках і ногах, лежатимуть три волфове, які покривили сумлінням перед кумирами всіх сколотів.

Переволошіння чинилося знову в полотці, де лежав недужий князь, і там тепер були князі та велії боляри, а малі боляри, сотники, та десятники, та безліч воїв, що любили або ненавиділи Дибу, юрмилися в мертвій тиші навколо.

І все відбувалось тихо й сумирно. Спершу з полотки вийшли волфове, всі дев'ятеро на чолі з головним, віспуватим Грабом, вічі якому знову заливало потом і він обтирав його з виду широким рукавом своєї жоночої сорочки. За ним, нахилившись у порозі, вийшов Диба, теж спокійний і мовчазний, лише руки в нього були скручені позаду його ж власним червленим опоясом, та в порожніх золочених піхвах не було меча. Двоє веліїх боляр ішли невідступно за Гостомислом Дибою, а далі мовчки посунули з намету всі інші князі та боляри й, не прощаючись, розбрелися кому куди.

Хтось пустив звістку, й вона тихо зажебоніла юрмиськом косацтва:

— Завтра з першим сонцем…

Усіх уразила й мов змертвила та давно сподівана жахлива новина, що Гостомисл Диба таки винний і шестеро нових волохів потвердили волошіння Новослава Граба, а також Душана й Станка.

Й майже ніхто не знав, що після волошіння, коли в полотці Великого князя, крім самого Соболя, лишилися Валдислав, Сур та Малко, рудовусий сіверський князь Любиця сказав, дивлячись у червлений жар бронзового вогнища:

— Неправедно вчинили волфи, Великий княже.

Соболь одповів хрипким голосом:

— Ти-с просив переволошити, і я — дозволив. Чи не віруєш у кумирів наших?

Любиця Пугачич твердо відповів:

— Одне діло — кумири, инче діло — волфове!

Такого звинувачення ще ніхто не чув, і в полотці стало зовсім тихо, аж моторошно. Тоді з-від великокняжого ложа підвівся Валдислав, простяг руку й лагідно торкнувся Любичиного плеча. Й голос його був теж м'який і лагідний.

— Усі ми будемо вельми раді, коли Великий князь одужає, — сказав він. — І ти радіти-ймеш, правда, Любице? — Й доки рудовусий северин міркував, куди хилить сей турич, він так само проказав: — Але володар може знову занедужати, еге ж? Ну, там нежитя вхопити або ще чогось…

Від моторошної думки в Любиці аж вуса провисли й по спині пробігли мурахи. Він широко розплющеними очима подивився на турицького зайду, який був здатен до всього, й зів'яв, і згорбився, й поволі вийшов з намету.